Націоналістами не народжуються. Вперше мене перейняло на вишколі навесні 2014-го. Сиділи біля багаття, говорили, як налаштуватися до бою. Почали співати. Я відчув колосальний глибинний зв'язок. Мову, культуру, людей винищували, але воно не загубилося, воно сидить у нас. Селяни цілий день до смерку працювали, приходили додому, вечеряли, співали, порали худобу, займались любощами і зарядженими прокидалися зранку. Нашу техніку і практику пісні треба показувати світу на рівні з йогою чи у-шу.
До війни не носив жодної церковної атрибутики. Але 20 вересня 2014-го, у день народження, сестра Вікторія надіслала освячений хрестик, якого тепер не знімаю.
У мене було виживання, а не виховання. Купони, батькам зарплати не платять, потім – скорочення, гарячий цех, приватизація, всіх виганяють на вулицю. Їжі немає, діти ростуть як попало, займаються чим завгодно. Від вулиці рятувало плавання. Тепер сестра – майстер спорту. А я просто не люблю плавати. Зайду, занурюся і виходжу. Бо колись із хлопцями дурачилися, і вони мене притопили. На вдиху не дали випірнути. Вдихнув води, опустився на дно, тренер дістала.
Завжди було цікаво будувати систему. Віддавав документи на фізмат. Ходив на олімпіади з програмування. Хотів робити ігри. Режисура – теж побудова системи. Це вміння потім дуже допомагало на театрі бойових дій.
Мого батька завезли й кинули в одному з дитячих будинків Тернополя. Записали, що "русский". До 1991-го я спілкувався винятково російською – і вдома, і в садку, і в початковій школі. Це було престижно.
Один знайомий після п'ятихвилинної розмови перейшов на українську. Люди знають, але не зводять в один пазл: що ми – одна з найвеличніших націй, одна з найбільших країн Європи, що боротьба за незалежність триває зараз і ми – активні її учасники. Це як інше джерело енергії, яке раптово отримуєш. Моментальний розрив шаблонів у способі мислення і прийняття рішень.
У Донецькому аеропорту не зміг відмовитися від кави. Варив собі на спиртівочці. Коли закінчилася, було дуже сумно.
2005–2006-й – це був дивний час, особливо з народженням донечки. Гонорари – мінімальні. Всього бракує. Працював кілька місяців торговим агентом, потім – супервайзером. Продавав усе – від сухариків до води. Це було колосальне випробування гордині. Остання наша прем'єра в Ужгороді наробила шуму. Скандальний режисер Андрій Шараскін, вистава на воді "Калігула", такого ви ще не бачили, гастролі, лауреат різних премій. І раптом – стоп. Цей піврічний досвід виявився одним із найцінніших. Я зрозумів, звідки беруться гроші.
Страшенно любив коньяк і сигари. Чотири роки взагалі не вживаю спиртного. Закінчився запас, який працював на самоліквідацію організму.
Молодша сестричка народилася, коли мені було 5. Увага переключилася на неї, і я хотів її викинути кудись. Коли нас залишали, мав її годувати. В холодну воду закинув макарони, вони зварились, кинув туди якогось жиру, не посолив. Скуштував – це було жахливо. А її змусив їсти. Досі соромно. Зараз сестра – мій найкращий друг.
Страх – одне з найсильніших почуттів. Справа не в тому, щоб перестати боятися, а в тому, щоб впоратися з ним. Тоді страх стає помічником. Додає енергію, яку направляєш іншим.
Машина, зброя і жінка, найкраще – своя.
Світ – дуже небезпечне місце. Однак людям подобається думати, що вони в безпеці. Хочуть перекладати відповідальність за своє життя і вчинки на когось. Невелика частина здатна приймати рішення. Навіть щодо власного життя.
Мені як інтроверту під час смерті зручніше буде мовчати.
За ці два роки дуже завинив перед донькою. Приїжджаю на день-два. Клеїмо дурня. Має бути круто, весело. Що я їй в 10-річний мозок засуну, якщо їй бракує моєї фізичної присутності? Якось телефонує: "Ну що, привіт, "Богема".
Не знаю, як виховувати дівчаток. Знаю тільки, що вони мають бути люблені, пещені, захищені – і відчувати це.
Найбільший розхитник ситуації в кожному підрозділі – командир. Це як із державою. Влада як Верховний головнокомандувач і далі вниз – робить усе можливе для розхитування, коли по-скотськи ставиться до бійців і народу.
Я проти демократії. Особливо у вертикальних структурах – силових, армійських. За випивку в моїй роті карали буками.
Якось був скандал, коли роздав наряди і відправив двох бійців чистити туалет. Вони почали обурюватися. Кажу: "О'кей, не питання. Сьогодні я, завтра – ви". Пішли.
Театр задумувався як публічний простір. Тепер театральність перейшла в політику. Вся країна обговорює мізансцену потиску руки Порошенка Путіним. Чи говорять: "От яка Юля молодець, читає без листочка. Вивчила свою роль". Оцінюють костюми, зачіску, вміння триматися. За цими ролями і масками втрачається сенс.
Люблю мультфільми більше за кіно – за незатуманеність основної ідеї. Її одразу виголошують. Це – умовний простір, обмежений лише талантом автора. Як і театр. Кіно ж – це те, що потрапляє в кадр. Тільки деяким режисерам вдається відтворити цей момент умовності – як Ларсу фон Трієру у "Догвілі".
Днями перечитав "Бояриню" Лесі Українки. Там дуже чітко прописана різна ідентичність українців і московитів. Це – мусульманська країна, ординці.
Коли народилася донька, я перерізав пуповину. Вона така тверда, хрящова. Віддали дитину мені, а потім поклали мамі на груди. Вона була якогось смішного кольору.
Були моменти, коли ненависть затягувала.
Хлопці кажуть: "матюки роблять із тебе москаля". Ніяк не доберуся до українських лайливих висловів. Це – концентрована енергія, якою можеш викинути із себе зайве або спонукати до дії. Радіоефір бійців відсотків на 40–50 – із матюків. Це короткі влучні фрази, якими дуже просто пояснювати.
Нічого не хотів би викреслити зі своєї біографії. Це – досвід. Інакше не довелося би прийти туди, куди йду.
Можу собі дозволити бути собою і говорити те, що думаю і хочу. Бо мені з собою жити, не комусь.
Стояли біля шахти ліфта в новому терміналі. Група з п'яти бійців. Виходили на зачистку. Передали, що на нас побігли четверо. Вібрує телефон: "Передача "Хоробрі серця", яка у вас ситуація?" Кажу: "Все добре, можете перетелефонувати?" – "Так ви уже вийшли?" – "Ні, ми тут". – "Де тут?" "Між другим і третім поверхом терміналу". Розгубленість і пауза. "Ми за вас молимося, ви – кіборги наші. Передайте всім, що ви – справжні герої і патріоти". Повертаюся до хлопців: просили передати, що за вас моляться, що ви – кіборги і патріоти. Усі стоять: "Угу, ну що, ідем?"
Був у мене близький друг "Дощ" (Геннадій Дощенко. – Країна). Русифікований, кримінальний Кривий Ріг. Кожен район живе за своїми законами. Раптом він після армії починає займатися спортом, тренувати дітей. У 1990-ті переходить на українську, вивчає історію, засновує мовний гурток. Стає депутатом міськради, із братом орендує приміщення під кафе, розростаються. Усе склалося: бізнес, фінанси, позиція, повага, спортклуб. Приходить добровольцем до нас. За званням набагато вищий за мене, але займає свою позицію. Пізніше стає командиром іншого підрозділу. Пройшов аеропорт, Піски, шахту "Бутівку". І гине від кулі. Який із цих епізодів – подвиг?
Розумію: що далі заходимо, то більша ймовірність великої крові в Україні. Це хвилює найбільше.
Вести чесний легальний бізнес у цій державі – теж подвиг. А не давати хабарі, переживати прес і все одно відстоювати свою позицію? А приховувати доходи, однак утримувати цілий підрозділ? Є такий дядя Ваня. Родина продала квартиру в Києві, з'їхали в іншу, щоб розширитись. За два роки війни віддали все. Приймають по троє-четверо бійців, які їдуть на ротацію. Коли вояки відмовилися везти на позиції в Пісках боєкомплект, сказав: "Я поїду". У бусик закидали міни, чотири рази під пострілами возив. Дружина не знала: повернеться чи ні. Думала, будуть кошти, а їх не залишилося. Однак вона все одно підтримує, благословляє, відправляє і приймає. Зараз дядя Ваня в Києві. Каже: "Блін, чому ж нічого не помінялося?"
На війні немає невіруючих. Капелани допомогли розібратися в багатьох речах. У мене не складався пазл, що мушу позбавити іншу людину життя. Хтось із них сказав: "Можеш робити все, головне – з любов'ю. До землі, до людей, до рідних. Не чим більше знищити ворогів – а вибороти, здобути, створити".
Людина постить або утримується від чогось – аби зрозуміти, де вона.
Найбільша зрада України відбулася за Кравчука. Третю за ядерним потенціалом у світі країну, одну з найрозвиненіших економік СРСР – перетворили на ніщо. Всі наступники продовжували.
Інколи страшно хочеться напитися. Хлопцям сказав: пацани, перемога, повертаємо Крим – всьо. По-дорослому, на тиждень. Якщо здоров'я буде.
Курю дамські цигарки. Через рік після контузії знайшов п'ять днів прокапатись. Лікар радить: "Або кидай свої сигари, або зменш дозу хоча б". Кажу: "А якщо тоненькі й легкі?" Сигара лежить у кишені вже місяць. Чекає свого часу. Коли лежить, це ж краще, ніж коли її нема, правильно?
До грошей ставлюся як до необхідного ресурсу.
Кохання – це найкраще, що може бути. Колись були жуйки Love is… Там значно більше сенсу, ніж просто набір картинок про кохання. На різних етапах це по-різному. Я сильно відрізняю момент захоплення, коли отримуєш естетичне задоволення, не можеш відірватися. Чуєш енергію, яка є від цього. І зовсім інше, коли це – підтримка й навіть служіння. Це і подати стакан води, і коли треба – піти й залишити в спокої. Ти або перебуваєш у цьому вимірі, або ні.
Одруження – це як кровна клятва. Хоч би що зробила твоя сестра, все одно залишиться сестрою. Буде любов чи не буде – ви домовилися про взаємодопомогу, підтримку, розуміння. Це має бути усвідомлений крок і вибір. Це стається, коли ти готовий.
Ніхто не зробить, як хочеш ти. Мусиш це зробити сам.
6 
35413
Коментарі