"Осмислити життя можна тільки тоді, коли не перебуваєш у круговерті світу"

Роблю все, щоб росіяни знали: я – українець.

Митець може існувати поза державою. Цей шлях – непростий. Він людина, яка бере на себе жертовне начало.

Мій дім там, де театральні дошки. Навіть три дощечки – це вже планета. Там уже можна грати спектакль. Там старт душі для польоту у вічність.

Коли мати була вагітна, вона ходила на оперу Джузеппе Верді "Травіата". Коли починалась увертюра, я бився в її животі. Так хотів прийти у цей світ. Потім питав її, коли був мій перший крик. Вона відповіла, що це була перша нота в увертюрі. Розповів про це самому Верді на його могилі в Мілані.

 

Боже, яка моя мати була красива й вишукана! Яка там Катрін Деньов! Простенький білий капелюшок і біленькі туфельки на високому каблучку, строгий костюм – це щось неймовірне. Їй було 30 ро­ків, а виглядала на 17. Це порода людей, яких тримає любов до дітей.

Коли помер Сталін, мати весь день була щаслива. Сміялася багато.

Я ріс у комуналці, де всі знали одне одного. Разом куховарили, відзначали свята. Був вражений, що в Москві двері зачиняють на ніч.

Наш будинок у Львові – на місці кам'яниці, де колись знімав помешкання Іван Франко. Коли ще була радянська влада, наверху стояли величезні неонові букви "Слава КПРС!" Ми жили на останньому поверсі. Це світло ввечері заповнювало кімнату червоним кольором. Діри в даху від тої "КПРС" були такі, що стеля затікала. Я дзвонив у жек і говорив: "Ваша партія тече!"

Осмислити життя можна тільки тоді, коли не перебуваєш у круговерті світу.

Перед першою сповіддю мати говорила: "Якщо будеш брехати, Бог покарає тебе тут же". І от сидить священник, а я йому все кажу неправду. Тільки вийшов із церкви – побіг до хати. І знизу матері кричу: "Бога нема!" Після сповіді всі стали до групового знімка. Коли мені дали це фото, я виколов на ньому ножицями собі очі – щоб ніхто мене не впізнав. Тепер заплатив би за цю фотографію будь-які гроші – тільки щоб там у мене не були виколоті очі.

У 14 років ворожка сказала, що я стану диригентом. Вона не знала, що диригент і режисер мають так багато спільного. Я ж був без слуху, ніколи не вчився музики.

Мати купила мені квиток до Москви потай від батька. Коли збирався, всі плакали. Мав чотири валізи: перини, подушки, ковдри, сковорідки – все, що потрібно, коли людина їде незрозуміло куди й назавжди. Гроші й атестат сховали з внутрішнього боку трусів. Зашивав весь поверх. Кожна сусідка говорила: "Так усе знайдуть і вкрадуть, давайте краще я".

Коли приїхав на Київський вокзал у Москві, мій багаж загубився. Я залишився в капцях, пом'ятих штанях і картатій китайській сорочці. Вийшов на перон, як Ісус Христос. Руки відкриті, ніби йду по воді. А гроші й атестат – зашиті в трусах.

Кожен час має свої вибухи. Народна енергія зростає, зростає – і вибухає. Тоді керувати нею стає неможливо. І зупинити також.

Я пережив усіх головних вождів тоталітаризму. Серед моїх вистав не було жодної, яка обслуговувала б систему.

До 50-річчя СРСР поставив у МХАТі п'єсу Івана Франка "Украдене щастя". Уявіть собі афішу на фасаді театру: "До 50-річчя СРСР" – "Украдене щастя". Головний режисер Олег Єфремов подивився і каже: "Бл*дь, ми всі через тебе до Сибіру поїдемо!" Назву прибрати не могли, ну бо назва ж. То заклеїли "До 50-річчя СРСР".

Живу в квартирі, де раніше мешкав син Сталіна, Василь. Один балкон виходить на Державну думу, другий – на Кремль. Спершу боявся туди селитися. Але священник усе освятив.

Вранці встаю, виходжу на балкон, дивлюся на Думу й поетично так говорю: "*об твою мать!" Тоді йду на другий, дивлюся на Кремль, у вікна вождів, і: "Ну і *уй з ним!" Так починається мій день.

Найщасливіший момент у моєму житті був, коли Москву накрив смог. Я виглянув у вікно – а Думи немає. І Кремль пропав. Ні стін, ні башт. Так тривало три дні. Я бігав між балконами й тішився. Здавалося, що це сон, який я сам вигадав.

Прийшов у Міністерство культури РФ, кажу: "Порадьте мені, що робити? Хочу таки дати вистави в Києві, які не вдалося відіграти через революцію". Міністр: "А хіба ми можемо вам це заборонити? Ви ж – священна корова". Я задумався: це щастя чи нещастя? А може, пересторога, щоб не їхати?

Режисерові завжди повинно бути 19. Він завжди дебютант. Якщо в нього є досвід і знання, то він шалено багато втрачає. Пропадає дитяче сприйняття життя. А все повинно бути первородно!

Кожен спектакль – дитина. Батьки обожнюють усіх дітей, але найбільше – останнього.

Долар – фантом, який притягує, псує і вбиває. Як і кіно, серіали, телебачення, корпоративи.

Живу в Москві з 16 років, але всі свої регалії завжди починаю з "народного артиста України".

Боже мій, які дурні ті, хто вважає мене "того". Я все життя співаю Гімн Жінці – яка нетрадиційна орієнтація?!

Так, я першим почав кричати, що людина – структура бісексуальна. Вона однаково має в собі й чоловіче, й жіноче начало. Я підняв ту завісу, яка роками прикривала справжність людської природи. Виніс на театральну сцену любов, ревнощі, нудьгу, очікування, підозру. Оголив не тільки тіло, а й душу. І зробив це так, що одне без іншого існувати не може.

Є гомосексуалісти, є бісексуали, місця в цьому світі вистачає всім. Чого не вистачає, то це любові. Катастрофічно!

Моїх дружину й доньку не можна чіпати. Зла й агресивна енергія чужих завжди знімає покрови світла з близьких людей, а я цього не хочу.

 

Гадки не маю, скільки в мене внуків. Якщо рахуватиму їх, то лише плакатиму. Вони все ростуть і ростуть. Але для мене вони – найсвятіші.

Усі мої найкращі друзі чекають на мене вже в іншому вимірі.

Люди не чують одне одного. Говори, що хочеш! А якщо не маєш гумору – тебе взагалі не почують. Не можна бути серйозним, зараз такий жахливий час.

Бідність – це про відчуття. В юності мені здавалося, що я багатий. Не пам'ятаю, чи були в мене тоді черевики.

Треба розуміти, що таке "національне" й що таке "націо­наліст". Перше – це гордість за свою країну. Друге – це екстремістське відстоювання цієї гордості, незважаючи ні на що. Я за національну свідомість.

Тривога – це мікроб і диявольський голос, який намагається приспати людину. Для того щоб розбудити, існує преса.

Вік – нетактовність природи-ідіотки. Вона підсуває нам його щоразу й ніколи не вибачається. Лише голосно вигукує цифри.

Якщо глянути на карту, маршрут від Єгипту до Ізраїлю можна подолати пішки за місяць. Ну максимум – рік. Але Мойсей водив ізраїльтян пустелею 40 років. В цьому вся мудрість – має пройти стільки часу, щоб рабство стерлося з пам'яті. У нашому випадку ходитимемо до 2031-го.

Піонерів у Львові регулярно водили на церемонії до пам'ятника Невідомому солдату. Коли його закрили на реконструкцію, виявилося, що там – останки німецького офіцера. З нього навіть форми не зняли. Виходить, ми присягали нацистові.

Культура – це воля до духу. Вона все слабне й слабне. Масова культура – дно культури.

Театр – це сон. Коли працюєш над виставою – це сон. Коли дивиш­ся свою виставу – це теж сон. А от коли закінчуєш репетицію, наступає реальність. Стає страшно. Хочеться бігти назад, у свій сон.

Призначення українців на землі – бути святими людьми. Тому в нас так багато справжніх святих. Вони подають знаки, коли нам хочуть зробити погане. А коли ми відчуваємо біль, вони своєю енергією, сяйвом кричать: "Ви все витерпите!"

Жителям Донбасу хочу сказати одне: ви живете поза Богом, ви його не чуєте. На секунду вимкніть телеканали, заплющіть очі та побудьте в тиші. Без зла, без насильства, без убивств. У цій тиші, можливо, у вашій душі щось відбудеться. Має відбутися, якщо ви українці. Якщо ж ні, навіть ця тиша вам не допоможе. Тоді дайте Україні спокій.

Роман Віктюк – дитина. Доросла дитина. На жаль, зараз час, коли дитинство не затребуване. А без нього немає любові та добра.

Не можу погодитися, що зі Львовом у мене роман. Роман не триває довго. Якісь хиби влади – і він урветься. А любов не залежить від влади, вона не може перерватися. Тому з Києвом – роман, з Україною – роман. А зі Львовом – любов.

Усе моє життя – це історія божевілля.

Щоденник укладений за матеріалами: "Газета по-українськи", BBC, "Радіо Свобода", "Інтерв'ю з України", "Сегодня", "Серебряный дождь", "Первое интернет-телевидение", "В гостях у Дмитра Гордона"

×