Українці шукають свого Еммануеля МАКРОНА – кандидата, не пов'язаного зі старими політиками, – каже політтехнолог Тарас БЕРЕЗОВЕЦЬ
Які події в Україні минулого року можна назвати знаковими?
– Гадаю, це впровадження медичної, освітньої реформ, створення Державного бюро розслідувань, отримання безвізового режиму з ЄС і низкою інших країн.
Що вважаєте найбільшими досягненнями, а що – поразкою?
– Україна нарешті стала суб'єктом міжнародних відносин. Свідченням тому, як не парадоксально, стали конфлікти з країнами-сусідами: Польщею, Угорщиною, меншою мірою – Румунією. Наших партнерів дратує, що Україна почала реалізовувати національну політику, не оглядаючись на чужі інтереси. Як у випадку з Польщею, легко було представляти себе за адвоката слабкого. Але для поляків виявилося неприємним сюрпризом, що ми здатні самі себе захистити.
Важливо, що ми продовжуємо розвивати власні Збройні сили. Україна ввійшла до числа 30 країн із найпотужнішими арміями. Наша – одна з найсильніших на континенті за скромного військового бюджету в 4 мільярди доларів. Для порівняння, у Росії він перевищує 70 мільярдів. Це третій показник у світі після США та КНР.
Нам удалося втримати економічну ситуацію. Шостий квартал поспіль потроху, але стабільно зростає внутрішній валовий продукт.
Із негативу – маємо надзвичайно високий відтік населення. Причому їдуть масово, і не лише жителі Західної України, а й Південної та Східної. Почали виїжджати з Кривого Рогу, Маріуполя, Миколаєва, Херсона. Найбільше українських працівників висмоктує Польща. А уряд не здійснює жодних заходів, щоб зупинити цей процес. Маємо лише дивні заяви прем'єр-міністра про підвищення мінімальної зарплати на 500 гривень, що дорівнює приблизно 20 доларам – це дві робочі години нашого кваліфікованого робітника в Польщі. Не знаю, хто радив Володимирові Гройсману, адже це виглядає як знущання. За показниками заробітної плати у промисловості та сільському господарстві катастрофічно відстаємо від найближчих сусідів. Для порівняння, у нас мінімальна зарплата – 4100 гривень (123 євро. – Країна), у них – 500 євро.
Треба прогнозувати, що нас чекає. Свого часу з Латвії виїхали майже 40 відсотків працездатного населення. З Польщі на заробітки відправилися понад 2,5 мільйона громадян. Природно, що там ці прогалини заміщують білою робочою силою з християнським віруванням. Як ми збираємося компенсувати такі великі втрати? Це – найбільший виклик. Адже наше сільське господарство, будівництво, виробництво, хімічна промисловість уже відчувають великий брак робочих рук.
Чому досі не проводять перепис населення? Востаннє його робили 2001 року. Може виявитися, що нас зараз не 42 мільйони, а 30–32, стверджують спеціалісти з демографії. Якщо провести перепис, люди, які мають доступ до державних соціальних програм, не зможуть красти на пенсіях і субсидіях. З'ясується, що ті, кому вони "виплачують", вже років п'ять працюють у Європі.
Найгірше – уряд не має проривної ідеї, що дала б країні чітку перспективу швидкого росту. Зростання економіки на 2,5–4 відсотки в рік нас не рятує. З такими темпами на показники 2013-го вийдемо не раніше 2025 року. Все гальмує відсутність вільного ринку землі, тому не можемо розраховувати на масштабні інвестиції.
Чи слід очікувати прориву 2018-го?
– У плані економічного розвитку цей рік буде приблизно такий, як минулий. Ми вже відштовхнулися від дна. Але рівень зростання залишається скромним. Немає підстав говорити про прорив.
Головна проблема – неадекватність зарплат. Зважаючи на шалений відтік кадрів, наші олігархи змушені будуть підвищувати заробітну плату на своїх підприємствах до 700–1000 євро. Але завдяки цьому вдасться втримати тільки частину працівників. За аналогічну роботу в Євросоюзі платять удвічі-втричі більше.
Чи здатна теперішня політична еліта впроваджувати ефективні зміни?
– У нас відсутня політична еліта. Є лише владний клас, який не має спільних інтересів. Еліта – це частина населення, яка, окрім заробітків для себе, дбає про суспільне благо. Бо розуміє, що вищий буде рівень життя населення, то швидше зростатимуть їхні статки. Можна заробляти з прибутків й не можна – на збитках.
Українська еліта в стадії формування, що не дає країні сповна вибудувати свою стратегію у світі. Є 10–15 відсотків політиків, які можуть стати частиною майбутньої еліти. Це той рідкісний випадок, коли можна погодитися із Саакашвілі, який каже, що 80 відсотків Верховної Ради – це бариги. Справді, в нинішньому парламенті щонайбільше 50 депутатів дбають про майбутнє держави. Це люди з різних фракцій: "Народний фронт", "Блок Петра Порошенка", навіть є у "Батьківщині" й "Опозиційному блоці".
Чи можемо сподіватися, що еліта сформується в результаті виборів 2019 року?
– Відсутність моральних авторитетів відчувається скрізь – у Євросоюзі, США. У Франції настільки втомилися від старої еліти, що вибрали зовсім нову людину. Еммануель Макрон став міністром улітку, а у квітні наступного року – президентом. Пошуки свого Макрона – кандидата, не пов'язаного зі старими елітами, набуває популярності. В Україні вони наразі концентруються на Святославові Вакарчуку.
Багато політиків, які об'єдналися у групу "Єврооптимістів" (міжфракційне об'єднання народних депутатів. – Країна), на жаль, вичерпали суспільний кредит довіри, розчарували. Завдання того ж Вакарчука – завести у Верховну Раду нову фракцію. За певних обставин вона може бути однією з найбільших.
Цього року Україна планує завершити співпрацю з Міжнародним валютним фондом за програмою, що триває з 2015-го. Чого завдяки їй домоглися?
– Вимоги фонду спрямовані на повернення кредитів, що він сам видає. Він, як бухгалтер, який дав у борг 100 гривень і хоче повернути їх будь-якою ціною. Їм байдуже, чи піде це нам на користь, тому не розумію шаманських танців із бубнами навколо траншів. Це – політична незрілість.
Співпраця з МВФ – як доза, яку можна вколоти у кризовий момент. Вона втримає від колапсу на якийсь час, але в довгостроковій перспективі нарощує зовнішній борг. Люди з країни виїжджають. Тим, хто залишився, доведеться виплачувати дедалі більшу суму. Але Заходу катастрофічно не вигідний наш колапс, тому нам допомагатимуть.
На яких умовах?
– Перша – відкриття вільного ринку землі. Транснаціональні корпорації давно готові зайти сюди і взяти землю. Вони дбають, щоб стабільно отримувати прибуток. Наші агропромислові холдинги перетворюють чорноземи на неродючі, спустошуючи землю. Соя, наприклад, псує її так, що сім років після неї сіяти нічого не можна. Якщо ж це стане приватною власністю, то не буде сенсу нищити базу свого прибутку.
Найкращий варіант – тайський. Іноземець може купити 49 відсотків прав на землю, а 51 – має належати вітчизняній компанії.
Як оцінюєте роботу Національного антикорупційного бюро?
– Становлення НАБУ, Спеціалізованої антикорупційної прокуратури – показові досягнення. Поява таких структур в Україні була не тільки бажанням західних партнерів, а й вимогою суспільства. Я не вважаю конкуренцію і скандали в середовищі силових структур злом. Найгірше – коли вони об'єднуються, тоді жертвою стає демократія.
Не всіх можновладців, які зловживали своєю посадою та обов'язками, вдалося притягти до відповідальності. Але навіть порушення справ проти голови Державної фіскальної служби Романа Насірова, народних депутатів Максима Полякова й Борислава Розенблата (їх підозрюють у вимаганні хабара для "вирішення питань" щодо видобутку бурштину. – Країна) свідчить про те, що недоторканних усе менше. Запит на справедливість усе ж таки зберігається. Чому досі нікого з серйозних гравців не покарали – питання насамперед до директора НАБУ Артема Ситника. Великі амбіції керівника головного антикорупційного органу країни не підкріплюються професійністю, а всі порушені справи фактично не мають судової перспективи через погано або незаконно зібрану доказову базу. Справи Полякова і Розенблата розваляться. Те саме можна сказати стосовно Романа Насірова й екс-нардепа Миколи Мартиненка.
Великий обмін полоненими 27 грудня наближує завершення війни на Донбасі?
– Ці події не пов'язані між собою. До Кубка світу з футболу (триватиме з 14 червня по 15 липня в Росії. – Країна) загострення не буде. Путіну це невигідно. Для диктаторів великі спортивні змагання – нагода продемонструвати переваги свого режиму. Мовляв, вони стабільні, цивілізовані. Що буде після – складно сказати. Путін після змагань завжди збільшував агресію: Пекінська олімпіада 2008-го – напад на Грузію, Сочі 2014-го – на Україну.
Зроблю парадоксальний прогноз: якщо збірна РФ досягне високого результату, рівень агресивності Путіна, швидше за все, зросте. Якщо ж на футболістів РФ чекатиме невдача, то господар Кремля поводитиметься спокійніше.
За яких умов можемо повернути Крим?
– Бачу мало можливостей навіть у середньостроковій перспективі. Стабільність теперішнього російського режиму базується в тому числі на збереженні так званого кримського консенсусу в суспільстві.
Навіть якщо Путін піде з посади, його замінить, наприклад, міністр оборони Сергій Шойгу чи директор компанії "Роснефть" Ігор Сєчін. Вони так само не віддадуть Крим, бо в РФ почнеться внутрішній хаос. Путіну безпечніше віддати Японії Курили за 150–250 мільярдів доларів. Вони зможуть це легко пояснити своєму населенню. Ті острови не мають для росіян сакрального значення, 99 відсотків там ніколи не були.
Цьогоріч окуповані райони Донбасу повернуться в Україну, заявляв радник міністра тимчасово окупованих територій Юрій Гримчак.
– Мій прогноз – це станеться не раніше, ніж за п'ять років. Україна в нинішньому стані не готова прийняти окупований росіянами Донбас. Ми ніби одужали після ампутації, побороли всі інфекції, і тут нам кажуть: "Давайте, ми вам пришиємо частину тіла з гангреною назад".
Треба зрозуміти головне: Україна ніколи не відмовиться від Донбасу та Криму. Але прагнутиме, щоб період повернення тривав довше.
Майже 2 мільйони людей, які виїхали з Донбасу, не повертатимуться туди за жодних умов. Понад половина тамтешнього населення – пенсіонери. Сувора правда: там, як колись, довгий час буде дике поле.
Захід готовий виділяти мільярди доларів для відновлення цих територій. Росія платитиме контрибуцію, лише коли її притягнуть до міжнародного трибуналу. Це станеться, але нескоро.
Який буде четвертий термін Путіна?
– Щоб зберегти активи, йому треба домовитися з американцями: "Виходимо з Донбасу, але залишаємо Крим – ви знімаєте частину санкцій. Я вам за це віддаю російську економіку". В обмін він допустить великий американський і європейський бізнес у найбільші монополії РФ. Такі, як Газпром.
Яка буде Росія після Путіна?
– По суті, його епоха завершилася. "Четвертий Путін" принципово відрізнятиметься від "третього". Теперішній – убивця, маніяк і агресор. А в історії хоче залишитися на позитиві. Він би мріяв уже закінчити і більше не висуватися. Путін прагне піти на пенсію, вести життя мільярдера та гедоніста а-ля Роман Абрамович. Мандрувати на яхті зі своєю гімнасткою Аліною Кабаєвою, народжувати дітей в Австралії. Нічні клуби, марихуана, що завгодно. Але він розуміє, що не може піти. Як тільки скаже: "Я устал, я ухожу", як Єльцин 1999-го, його не буде в живих, зжеруть свої ж. Він пообіцяв оточенню: "Можете красти, вбивати, захоплювати чужі території. Я ваш гарант". Якщо пахан слова не дотримав – значить, обдурив. Після такого він проживе недовго.
Які виклики стоять перед Україною цього року?
– Ті самі: агресія РФ, спроба Кремля влаштувати в нас дострокові вибори, хаос.
Навіть 2 відсотки зростання економіки – під загрозою. Хто їх забезпечуватиме, якщо люди масово їдуть із країни? Наступна хвиля еміграції буде після різдвяних свят.
5 
1
Коментарі