Ексклюзиви
Вівторок, 03 липня 2012 16:46

"Передбачити, коли і де буде революція – неможливо. Це завжди чорт із табакерки"

Автор: фото: Наталя ЧУБЕНКО
  Ігор СЕМИВОЛОС, народився 9 березня 1966 року в Запоріжжі.
Батько – підполковник міліції, працював у карному розшуку, помер 2003-го. Мати – вчителька початкових класів,
зараз на пенсії.
Закінчив cільськогосподарський технікум за фахом ”­агроном” та Московський університет імені Ломоносова.­ ­Сходознавець. Працює в Інституті сходознавства НАН України імені Агатангела Кримського.
Хобі – вирощування рослин, зокрема, кактусів та іншіх ­сукулентів. Велосипедні подорожі Україною.
Автор книжки ”Ісламська ідентичність в Україні”.
Володіє івритом та англійською.
Одружений. З дружиною ­Ольгою мають сина 17-річного Романа і 11-річну доньку ­Анастасію
Ігор СЕМИВОЛОС, народився 9 березня 1966 року в Запоріжжі. Батько – підполковник міліції, працював у карному розшуку, помер 2003-го. Мати – вчителька початкових класів, зараз на пенсії. Закінчив cільськогосподарський технікум за фахом ”­агроном” та Московський університет імені Ломоносова.­ ­Сходознавець. Працює в Інституті сходознавства НАН України імені Агатангела Кримського. Хобі – вирощування рослин, зокрема, кактусів та іншіх ­сукулентів. Велосипедні подорожі Україною. Автор книжки ”Ісламська ідентичність в Україні”. Володіє івритом та англійською. Одружений. З дружиною ­Ольгою мають сина 17-річного Романа і 11-річну доньку ­Анастасію

Те, що відбувається зараз у Єгипті й Лівії, великою мірою нагадує теперішню Україну – вважає сходознавець Ігор Семиволос

Що спричинило арабські революції?

– Скажу чесно – ніхто з відомих мені аналітиків та експертів не передбачав їх. Узагалі, важко відчути чи ­зрозуміти, коли й де буде революція. ­Можна лише гадати про сценарії уже після того, як щось відбулося. Але ­вирахувати чи перед­бачити поштовх – ніхто не може. Це завжди чорт із табакерки.

Однак причини все ж були.

– Об'єктивних – декілька. Перша: знайшлися ті, хто зміг сформулювати просту й чітку ідею, що в різних державах означала "геть владу", а особливо осіб, які персоніфікували суспільні негаразди й корупцію.

Друга: готовність критичної кількості людей до активних дій. Не просто писати злобні коментарі чи статті в інтернеті, а вийти на вулицю і взяти участь у сутичках з репресивним апаратом.

Третя: сила обставин. Усі ці режими існували приблизно по 30 років. Вони були результатом попереднього етапу національно­визвольного руху. В їх основі – ідеологія арабського націоналізму із соціалістичними вкрапленнями. Коли ці режими прийшли до влади, то були великі очікування. Але згодом усе устаканилось, надії залишилися лише надіями. Відповідно, режими трансформувалися в націонал­консервативні політичні проекти. Ідея радикальної зміни суспільства була провалена. Країни опинилися в ситуації застою.

Четверта: усі ці режими прийшли до влади під гаслами модернізації. Але вона проводилася в інтересах дуже обмеженого кола осіб – старої бюрократії, що представлена старими міськими класами. У результаті модернізації значна ­частина населення рухається із села в місто. ­Вчорашні селяни шукають себе в новому середовищі, але не знаходять. Паралельно з модернізацією зростає ісламізм. Адже вирвані з традиційного суспільства люди хочуть спиратися на щось, на їхній погляд, непорушне. Як наслідок – у 1980–1990­-х виникають ісламські політичні групи, що кидають виклик поміркованим націоналістам­модернізаторам.

П'ята: глобалізація створює умови, за яких приховувати реальність стає важко. Люди бачать, що в демократичній Європі, де є певні принципи, живуть краще, а араби, з їхньою висококультурною цивілізацією, живуть погано. Отже – щось не так.

Шоста: різні ідеї – демократії, ісламізму, прагнення соціальної справедливості тощо – переплелися і взаємодіяли. Їх носії знайшли одне одного завдяки соціальним мережам: Facebook, Twitter, каналу "Аль­Джазіра" та YouTube. І раптом з'ясували, що між ними немає великих розбіжностей. Навіть ісламістам потрібна демократія, принаймні поки що.

Остання, сьома: спусковий гачок. Ним стало самоспалення 27-­літнього тунісця Мухаммеда Буазізі. 17 грудня 2010 року на знак протесту проти свавілля поліції, що конфіскувала його товар, чоловік ­облив себе бензином і підпалив. Одразу пішла хвиля копіювань – серія самоспалень у Єгипті. Розпочалася соціальна епідемія: велика кількість людей виявилися зараженими ідеєю змін, що швидко почала поширюватися.

Це була ланцюгова реакція?

– Так, це було копіювання певної поведінки. Ще важливе значення для поширення соціальної епідемії мали ЗМІ – особливо "Аль­Джазіра". Вона робила онлайн­трансляції, що психологічно залучали людей до демонстрантів. Якщо виходить у тунісців, то вийде й у єгиптян, єменців чи алжирців. Створилася ситуація, коли всі протестні ­групи злилися в одну – об'єднались проти влади. Усе циркулювало довкола ідеї демократії. ­Спершу вона проходила повз вуха, але раптом почала зачіпати.

Чи демократія може стати там реальністю?

– Так. Але йдеться про специфічну форму демократії, що відфільтрована в свідомості арабів. Хоча, на відміну від українців чи білорусів, вони більш схильні до пошуку суспільного консенсусу та діалогу. Суспільство, для якого торг є частиною культури, може побудувати демократію скоріше, аніж ми. У нас звикли інакомислячих знищувати під корінь. Ми менше усвідомлюємо необхідність вирішувати проблеми так, щоб виграли всі сторони конфлікту, а не тільки ті, хто при владі. Плюс і те, що в арабських країнах нова політична еліта здобула освіту на Заході.

Чому в Марокко чи Алжирі конфлікти були не такі глибокі, як у Єгипті або Сирії?

– У Марокко – монархічна влада. ­Авто­кратія, що спирається на тривалу ­традицію, освячену релігією, є набагато стабільнішим політичним режимом, ніж ­псевдореспублі­канські авторитарні режими. А в Алжирі виробився певний імунітет на заворушен­ня. Громадянська війна, що прокотилася цією країною у 1990­х та на початку нульо­вих, випалила людські ресурси. Це унемож­ливило зараз нову хвилю гострого ­внутрішнього протистояння в країні.

Як назвати події, що зараз відбуваються в Сирії?

– Це – масові протести, що переросли в громадянську війну. Сирійське суспільство складається з різних ідентичностей. Там є доволі впливова алавітська меншина – 12 відсотків усього населення. Вона контролює силові структури. Є сунітська буржуазія, що мала частину ­національного пирога і загалом була ­переважно задоволена своїм ­життям. Але існують і сунітські широкі маси, які становлять 72 відсотки населення Сирії. Хто формує кістяк повстанців? Діти колишніх селян, які осіли в передмістях, створюючи кільце довкола старих міст. Бойові дії йдуть саме у передмістях.

Однак на початку все було мирно.

– Так. На перші демонстрації в березні 2011­го люди виходили з вимогою демократизації режиму. Спільно виступали суніти, християни, яких 10 відсотків ­населення, друзи – 3 відсотки, і навіть алавіти, бо не всі вони підтримують президента Башара Ассада. Але рушійною силою протестів були нові міські класи, переважно суніти за віросповідан­ням. Їхні вимоги відкидають, бо зрозуміло, що сунітів більше, і за умов чесних виборів вони візьмуть владу в країні. А це невідомо чим для алавітів закінчиться в матеріальному та фізичному плані.

Влада розуміє, що мобілізувати своїх прихильників можна тільки спільною загрозою. І тоді застосовується метод "поділяй та володарюй". У алавітський квартал в'їжджають озброєні суніти, які демонстративно погрожують, а в сунітський – алавіти. Зростає недовіра між групами, що виливається в акти насильства, а вони породжують сегрегацію. З травня минулого року влада, одночасно з військовими підрозділами, для розгону демонстрацій користується послугами парамілітарних груп, набраних здебільшого з алавітів, які звуться "­шабіха". Останні – напівбандитські угруповання контрабандистів, афілійованих з режимом. Уряду зручно – цивільні б'ють цивільних, а влада ніби над конфліктом. Але низка нападів на демонстрантів призвела і до мобілізації іншої ­сторони – ­сунітів. Почастішали випадки дезертирства. Дезертири­суніти, які відмовилися вбивати своїх одновірців, стали основою для формування загонів так званої "сирійської вільної армії". Країна поступово починає сповзати у громадянську війну.

Асад може утримати владу?

– Егуд Барак – ізраїльський міністр оборони сказав: "Асад програє". І додав: "Шкода, що цей процес затягнеться". Я думаю, Барак знає, про що говорить. І не через те, що не любить президента Сирії, а тому що громадянська війна призводить до складних і непередбачуваних негативних процесів у країні. Її затягування подвоює їх і автоматично створює проблеми Ізраїлю.

Захід допомагав лівійцям і не допомагає сирійцям.

– Тому що дві країни в Раді безпеки ООН заблокували таку підтримку – Китай та Росія.

Чому вони це зробили?

– Політику Росії адекватно спробував пояснити аналітик Федір Лук'янов. Він, зокрема, писав, що російська політика гнучкіша та прагматичніша за європейську, бо не обмежена жодними цінностями. Суцільна ситуативність: сьогодні ти Будьонний, завтра – його кінь, і все нормально. Натомість Захід обмежений цінностями, що змушують його діяти в чітко визначеному діапазоні.

Але росіяни не підтримали Каддафі.

– У Лівії вони, мабуть, не розраховували, що повстанці відіб'ють танки від ­Бенґазі. До речі, війська Каддафі повторили помилку німецького генерала Роммеля – розтягнуті комунікації спричинили, в першому випадку, брак ­боє­запасів, у другому – не вистачило пального. Результат однаковий: і ті, й інші ­зазнали поразки. Приблизно в цей самий час розпочалася операція повітряних сил Франції, які поставили крапку в ­каддафійському ­контрнаступі. Із Сирією все складніше. Окрім наявного економічного інтересу, є інші чинники. Але чи не найважливіший – Кремль ковбасить від самого слова "революція".

А Китай?

– Провідна ідея Пекіна полягає в незмінності соціального порядку та повноцінного суверенітету. Маючи проблеми з правами людини у себе вдома, Китай робить усе, аби ідея "гуманітарних інтервенцій" не набула поширення та популярності. Це ніби відчуття відкладеної небезпеки для себе.

Що відбувається в Єгипті?

– Уявімо пересічного єгипетського виборця. Це здебільшого авторитарна людина. Він хоче змін, але одночасно прагне порядку. Підтримує діяльність Вищої військової ради, проте голосує за ісламістів, які уособлюють для нього справедливість. У результаті виходить шизофренічна ситуація. Люди одночасно хочуть змін і щоб усе лишилося по­старому. Це дуже нагадує Україну. Такі процеси характерні для будь­якої країни в стані транзиту.

Як буде далі?

– Не знаю. Залежить від того, як поводитимуться "Брати­мусульмани". Вони отримали владу, але не мають повноцінного контролю над країною, не розпоряджаються нею. Бо справжня влада в Єгипті, по суті, належить військовим. ­Військові ж, навпаки – мають владу, але вже не мають легітимності. Отже, і військові, і "Брати­мусульмани" зацікавлені в переговорах та досягненні компромісу. Бо ані тій, ані іншій групі не потрібна дестабілізація. Тому "Брати­мусульмани" заплющують очі на те, що військові розганяють демонстрації, і хочуть зробити все, аби революція якось уже устаканилась.

Чому до подій у Лівії втрутилася Франція?

– Початок "арабської весни" став для французів такою самою несподіванкою, як і для інших. Коли почалися заворушення в Тунісі, вони навіть ­пропонували Бен­Алі допомогу в їх придушенні. Бо розглядали їх через "алжирський ­бінокль", де упродовж десятків років точилася громадянська війна між ісламістами та військовими і де Париж був боці останніх. А в цьому випадку все ­пішло не так. Перемога революцій у Тунісі та Єгипті спонукала французів до активних дій. У такий спосіб вони ­намагались ­реабілітуватися. Є й інші причини.

Які?

– По­перше, це поруч. По­друге, Франція завжди нерівно дихала до цього регіону. По­третє, громадянська війна в Лівії могла призвести до напливу біженців у Францію. І Париж вирішив зіграти свою гру. Давайте, мовляв, покажемо, що ми ключова країна у Середземномор'ї. До того ж, у Франції є велика мусульманська громада, переважно вихідців із Маґрибу (територія, що включає в себе Мавританію, Західну Сахару, Марокко, Алжир, Туніс та Лівію. – "Країна"). Невідомо, як вона відреагувала б, якби Франція не втрутилася. А ця громада голосує – тож це мала би бути інвестиція в майбутню перемогу на виборах. Спрацював і доволі простий розрахунок: ми знаємо, хто такий Каддафі, чого від нього можна чекати і що справи з ним краще не мати. Якщо підтримаємо іншу сторону і вона виграє, то, можливо, матимемо зиск для бізнесу, просування на ринок, участі в тендерах тощо.

І що буде далі в Лівії?

– Поки що важко про це говорити напевно. Тривають дискусії, країна готується до парламентських виборів. Багато говорять про скупку голосів. Одночасно лунають заклики не продаватися, а голосувати серцем. Усе так само, як і в Україні.

Які країни можуть розпастися внаслідок оцих революцій?

– Найвразливіша – Сирія.

Хто прагне стати лідером серед арабських країн?

– У перспективі – Єгипет. Усе залежить, яким він вийде з цих пертурбацій. Його потенціал незрівнянний з іншими арабськими країнами. Але зараз на них всіх чекають зміни. І ніхто не знає, як ситуація розвиватиметься далі. Наприклад, як поводитимуться ісламісти у форматі правлячих партій. Це абсолютно нова реальність.

Чи можуть араби збудувати щось на зразок ЄС?

– Навряд чи – хоча ця ідея існує.

Скільки років ще триватиме формування нової реальності в арабських країнах?

– За умови, що демократичний процес буде неперервний, якісь зміни стануть помітні вже за два­три роки. Якщо ж буде погіршення, то падати можна нескінченно довго. У таких процесах дна немає. Залежить від того, як політичні еліти впораються з цими викликами.

"Народ хоче повалення режиму"

Арабські революції розпочалися наприкінці 2010 року вуличними заворушеннями в Тунісі. Швидко перекинулися на сусідні країни. У Тунісі це призвело до повалення уряду та відставки президента у січні 2011-го.

В Єгипті уряд пішов у відставку в лютому.

В Ємені президент пообіцяв відійти від влади, що й зробив у листопаді.

У Лівії революція закінчилася громадянською війною, внаслідок якої, за військової підтримки Заходу, опозиціонери скинули режим Муаммара Каддафі.

В Алжирі, Бахрейні та інших країнах опір придушили.

У Сирії від 15 березня 2011 року триває громадянська війна.

Революції відбуваються під гаслом "­Народ хоче повалення режиму". Його вигадали демонстранти в Тунісі, але з­астосовують у всіх країнах. ­Тунісці ­навмисне склали його літературною арабською, для застосування всіма ­арабами.

У Європі та США революції назвали "Арабською весною", за аналогією з "Празькою весною" – мирними протестами чехів 1968 року та лібералізацією політичного режиму. Термін з'явився на початку 2011-го разом з протестами в Єгипті. Політолог Рашид Халіді опублікував статтю з такою назвою в американській газеті The Nation.

 

Зараз ви читаєте новину «"Передбачити, коли і де буде революція – неможливо. Це завжди чорт із табакерки"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі