Ексклюзиви
Вівторок, 19 листопада 2019 10:10

Ніч проводив під стінами лікарні. На ранок викликав "швидку" і його знову клали в стаціонар

Безпритульні довго не живуть

На першому курсі Києво-Могилянської академії подруга побачила оголошення "Спільноти святого Егідія". Там приймали одяг для безпритульних, роздавали їм їжу. Запропонувала сходити з нею. Мені не хотілося. Вважала: молодість – час займатися чимось веселим, а не годувати бомжів. Але пішла.

Здивувала велика кількість класних молодих людей. Чекала зустріти зануд і моралістів. Побачила, що бідних багато. Вони їхали з іншого кінця міста, аби отримати бутерброд із батона і найдешевшої вареної ковбаси. Мене це вразило, бо я ніколи такого не переживала.

Ми з братом мали все необхідне. Батько поїхав на заробітки до Америки, коли мені було 8 років. Маю там родичів більше, ніж в Україні. Але жити у США не хочу – я й тут можу розвиватися. У батька була раз. Жила в Чикаго три місяці. Це величезна красива країна. Але дико споживацьке суспільство. Це як релігія – вранці в неділю всі їдуть у торговельні центри на закупи. Якось пізно ввечері приїхали з другом у гості до його матері. Були голодні, а вона запропонувала нам чай. Довелося потім дорогою купити по хот-догу. Він не міг сказати: "Нагодуй нас". Коли діти там виростають, стають самостійні. Американці привітні. При зустрічі завжди говорять: "Привіт, як ти?" Якось відповіла: "Погано". "Ага, о'кей", – сказали мені й перейшли до іншої справи.

  Ольга МАКАР, 29 років, журналістка, волонтерка. Народилася 11 грудня 1989-го в Івано-Франківську. Батько – будівельник, із 1998 року живе в США, мати – бухгалтер. Закінчила факультет журналістики Києво-Могилянської академії. Навчається там в аспірантурі. Викладає італійську мову. У громадській організації ”Спільнота святого Егідія” керує молодіжним підрозділом ”Молодь за мир”. Допомагає безпритульним, літнім, дітям, ромам, біженцям, людям з інвалідністю. Любить читати документальну літературу. Улюблений фільм – ”Папа Франциск. Людина слова” німецького режисера  Віма Вендерса. Заміжня, чоловік Євген – журналіст. Дітей не має. Живе в Києві
Ольга МАКАР, 29 років, журналістка, волонтерка. Народилася 11 грудня 1989-го в Івано-Франківську. Батько – будівельник, із 1998 року живе в США, мати – бухгалтер. Закінчила факультет журналістики Києво-Могилянської академії. Навчається там в аспірантурі. Викладає італійську мову. У громадській організації ”Спільнота святого Егідія” керує молодіжним підрозділом ”Молодь за мир”. Допомагає безпритульним, літнім, дітям, ромам, біженцям, людям з інвалідністю. Любить читати документальну літературу. Улюблений фільм – ”Папа Франциск. Людина слова” німецького режисера Віма Вендерса. Заміжня, чоловік Євген – журналіст. Дітей не має. Живе в Києві

Один безпритульний спитав, чи читала я Ніцше. Відповіла, що ні. "Приходьте через тиждень, продовжимо розмову". Захотілося приїхати й наступного разу, бо знала, що на мене хтось чекає. В'ячеслав Іванович був орнітологом, їздив в експедиції від Академії наук. Начитаний, інтелігентний, ніколи не пив. Розлучився з дружиною, і вона його виписала з квартири, коли був у відрядженні. Жебракував біля метро. Його побили підлітки, майже втратив зір. Жив у покинутому будинку десь на Осокорках. Ми влаштували його до притулку під Києвом, там мешкає й зараз.

40-річному Владу часто не вистачало бутербродів. Казав: "Нічого, я ж не по їжу приїжджаю, а щоб поспілкуватися". Його дружина захворіла на рак. Щоб мати гроші, продали квартиру на Подолі. Переїхали до батьків жінки. Коли вона померла, ті вигнали зятя. Спочатку ночував у друзів. Потім жив у наметі на Трухановому острові чи в покинутих будинках. Намагався підпрацьовувати, але почав хворіти. Останні роки жив у лікарні. Коли його виписували, ніч проводив під стінами закладу. На ранок викликав "швидку", і його знову клали в стаціонар. Там помер від виснаження.

Людмила Петрівна жила в покинутому будинку на Подолі. Мала чоловіка, дітей, онуків. Бойова, могла накричати, якщо їй щось не подобалося, але й душевна. Чому опинилася на вулиці, ніколи не розповідала. Просила милостиню біля метро. Я бачила її щодня, говорила з нею. Помічала, як вона поступово в'янула – перестала ходити, пересіла в інвалідний візок. Коли померла, мені у Facebook написали безліч людей, які її знали.

Соціальні сироти – їх забирають із родин, де батьки п'ють, вживають наркотики, б'ють дітей, – ростуть в інтернатах. Та після повноліття мають повернутися в біологічні сім'ї, за законом. У тому пеклі залишатися не можуть. Ідуть із дому, їдуть до столиці, живуть на вокзалі. Знаходять роботу, згодом наймають житло.

Протягом тижня роздаємо майже тисячу бутербродів у різних місцях. Продукти купуємо за свої гроші. Запарюємо мівіну, робимо чай. Бездомних знайти складно, вони не сидять в одному місці. Коли починаємо працювати на новій точці, спочатку шукаємо людей, які жебракують. Як перезнайомимося, вибираємо якесь місце і просимо приходити туди в певний час. Інколи місяці йдуть на те, щоб нас запам'ятали. Але після цього ходять роками.

Їжу роздаємо на Подолі, Дарниці й біля залізничного вокзалу. Кожне місце має специфіку. В центр їдуть з усього міста. Це люди, які можуть пересуватися громадським транспортом – поважного віку, мають право на безкоштовний проїзд. Або ж ті, хто живе на вулиці в центрі. Бездомних найбільше на вокзалі. Там залишаються ті, кому нема куди йти. Чоловіків більше. Серед тих, хто приходить до нас на Дарницю, 95 відсотків пенсіонерів. Мають житло, але живуть у злиднях.

До 2014 року якось літні люди перестали масово приходити. А зараз їх знову побільшало. Багато заробітчан 45–50 років, які не можуть знайти роботу.

Вулиця – агресивне середовище, де люди борються за виживання. Особливо взимку. Коли не вистачає бутербродів, завжди хтось кричатиме. Людина голодна, розраховувала, що тут повечеряє. Аби втихомирити, йдемо в магазин, купляємо булочки. Колись була наївна й думала, що зможу їх перекричати. Зрозуміла, що таким людям треба приділяти більше уваги й давати її авансом. Вони прийшли, а ти усміхаєшся: "Свєта, сьогодні так гарно виглядаєш". І весь войовничий запал Свєти зникає.

Буває, питаєш ім'я, а в них сльози на очах або підозріло перепитують: "Навіщо вам?" Бездомні дуже самотні. Часто рвуть стосунки з друзями, бо їм соромно чи бояться бути тягарем. Майже ні з ким не розмовляють. Щоб розкрилися, потрібен час.

31 грудня завжди робимо олів'є. Підійшли до чоловіка: "Добрий день, вітаємо з Новим роком". Він питає: "А що, вже Новий рік?" Ми його пригостили. Плакав і дякував. Бездомних дивує хороше ставлення.

Багатьом не подобається, що від бездомних тхне. Дехто витрачає багато зусиль, щоб утримувати себе в чистоті. Це стає їхнім головним заняттям. Місць, де можна прийняти душ, мало і є обмеження за часом. В Голосіївському районі – з 8:30 до 10:00. Потім треба їхати в інший район по­обідати. А після цього – в кінець міста, де видають одяг. Життя цих людей перетворюється на квест.

У Києві є одна державна нічліжка. Залишитися на ночівлю й помитися там можна за 10 гривень. Для багатьох це цілий статок. Ще ж треба доїхати. А може виявитися, що вільних місць немає.

Коли рік тому виходила заміж, запросила бездомних на весілля. Вони підготувалися – ніхто з наших гостей не зрозумів, що то безпритульні. Подарували гроші – хто 100, хто 200 гривень. Одна бабуся принесла подушку на табуретку: "Єдина, щоб ти сиділа в чоловіка на колінах". Інший бездомний написав вірш.

Коли щось дарують, це дає їм відчуття гідності. Я спочатку відмовлялася, а потім зрозуміла. Приносять яблука, квіти. На день народження жінка вручила агітаційний набір – блокнот, магніт і ручку від різних партій. Друга подарувала інструкцію з рецептами до пароварки. Дід приніс бруднющу іграшку, яку знайшов на смітнику, був щасливий.

Бездомні здають пляшки, ходять на мітинги за гроші. Знаходять тимчасову роботу. Провідник потяга може запропонувати зібрати брудну білизну – за вагон дають 150 гривень. Миють посуд, прибирають, на ринку переносять вантажі. Йдуть на будівництво, де часто потрапляють у рабство.

Визначити, що людина живе на вулиці, можна за її взуттям. Воно "убите" й часто – не за сезоном. Ходив до нас чоловік. Жив у друзів, але грошей не мав. Якось у листопаді прийшов у гумових капцях і чорних шкарпетках. В одного бездомного був великий розмір ноги. Розповідав, що ходив на баскетбольні матчі. Гравці команди, що виграла, могли подарувати кросівки великого розміру.

З Олексієм спілкувалися шість років. Зустріли в метро. П'яний, брудний сидів на підлозі, очі опущені додолу. Коли питали, як справи, відповідав: "Гірше не буває". Розмовляти не хотів. Та чимось зачепив, і ми стали приходити щодня. Поступово звик, почав брати їжу. Півтора року просили, щоб не пив хоча б раз на тиждень. Нарешті почули його історію. Мати – алкозалежна. Поїхав із дружиною відпочивати, а вона подарувала квартиру стороннім. Повернути житло не зміг. Дружина пішла до своїх батьків, він опинився на вулиці. Відтоді пив щодня протягом 10 років. Покинути не зміг. У нього почали відмовляти ноги. У лікарні згасав кілька тижнів. Страждав від болю, кричав. Згодом утратив ясність розуму. Коли приходив до тями, говорив із нами. Це були сповіді. Жалкував, що жорстоко поводився з матір'ю.

Приходили до нас люди, які жили в лісі чи в склепі на цвинтарі. Знала жінку, яка багато років ночувала в громадському туалеті. Їй дозволяли, бо вдень вона там прибирала.

Був чоловік, який зимував у під'їзді. Двоє хлопців із будинку облили його бензином і підпалили. Сусіди викликали "швидку". Переніс багато операцій. Була надія, що виживе, але зупинилося серце.

Розмови з бездомними бувають відверті. Один чоловік розповідав, що після смерті дружини не міг переспати з жодною жінкою, бо покійниця поставала перед очима. Інший розказував, що вийшов із в'язниці – сидів за вбивство. В мене відвисала щелепа, а він говорив про це, як про буденну річ. Роздавав із нами їжу семінарист, був у рясі. Підходить до нього чоловік: "Мені потрібна сповідь. Маю покаятися, бо вбив багатьох".

На вулиці довго не живуть. Хоча знала жінку, яка провела там 17 років. Приїхала з Росії, втратила документи, довго поновлювала. Але дбала про себе. Весь цей час мешкала в державній нічліжці.

Кілька років тому познайомилася з хлопцем без ноги. Ходив на милицях, був привітний. Йшла з однокурсниками по Подолу й побачила Діму. Чомусь стало соромно перед друзями, що знаю його. Вдала, що не помітила. За тиждень прийшла на роздачу їжі, а Діми не було. Його вбили того вечора.

Зараз ви читаєте новину «Ніч проводив під стінами лікарні. На ранок викликав "швидку" і його знову клали в стаціонар». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 314
Голосування Чим закінчиться зустріч Зеленського і Путіна?
  • Нічим. Все залишиться, як є
  • Україна піде на поступки Росії
  • Путіна переконають зупинити війну
  • Зеленський погодиться вписати особливий статус Донбасу у Конституцію
  • Президент зрозуміє, що з Путіним домовитись нереально. На Донбасі почнуть будувати стіну
  • Домовляться про газ, але не про Донбас
Переглянути
Погода