"Немає сенсу ділити росіян на хороших і поганих. Надто багато для них уваги"

Ніколи не думав кидати свою роботу, бо більше нічого не вмію.

Іноді мене впізнають на вулиці. Раз кондуктор у трамваї сказав: "Проїзд для працівників телебачення – безкоштовний". Іншим разом на футболі обступили вболівальники: "О, я тебе по телевізору бачив! Валєра, "Друга Ріка"!"

Хочу отримувати задоволення від життя і намагаюсь усе для цього робити.

У кожного є знайомий, який розповідає, як класно він з'їздив відпочити, які круті в нього тачка й хата. А якщо ти, не дай Боже, почнеш говорити, що й у тебе в житті відбувається щось цікаве, для нього це наче трагедія. Він спробує спершу принизити, а тоді переплюнути. Оце про "дружбу" України з Росією.

Путіну байдуже, як він увійде у світову історію. Його цікавить лише те, як його шануватимуть у Росії. Кількість жертв теж не має значення. Головне – мета.

Тривожні валізи зібрали 16 лютого. Я купив квитки до Львова для дружини й доньки на 6:50 24 лютого. О 5:00 ми прокинулися від вибухів. Вже на пероні помітив, що помилково взяв два дорослі квитки. Подумав: може, й мені їхати? Спинило те, що розумів: попереду багато роботи.

 

Ми аналізуємо росіян за тим, як вчинили б ми, вони нас – так само. Дивуємося, чому вони не вийшли на мітинги й не повалили влади. Бо ми так зробили б. Вони ж не можуть допетрати, чого ми від них хочемо. Навпаки, чекають, коли ж ми здамося.

Немає сенсу ділити росіян на хороших і поганих. Надто багато для них уваги. Достатньо говорити про тих, хто прийшов сюди зі зброєю, щоб убивати українців. Щодо решти має бути байдуже.

Демократичний світ любить героїчні історії. Притому самі вони давно не воювали. Тому, коли стикаються з такими історіями наживо – як-от із нашою, – дуже ними захоплюються. Слухаючи нашу музику, купуючи книжки наших авторів, одяг наших брендів, почуваються причетними.

Другий наш союзник після Заходу – корупція в Росії. Не було б її, нам було б набагато важче. Тож, поки є Росія, хай буде й корупція.

Кожен має право вірити в те, у що хоче, поки не починає повчати інших.

Наші люди так багато ходять до церкви, бо не мають культури ходити до психолога.

Світ – це фізика, математика, хімія. Існує за певними законами. Щось має зникнути, щоб натомість з'явилося нове.

Людина стає старою, коли перестає цікавитися новим. Сформувала свій образ, світоглядні позиції, не вчиться й не пробує.

Учора їв горішки й подумав, що гарна з-під них коробочка. Треба залишити і щось у неї складати, знадобиться. Зателефонував дружині: "Знаєш, це таки сталося. Старість настала".

Егоїзм присутній у всіх. Навіть на рівні інстинктів. Але я, радше, прагнув би індивідуалізму. Цю рису з українців злочинно викурювали: "Ти маєш бути гайкою в механізмі". Сподіваюся, молодому поколінню з цим простіше.

Хіба в 15 років приймають свідомі рішення? Думав, що міг би таке робити й із цього буде користь. Тому і вступив на журналістику.

Любов – це бути інтегрованим у життя іншої людини. Цікавитися нею, проводити з нею багато часу, спілкуватися. Любити можна батьків, друзів, однокурсників. Кохання – все те саме плюс хімія. Коли з людиною краще, ніж без неї.

Уперше відчув моменти ніжності до дівчат у 8-му класі. А з дружиною познайомився ще перед університетом, ходили у школу журналістики. Потім разом вступили, вчилися в одній групі. Дружили. Після випуску, коли всі пороз'їжджалися в різні міста, почали розуміти, що є й хімія.

Стосунки постійно потребують чогось нового. Викликів, рівнів, обставин. Сім'я – це команда, яка проходить рівень за рівнем, ніби в комп'ютерній грі, перемагає боса одного за другим.

Батьківство не повинно робити подружжя занудами. Народження дитини може змінити розпорядок життя, але не відібрати його.

На пологах не був. Брав участь у процесі до моменту, коли лікар сказав: "А зараз почнеться найцікавіше". Сидів за дверима – це враховується?

Хотів сина. Але лише тому, що виховувати його мені було б простіше. Я ж сам бавився з хлопчиками, розумію, що їх цікавить, як із ними говорити. Але донечка – це тєма.

Ми з дружиною – ліниві. Після весілля Христина не міняла прізвища, щоб не морочитися з документами. Коли народилася донька, знову про це думали. Але через бюрократію відмовилися.

Неприємно думати про біль під час смерті та про втрату позитивних вражень і емоцій, що зникнуть з її настанням. А що буде потім із моїм тілом – байдуже. Єдине, про що просив би, – щоб ховали в закритій труні. Не хочу, щоб присутні запам'ятали мене як безформний шматок матерії.

Львів – найкрутіший. Мені тут комфортно. Повертаюся сюди постійно, не зарікаюся, що колись повернуся назавжди. Але Київ дав кар'єрні можливості, це ширший лан для роботи.

Коли закінчиться війна, поїду Україною. Щоб закарбувати в пам'яті поруйновані міста й усвідомити, якою ціною нам далася перемога. Багато часу проводитиму з сім'єю. А ще будемо довго-довго святкувати. Усі у світі дивуватимуться: "Ну що ті українці тішаться?" Лише ми розумітимемо, яка в цьому велика справедливість.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×