"Олігархічний режим Януковича вигідний Євросоюзу"

Будь-яка людина, яка матиме сміливість всупереч долі окреслити програму дій, може стати наступним лідером України – вважає політолог Юрій Романенко

Як оцінюєте три роки президентства Віктора Януковича?

– Спочатку його перспективи були вражаючі. Рейтинг Ющенка на початку 2005 року був 60 відсотків, а Януковича у березні 2010-го – 57. Бо люди сподіваються, що з новим президентом, може, стане краще. Навіть ті, хто голосував проти Януковича, був схильний вірити, що він здатен змінити країну. Також у нього була підтримка Росії, якої не мав Ющенко, і Заходу: її купили заздалегідь кулуарними поступками та домовленостями. Віктор Андрійович визнав перемогу Віктора Федоровича і дав тому велике поле для маневру.

Потрібно було обрати правильну стратегію. Але Янукович діє, як вуличний боєць. Він швидко вибудував владну вертикаль, що теж створило багато можливостей для спокійної роботи. Адже Ющенко зробив ключову помилку саме в тому, що не сконцентрував владу у своїх руках. І Янукович помилки ­поперед­ника врахував. Однак лідером країни так і не став. Як дуже точно підмітив Збіґнєв Бжезинський (американський ­геополітик. – "Країна"), Янукович розглядає Україну як ­територію, що може грабувати тільки він та наближені фінансово-промислові ­групи. Він не мислить категоріями країни як цілого ­організму, а, скоріше, дивиться на неї як на ресурс збагачення. Так само як і інші представники елітних груп.

Що Януковичу треба було робити далі?

– Він мав зменшити суперечності між населенням і державою, особливо між середнім класом та державою. Замість того щоб замінити частину команди, яка його привела до влади, почав їй догоджати. Треба було когось посадити, когось прибрати, когось вигнати. Але Янукович намагався діяти в умовах олігархічного консенсусу. Нова влада продовжила лінію попереднього уряду (Юлії ­Тимо­шенко. – "Країна") на знищення середнього класу. Саме з нього витискали ресурси на підтримку бюджетників та масштабних корупційних схем на зразок Євро-2012.

2010-го президент щедро розплатився з олігархами, і це заклало базу тих проблем, що ведуть режим Януковича у прірву.

Хто саме з олігархів?

– Рінат Ахметов, Дмитро Фірташ, ­Андрій ­Клюєв. Перший отримав дозвіл на приватиза­цію решти енергетичних підприємств, ­Фірташ – на подальший контроль над розподільчими мережами, облгазами. Кожен з олігархів намагається зміцнитися в конкретному секторі. ­Фірташ – у доставці газу, його розподілі та в промисловості, що його потребує. Оскільки контролює кожну ланку, то може мінімізувати видатки. Ахметов – шахти, металургійні заводи, збут продукції. Та й енергетика, що дозволяє здешевити продукцію і роздушити конкурентів типу Коломойського. Клюєв посилився в машино­будуванні. Але головне, що всіх їх об'єд­нувало, – це доступ до бюджетних ресурсів.

У той час, коли широкі верстви населення зубожіли, провладні олігархи швидко збільшували статки. Так формувалася вилка протиріч, де інтереси невеличкої групи еліти конфліктують з інтересами всіх інших прошарків суспільства.

Що буде з зовнішньою політикою? Нас затягнуть до Митного союзу?

– Для Росії ми важливі як подушка безпеки. Бо світ швидко рухається до Третьої світової війни. Фактично вона вже палає на геополітичних майданчиках Африки та Близького Сходу, де у жорстокій боротьбі зіштовхнулися Захід і Китай. Між ними знаходиться Росія. Фінансово вона залежна від Заходу, але національні інтереси штовхають Москву в протилежному напрямку.

Зараз десятки держав почали хитатися під ударами глобальної нестабільності. Європою котиться хвиля бунтів, викликаних економіч­ною кризою. Диктатури Близького Сходу ­зникають одна за одною. Китай демонструє дедалі ­більше невпевненості, і це штовхає його до агресивніших дій щодо сусідів. Росія, США й ­чимало інших країн проводять масштабні програми переозброєння. Усе це ланки одного процесу – кризи існуючої моделі світового порядку.

У цих умовах війна є найкращим виходом. Вона дозволяє переключити увагу невдоволених мас на зовнішні питання, переформатувати стару модель і прийти до нової. Скоріш за все, воюватиме коаліція Заходу проти Китаю. До якої з цих сторін приєднається Росія, та й переможе. Україна тут – інструмент, за допомогою якого можна подразнювати того чи іншого геополітичного гравця.

Штати розвивають систему ПРО, ставлячи під загрозу здатність росіян завдати зворотний ядерний удар. Це дратує Москву, яка зрозуміла, що втратила близько 10 років. Тому Росія почала масштабну програму переозброєння. Але для американців головна ціль – Китай. Вони намагаються втягнути Росію в коаліцію проти нього. Такі самі зусилля робить і Пекін – зі свого боку.

Росіянам Україна потрібна з двох ключових причин. По-перше, як територія для впливу на Західну Європу військовим шляхом. По-друге, в умовах кризи, коли зовнішні ринки зменшуються, колосальне значення має ­обсяг власної економіки. Тому Росії треба втягнути Україну в свою економічну орбіту. Час ­обмежений – рік-два.

Янукович цьому противиться, заводить сюди сланцевий проект Shell. Для Москви це перспектива втратити сотні мільярдів доларів, а це – катастрофа для її бюджету. Кремль робитиме все, щоб змусити Януковича ввійти в Митний союз на потрібних умовах або знищити його. В Москви просто немає вибору. ­Росія ­добиватиме режим Януковича, якщо той в найближчі місяці не піде на її умови.

Україна може витримати цей тиск?

– Лише за рахунок грошей Міжнародного валютного фонду. З цієї точки зору, контрак­том із Shell та іншими транснаціональними компаніями Янукович намагається купити Захід. Штатам насправді плювати на демократію. Вона – просто інструмент впливу на еліти країн, що їх цікавлять. ­Американці чомусь не змушують короля Саудівської Аравії відмовитися від абсолютної монархії. Доки вигідно, США заплющать очі на все що завгодно. От і Янукович почав вести цю гру. Йому потрібні ресурси, щоб закрити бюджетну дірку. Якщо МВФ виділить кредит, то може бути частиною підводного айсбер­га угоди з Shell. Коли в них є великий бізнес в якійсь країні, то західні корпорації лобіюють інтереси того чи іншого режиму на глобальному рівні. Наприклад, Януковичу говорять: "Відкривай ринок землі, щоб сюди заходили й укріплювалися транснаціональні корпорації. Тоді гарантуємо тобі безпеку й можливість зберегти владу".

Янукович розуміє, що його позиції погіршуються, коридор можливостей звужується. Путін стоїть із газовою "дубинкою". 7 мільярдів доларів рахунку "Газпрома" до України – це скажена реакція Кремля на угоду з Shell. На кону сотні мільярдів газових та нафтових доларів. Коли ціна питання така висока, то не тільки скидають режими, а знищують цілі країни. Тому Путін ­зробить усе, щоб Янукович або пішов під протекторат Росії, або втратив владу.

Європа теж відвернулася від нас?

– Європі Україна цікава як інструмент у контексті її відносин із Росією. Європа зацікавлена в Україні більше, ніж США, але менше, ніж Росія. Для ЄС ми – один з інтересів. А для Москви – ключовий інтерес, від якого залежить існування самої Російської Федерації.

Олігархічний режим Януковича вигідний Євросоюзу. Бо їм байдуже, яка в нас демократія. Ми для них – папуаси. Не найгірші на тлі Північної Африки. І безпечні, бо не можемо конкурувати з їхньою продукцією. Колись Леонід Кучма на ­зустрічі з Гельмутом Колем (екс-канцлер Німеччини. – "­Країна") почав розхвалювати літак АН-70. Хотів співпраці з Airbus. Коль йому сказав: "Леоніде, зрозумій, ваше майбутнє – сільське господарство. Беріть там усе, але не лізьте у промисловість. Ви наші конкуренти, і ми не дамо вам зайти до нас із вашими літаками". Захід завжди прагматичний. А наші олігархи розвивають свої активи на коротку перспективу, тому що не здатні домовитися надовго між собою. ЄС вигідна асоціація з Україною, бо це дасть Європі вихід на наш ринок і наших працьовитих мігрантів.

Вітчизняні олігархи в такій моделі також зацікавлені, бо вона вимиє з України найосвіченішу й найактивнішу частину населення, знизиться протестний потенціал. Але ключова роль у перспективах асоціації України з ЄС належить Росії. До речі, справа Тимо­шенко стала спецоперацією, що дозволила підвісити режим Януковича.

Чия спецоперація?

– Європі ця справа невигідна, бо ЄС проти будь-якої дестабілізації на своїх кордонах. Європейці хочуть, щоб тут було передбачуване болото, і "хай собі там жаби кумкають". А от Сполучені Штати й Росія, залежно від сценарію, зацікавлені в дестабілізації в Україні. США – щоб не допустити контролю над Україною ані ЄС, ані Росії.

Справа Тимошенко підвісила Януковича, зробила його залежнішим від позицій Вашингтона та Москви. Як свого часу Кучму – після касетного скандалу.

Який тепер вихід у президента щодо справи ­Тимошенко?

– Або відправити її за кордон і гарантовано тримати там до старості, або – у в'язниці. Або прибрати фізично. Або випустити й опинитися під загрозою втрати влади. Бо Юля мститиме.

Справа Тимошенко – геніальний хід для контролю над Януковичем. Він демонструє слабкість нашої еліти. Вона вміє грати на тактичному рівні, але безпорадна на стратегічному.

А справа Щербаня? Яку роль покликана ­відіграти вона?

– Публічна політика – це вистава. Що вона вдаліша, то більший прибуток. Наприклад, Захід, сварячи Януковича, прекрасно почувається в Україні. Щороку наші олігархи відправляють у західні банки десятки міль­ярдів доларів. Що ще треба від папуасів?

Справа Щербаня – це "Санта-Барбара", аналог "Дому-2" в Росії. Це віртуальна реаль­ність, що дозволяє керувати поведін­кою глядачів. Є акторка, що прекрасно виконує свою роль – сидить у в'язниці. Вона задирає спідницю, показує синяк і кричить. Інші акторки вибігають і теж кричать: "А-а-а, у неї синяк!" ­Немає нічого страшнішого для політика значного рівня ­звестися на рівень щоденний. Це грає на користь опонентів Тимошенко. ­Виявляється, що король – голий. Це вже не надлюдина, за якою йдуть мільйони, а звичайна ­жінка зі звичайними проблемами. Але щоб ­публіці не набридали синяки, потрібні нові ­сюжети.

Чому Тимошенко на цю роль погоджується?

– Тому що вона – тактик. Вона не зуміла вийти на рівень лідера, який визначає майбутнє країни. За півтора року ув'язнення Тимошенко могла б написати книжку про майбутнє України. Де це?

Що змінили вибори 2012 року для влади?

– Стратегічний малюнок для Януковича складається з трьох елементів. По-перше, він повинен узяти під контроль тіньовий сектор економіки. Для цього треба підім'яти весь малий та середній бізнес, що намагається туди тікати. Таким чином він утримуватиме в покорі наймасовіший не задоволений ним прошарок, що здатен самоорганізовуватися.

По-друге, сконцентрувати ударний кулак і розбити слабких олігархів, а 2014 року ­пере­йти в наступ на великих. Для маси оголосять, що борються з мільярдерами. ­Оскільки прості люди їх ненавидять, то на цьому можна грати. Але це не приведе до позитивних змін, бо режим ненавидять ще більше.

По-третє, Янукович намагатиметься прихилитися до когось, хто забезпечить дах безпеки, щоб його фізично не знищили і дали ресурси для підтримки режиму. Це – або Росія, або Захід.

Але ж олігархи противитимуться знищенню? Вони можуть якось об'єднатися?

– Для олігархів важливо відтягнути момент, коли треба буде вступати в сутичку. ­Позиції Фірташа, Ахметова й Коломойського більш-менш стабільні, бо від них залежить стійкість країни. Наприклад, якщо Коломойський обрушить "Приватбанк" – рухне вся фінансова система. Якщо Фірташ блокує доступ газу – це теж колапс. Олігархи зараз укрупнюються, готуючись до 2015 року.

На противагу олігархічному консенсусу формується контрсистемний, де основні суб'єкти – незадоволені соціальні групи. Їх помітно більшає і вони бунтують.

Усе, що робитиметься протягом наступних двох-трьох років, буде кінцем пострадянської України. У тому паразитичному вигляді, в якому вона існувала на залишках радянських ресурсів, освіти, медицини. Далі неминуче створення або олігархічного режиму, або ж революційного сценарію з підтримкою мас і новою елітою, як у Польщі, Чехословаччині, або з приходом такого лідера, як Ататюрк у Туреччині.

А інший сценарій?

– Країна розвалюється. Аналогічно ситуація виглядала під час Хмельниччини та в 1917–1920 роках.

Що змінять вибори 2015 року?

– Сумніваюся, що вибори будуть 2015-го. Вони можливі навіть цього року.

У виборах зацікавлена опозиція, оскільки її представництво в Раді може зрости. Та й "Регіонам" вигідно піти раніше, бо краще "ужасный конец, чем ужас без конца". Ліпше спробувати переформатувати недієздатну Раду цього року, ніж наступного, коли ситуація буде ще гіршою. В цій каламутній воді намагатимуться піймати свій інтерес такі гравці, як Андрій Клюєв, який зараз зостався десь збоку. Багато ображених серед стародонецьких, яких викинули менеджери Олександра Януковича.

Росії також вигідні перевибори як інструмент, що може допомогти створити передумови для зміни курсу на її користь. Наприклад, через вимагання референдуму про вступ України до Митного союзу.

Щоб переграти владу, опозиції потрібен консенсус і довіра один до одного. А також дотримання правил гри. Але після того, як усі кидали всіх, це сумнівно. Тому навряд чи опозиція матиме єдиного кандидата і на київських, і на президентських виборах. ­Якщо ж збалансують свої амбіції, то можуть прибрати Януковича та сім'ю, як ракову пухлину.

Усі чекають на нового лідера – звідки він може з'явитися?

– Суспільство до нього дозріло. Це має відбутися вже на наших очах. Але ніхто не скаже, звідки. Хто міг передбачити десь 1913-го, що Ататюрк на десятиліття визначатиме долю Туреччини і докорінно змінить її? Ніхто. Зараз унизу, у громадському секторі бурлить магма, життя, бо люди мають мотивацію щось змінити. Новий лідер може бути виплодом середовища малого і середнього бізнесу, адже держава не ліквідовує конфлікти між собою й ним. Будь-яка людина, яка матиме сміливість піти всупереч долі та окреслити програму дій, може стати лідером країни.

Якою Україна буде за 20–30 років?

– Це залежить від того, хто нами ­правитиме. Якщо й надалі буде режим ­олігархічного консенсусу, то, найімовірніше, ­Україна розвалиться. Бо не сформується моделі, адекватної новій добі. Революція теж ­можлива, і дасть життєздатну модель, якщо ­через неї вистрибне еліта зі стратегічним, масштабним баченням. Але якщо стратегічного бачення не буде, країна теж розвалиться. Її частини поглинуть інші проекти – очевидно, ЄС та Росія, з різних боків. ­Перспективи України як самостійного суб'єкта за 20–30 років оцінюю 20 на 80, на користь поглинання іншими.

×