Неспроможний підкорити жінку, Лукашенко оволодів країною

Олександр Лукашенко кермує Білоруссю 26 років. Володимир Путін – 20. Нурсултан Назарбаєв був обраний президентом Казахстану 1990-го й формально залишався при владі до минулого року. Нині, будучи головою Ради безпеки Казахстану, є найвпливовішою особою в країні. І варто віддати йому належне: він зумів не лише здобути й утримати владу, а й вчасно від неї дистанціюватися, забезпечивши так званий транзит. Чого не скажеш про Лукашенка й Путіна.

Ці люди стали пам'ятниками собі й гулко гудуть, резонуючи бронзою черепної коробки. І нині, коли пострадянські авторитарні режими вступили в останню стадію деградації, цікаво зазирнути за лаштунки. Простежити психологічні передумови диктатур і їхні наслідки. Зрозуміти, чому суспільства підпадають під магію влади і підкоряються тиранії нікчемних осіб?

 

Останній аспект має значення і для України. Так, порівняно з більшістю пострадянських країн, ми не даємо президентам засиджуватися. Та все одно, пригадуючи, як із перших днів на Банковій починали чудити Ющенко, Янукович і Порошенко, яких з ходу перевершив Зеленський, залишається тільки дивуватися нашому терпінню. А ще закрадається думка: лояльність до влади має першопричину не у владі, а в патримоніальних потребах суспільства, котрі іноді набувають, даруйте, мазохістських рис.

Авторитаризм пускає корені там, де немає громадянського суспільства. Де люди усвідомлюють себе не нацією, а "народонаселенням".

Олександр Лукашенко та Володимир Путін стали уособленнями авторитаризму не всупереч, а завдяки своїм деструктивним рисам. Розберімо психологічний портрет Лукашенка. У ці дні один з останніх диктаторів Європи демонструє людожерську суть свого режиму.

2001 року білоруський психіатр Дмитро Щегельський дав оцінку особистості Лукашенка. Він ознайомився з амбулаторною картою, проаналізував виступи президента, поспілкувався з людьми, які його добре знали в різні періоди життя, і опублікував психіатричні висновки в газеті "Наша свобода". Проти нього розпочали кримінальне провадження. І він був вимушений емігрувати у США.

Діагноз Щегельського: Лукашенко страждає на мозаїчну психопатію, водночас наявні ознаки уповільненої шизофренії. Мозаїчну психопатію в Лукашенка виявили 1974‑го, коли йому було 20 років. Згодом із цим-таки діагнозом комісували з радянської армії, де служив замполітом.

В ефірі інтернет-каналу "ФейгинLIVE" російський психо­аналітик Дмитро Запольський, який живе у Фінляндії, відзначив, що психіатричний висновок Щегельського базується на дещо застарілій типології. За сучасними стандартами, діагноз Лукашенка – "шизотиповий розлад особистості". І це, зрештою, єдине розходження між висновками лікарів.

Тож, деякі сторінки біографії нашого пацієнта. Олександр Лукашенко – байстрюк. Жодних даних, хто його батько, немає. Вочевидь, про це нічого не знає і сам Лукашенко. А беручи до уваги, що він народився 1954 року й дитинство пройшло в глухому селі, ця обставина спричинила травматичні наслідки.

Прояви травми відобразилися в гіперкомпенсації. Лукашенко сам собі батько, за словами Запольського. Тому ідентифікує себе не з політиком, і навіть не з президентом, а саме з батьком усіх білорусів. Звідси і прі­звисько Бацька, яке йому подобається. У білоруських ЗМІ воно пишеться без лапок і з великої літери. У російських натомість – з маленької і в лапках.

Запольський звертає увагу, що, не маючи досвіду стосунків із батьком, Лукашенко орієнтується на ідеалістичний образ. Проявом цього так само є гіперкомпенсація властивих йому жіночих рис: Лукашенко полюбляє паради, носить військову форму, важлива деталь якої – кашкет гротескного розміру, зблискує орденами та медалями, котрими сам себе нагородив. А ще йому до вподоби чоловіки в чорних одностроях і з великими гумовими кийками. Бо найважливіше – це стабільність. А початок стабільності – порядок. А першооснова порядку – сила. У цей ряд вписуються і гомофобські висловлювання Лукашенка: "Краще бути диктатором, ніж голубим".

До міркувань Щегельського і Запольського додам наступну деталь. Бацька любить молодшого сина – Миколу. Сам Лукашенко народився 30 серпня, а його син – 31. І от натрапляємо на одкровення Лукашенка-старшого: "Я теж людина, в мене є діти, особливо молодшенький Микола, до якого я душею прикипів. Народилися ми з ним в один день – 31 серпня". Був навіть період, коли вимагав, аби його вітали саме 31 числа. Очевидно, що батько ідентифікує себе з сином. Хоче повернутися в дитинство. І бути власним сином. Він заздрить своєму сину. Хоча мав би любити.

Поряд із гіперболізацією маскулінності є симетричний пласт фемінності, основа якого – ставлення до матері. Вона була самотньою тільки з формального погляду. Її кохали чоловіки, причому різні й часто. І щоб Саша не заважав, вона ховала його на горищі. І той розповідав друзям, як звідти спостерігає за любовними втіхами матері.

 

Щегельський і Запольський вважають цей епізод іще ­однією травмою. А тому, відзначають вони, президент Білорусі боїться жінок. Ми не бачимо їх поряд із ним.

На жаль, Щегельський і Запольський не розкривають усіх наслідків цього травматичного досвіду. Та вважаю, висновки лежать на поверхні. Саша вважав себе власним батьком і тим, хто має бути єдиним чоловіком матері. Маємо справу з інцестуозними нахилами і видозміненим Едіповим комплексом. Мати мусила належати тільки йому. Але вона належала будь-кому, тільки не йому. Звідси і страх перед жінками. Бо він не годен контролювати їхню сексуальну енергію. Боїться знову опинитися на темному горищі. Будь-яка жінка є для нього непідвладною, агресивною і невірною. Тому прекрасною і синьоокою він називає Білорусь. Їй надає ідеалістичних характеристик. Тут бачимо подружню пару: він – ідеальний чоловік, вона – ідеальна жінка. І того у словах "Краще бути диктатором, ніж голубим" – більше сенсу, ніж здається.

Лукашенко говорить про свій сексуальний досвід з образом, який вигадав, і реальністю, яку підкорив. Неспроможний підкорити жінку, він оволодів країною і вступив із нею в стосунки, на які лише здатен, – став диктатором.

Той факт, що Лукашенко був одружений, не спростовує цього висновку. Бо щойно голова радгоспу став президентом – покинув дружину, сховав її за парканом і кинувся в обійми коханки – Білорусі.

Не є запереченням і народження сина Миколи. За ймовірними даними, мати хлопця була лікаркою Лукашенка. Сприймала його як пацієнта. Була турботливою і вимогливою. В її ставленні був елемент професіоналізму. І попри те, що, ймовірно, в їхніх стосунках були почуття, він не міг покинути єдину, якій належить цілком, – Білорусь.

Як на мене, дуже романтично. Хоча й нагадує розповідь Лені Ріфеншталь, якій Адольф Гітлер казав: "Я належу одній жінці – Німеччині". І тієї-таки миті Лені, якої Адольф так і не поцілував, зненавиділа їх обох – і Німеччину, й Гітлера.

Із 9 серпня, коли відбулися президентські вибори, в Білорусі тривають маніфестації. ОМОН вдається до найжорстокіших репресивних заходів. Сцени побиття мітингувальників, свідчення про тортури – шокували світ. Утім, хотілося б спитати: а звідки, власне, подив і шок?

На совісті Лукашенка вбивство Віктора Гончара, який 1994 ро­ку був одним із найближчих членів його команди. У тій же "молодій команді" був Валерій Цепкало, котрий нині переховується в Польщі. Фірмовий стиль Лукашенка – "ескадрони смерті". Їхньою діяльністю пояснюють зникнення опозицій­них політиків і журналістів – Анатолія Красовського, Юрія Захарченка, Дмитра Завадського, Юрія Корбана.

Із 2017-го, коли Лукашенко почав видавати декрети "про боротьбу з дармоїдством", від яких віяло неадекватністю, Білоруссю прокочувалися мітинги, які розганяли у найбрутальніший спосіб. Тож сьогочасні каральні акції – це норма, буденна практика "осені патріарха".

А втім, я маю пояснення того ошелешення, з яким світ сприйняв звістки про терор білоруських силовиків. Це зловживання репресіями ірраціональне, тобто непоясненне з погляду здорового глузду. Друга причина – зі стороннього погляду, політичний режим у Білорусі здається прагматичним. Це помилкова оцінка.

Білоруські реалії – це логічний наслідок хворобливої картини світу, яка оселилась у свідомості Лукашенка. Дмитро Запольський вважає, що для Лукашенка маніфестанти – це діти-бешкетники, котрі вередують і відмовляються коритися волі дорослого. А неслухняних дітей треба карати.

Та я не згоден із цим судженням. Певен, витоки насилля набагато глибші. Лукашенко сприймає Білорусь як синьооку пасію. Тож кожного опозиціонера – як конкурента. Тому опозиціонерів потрібно як мінімум тримати за ґратами, захищаючи свою обраницю від брудних зазіхань. А за потреби – вбивати хтивих самців. У психопатичному світі Лукашенка це не прояв насилля, а логічні й виправдані дії.

Юрби учасників акції протестів, які заполонили вулиці Мінська, – це "наркомани та рецидивісти", які прагнуть зґвалтувати жінку, котра належить тільки йому.

Екзальтовані маніфестанти римуються в його свідомості з чоловіками, яких бачив у ліжку матері. Тоді він був слабкий. А тепер – сильний, він врятує свою матінку-дружину – синьооку Білорусь.

Звернімо увагу й на наступну деталь. Лукашенко відмовився від приватизації землі, великих і середніх підприємств. Бізнес у Білорусі – це дрібний ґешефт й ІТ-галузь, що постала з нуля й дотепер залишалася за межами державного контролю. Зазвичай цю ситуацію описують як прояв радянського атавізму, властивого свідомості Лукашенка. Однак інші пострадянські президенти так само були "продуктом радянської культури", це не завадило їм започаткувати приватизаційні процеси. Лукашенко на цей крок не пішов. Чому? Бо "рідну матір не продають" і "дружиною не торгують". Намагається бути – "хорошим". Він не сутенер, а відданий і турботливий. Пишається собою.

У діях Лукашенка немає нічого, що не узгоджувалося б із його діагнозом. На жаль, заручником психа став народ Білорусі.

Що далі? Запольський вважає, що спрогнозувати дії психопата неможливо. Психоаналітик не виключає й самогубства. І це те, з чим я погоджуюся. 26 років жодна людина з оточення Лукашенка не наважилася похитнути химери, в оточенні яких той живе. Тож, якщо він утратить владу, втратить і сенс життя.

А як Білорусь опинилася під владою особи з діагнозом "мозаїчна психопатія"?

1941-го Еріх Фромм публікує книжку "Втеча від свободи". Її основні ідеї вироблені під час його роботи у Франкфуртському інституті соціальних досліджень, де колегами були Макс Горкгаймер і Герберт Маркузе. На початку 1930 років дослідники дійшли невтішного висновку: Німеччина не спроможна опиратися нацистській пропаганді. Німці жадають тоталітарної влади. Вони не усвідомлюють себе вільними людьми й потребують авторитарної опіки – лідера, який зніме з них тягар відповідальності за власне життя. Звідси й назва книжки – "Втеча від свободи". Бо ми всі вважаємо, що прагнемо свободи. Насправді ж бути вільним – важко. Набагато простіше втекти, сховатися, перекласти відповідальність на інших – батьків, чоловіка чи дружину, президента, долю. Аби було кого потім звинувачувати за власні невдачі.

1973-го Фромм публікує "Анатомію людської деструктивності", в якій аналізує психологічний портрет Гітлера. Його висновок: "злоякісна агресія й некрофілія". Історики ламають голову: у книжці "Моя боротьба" Гітлер через сторінку пише про неприпустимість війни на два фронти, але втягує в неї Німеччину. Чому? Відповідь знайшов тільки Фромм: Гітлер жадав не перемоги, а поразки Німеччини, її цілковитої руйнації. Бо це була його некрофільна потреба. А опиратися їй він не міг.

Народи залежні від своїх політиків. А мало би бути навпаки. Білоруський народ не готовий до суверенного буття. Він, як і більшість пострадянських народів, перебував у стані інфантильності. І тому агресивний політик, який маніакально вірив у власну непогрішимість, став відповіддю на жадання скинути тягар свободи, довірити своє життя тому, хто впевнений у власній правоті. От вони і зійшлися, сказав би Платон, дві половинки, які вічно шукали одне одного, Білорусь і Лукашенко.

І коли бачимо на вулицях Мінська жінок, які обіймають ОМОНівців і дарують їм квіти, то повинні розуміти, що інфантильність досі не подолано. Бо ґвалтівників не спокушають ласкою. Вільні люди захищаються. За потреби відповідають агресією на агресію. І це, як доводить Фромм, конструктивна поведінка. Білорусам пора подорослішати й усвідомити себе нацією. Зрештою, ця порада буде корисна не тільки білорусам.

×