Середа, 25 липня 2012 18:17

"Не нас оточують люди, а ми себе оточуємо людьми", - Катерина Аврамчук, 20 років, журналіст, вісім днів голодувала під Українським домом у Києві

  Катерина АВРАМЧУК . Народилася в місті Вишгород під Києвом. Навчалася у суспільно-гуманітарному класі місцевої гімназії. Мала 10 уроків історії на тиждень. Вступила одразу до п’яти університетів на бюджетну форму навчання. ­Обрала факультет соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. ­Цього року закінчила четвертий курс, складає іспити в магістратуру. Працює журналістом в інтернет-виданні ”Українська правда”.
У 13 років почала друкуватися в районній газеті. З 12 – бере участь у роботі громадських організацій. Три роки професійно займалася регбі, припинила 
через травму. Торік купила 
книжок сучасних українських авторів на три тисячі гривень.
Має кота Марка, собак Бородача і Діну.
Живе з батьками. Мати працює лікарем, ­батько – ­інженер.
Незаміжня
Катерина АВРАМЧУК . Народилася в місті Вишгород під Києвом. Навчалася у суспільно-гуманітарному класі місцевої гімназії. Мала 10 уроків історії на тиждень. Вступила одразу до п’яти університетів на бюджетну форму навчання. ­Обрала факультет соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. ­Цього року закінчила четвертий курс, складає іспити в магістратуру. Працює журналістом в інтернет-виданні ”Українська правда”. У 13 років почала друкуватися в районній газеті. З 12 – бере участь у роботі громадських організацій. Три роки професійно займалася регбі, припинила через травму. Торік купила книжок сучасних українських авторів на три тисячі гривень. Має кота Марка, собак Бородача і Діну. Живе з батьками. Мати працює лікарем, ­батько – ­інженер. Незаміжня

Голодувальники сподівалися на перемогу. Вірили, що влада відреагує. Цього не сталося. Влада ще раз продемонструвала свій цинізм і показала, що їй начхати на громадян. Але тепер є ймовірність, що на виборах люди згадають це.

Голодування – один із найрадикальніших методів протесту. Лягати під кортеж Януковича? Нас переїдуть і скажуть, що він має право не зупинятися.

Багато людей називали нас героями. Не вважаю це геройством. Ми вийшли відстоювати свої права і протидіяли злочинній владі. Це мав зробити кожен.

Серед українців панує скептицизм. Люди миряться з порушеннями їхніх прав, не вірять, що це можна змінити. Зараз нікого не вдасться витягти на вулицю. Одні кажуть: "Моя хата скраю". інші: "Що я один зроблю?" Коли таких – "я один" – збереться сотні тисяч, можна буде щось змінити.

Мама першого дня зателефонувала: "Катю, іди додому". А наступного дня приїхала до Українського дому, хоч завжди була аполітична. Коли кричали: "Слава Україні!", вона відповідала: "Героям слава!"

Найважчий був третій день. Хотілося їсти. Я терпіла, казала собі: "Якщо здамся, легше не стане". На четвертий день їсти зовсім не хотілося.

Не шкодую, що почала голодувати. Якби треба було, зробила би це ще раз.

Ми створили прецедент, з якого щось може початися. Далі голодувати не було сенсу. Наш табір міг перетворитися на наметове містечко БЮТу – воно є, але толку ніякого.

Юнацький максималізм дає змогу менше думати й більше діяти. Якщо почнеш міркувати про наслідки, результату не буде. Треба взяти і зробити.

Біля Українського дому про голод ніхто не думав. Була ідея, а все інше не мало значення.

Вчилася в україномовній школі, всі однокласники говорили українською. А одна дівчина принципово – російською. Коли розмовляє зі мною, просить переходити на її мову. Кажу їй: "Але ж ти розумієш українську".

Російську у нас не дискримінують. Ця дискримінація існує тільки у виборчих роликах Наталії Вітренко й у словах ­Колесніченка.

Друзі з Росії казали: "Не розуміємо, для чого цей законопроект. Були сто разів в Україні. У магазинах, ресторанах і на вулиці говорили російською, і нам ніхто не робив зауважень. А ви – молодці, бо захищаєте свої права".

Найскладніше моє життєве рішення – куди піти вчитися. Вступила на бюджет у п'ять вузів. Обирали між медичним факультетом і соціологією. Щоб бути медиком, треба вчитися і не бути лінивим. Насправді я – лінива, а поганим медиком бути не хотіла.

У своєму житті нічого змінювати не хочу. А в Україні хочу змінити владу.

Під усі теперішні події підходить тег "Всі – мудаки".

Мрію купити новий об'єктив до фотоапарата. Мрія має бути досяжною. Коли вона збувається, з'являються нові, й ти робиш усе, щоб утілити їх.

Найгірше, що Януковича справді вибрали, фальсифікацій майже не було. Люди вірили, ніби це – щось краще. На його місці могла бути Тимошенко. Ніхто не знає, чи було би ліпше.

Люди не винні, що обрали таку владу. Винні ті, хто зробив так, щоб люди подумали, що Янукович – кращий за інших.

Найбільше боюся зради близьких людей, яким довіряю. Найстрашніше, що з цим ніяк не можна боротися.

Боюся висоти.

Дружба – це відданість. За 20 років друзями називала п'ятьох. З деким два-три роки не спілкуюся. Але знаю: зараз можу подзвонити, і нам буде про що поговорити.

Людей поділяю на дві категорії: які мене дратують і не дратують. Не люблю зверхніх. Не розумію тих, які в очі говорять одне, а позаочі – інше. Краще прямо сказати людині, що тобі в ній не подобається. Вона над цим задумається, і є шанс, що зробить висновки.

Поважаю тих, чиї погляди не збігаються з моїми, але вони щиро у них вірять.

Соромно було у третьому класі гімназії. Ми почали вивчати російську мову. В мене була проблема – замість російської "Ы" писала "И". У диктанті вчителька ці помилки підкреслила і вліпила "трійку". Я взяла й кожній букві домалювала кружечок. Вчителька поставила мене посеред класу і почала вичитувати.

Ніколи не ображаюся, а роблю висновки.

Совість – страшна штука. Вона не дозволяє брехати. Сьогодні мама телефонує і питає: "Ти випила ліки?" Відповіла ствердно, хоч насправді забула це зробити. Цілий день мене мучила совість. Ввечері прийшла додому й зізналася.

Люди звикли говорити про несправедливість світу, коли в них щось не виходить. Цим вони лише обманюють себе. Якщо є бажання – можна подужати все.

Не нас оточують люди, а ми себе оточуємо людьми. Якщо не подобаються колеги, запросто можна змінити роботу.

Щастя – робити те, що подобається. Але воно має вписуватися в життя інших людей. Для когось щастя – ходити голим. Цього не зрозуміють інші. Доводиться ходити голим тільки по пояс.

Нещасною була, коли в мого дідуся стався інсульт. Зайшла в палату й зрозуміла – переді мною інша людина. Дідуся, якого я знала, вже не було.

Досі не знаю, для чого люди живуть на світі. Думати над цим не хочу. Якщо знайду відповідь, жити стане нецікаво.

У кожної жінки свій ідеальний чоловік – той, який їй підходить. Моя сестра казала: "Моїм чоловіком стане високий брюнет, десь під метр 90. Він буде стрункий і підтягнутий". Вийшла заміж за низенького, русявого і з животиком. Зараз вона – найщасливіша жінка у світі.

Жінки думають швидше, але більш поверхово. Чоловіки – довше, але глибше. Добре, що чоловіки не такі емоційні.

Після виступів деяких політиків хочеться їх ударити.

Жінки не хочуть жити цивільним шлюбом, бо бояться, що чоловік може покинути. Та яка різниця? Якщо захоче, то і після реєстрації піде. Доведеться ще морочитися із розлученням. Я погодилася б жити цивільним шлюбом. А одружилися б тільки ­заради дитини. Не хочу, аби вона думала, що була нагуляна.

Вірю в Бога, але не можу сказати, до якої релігії належу. Мій Бог не має імені.

Не треба зайвий раз смикати Бога. У нього можна просити лише підтримки. Є люди, які просять у нього допомоги при вступі в універ. Пардон. Якщо ти тупий, то не вступиш. А якщо розумний, поміч Бога не знадобиться.

Брешуть від страху. Треба його перебороти й сказати правду. Вона все одно випливе. Тоді доведеться пережити те саме, а може й страшніше.

Дива трапляються кожного дня. Просто ми їх не помічаємо.

Зараз ви читаєте новину «"Не нас оточують люди, а ми себе оточуємо людьми", - Катерина Аврамчук, 20 років, журналіст, вісім днів голодувала під Українським домом у Києві». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі