Я – український націоналіст, яким повинен бути кожен поет.
Мені вистачить кусня хліба та шматка сала. Я обжерся чужиною й самотністю.
Не знаю, як визначити те, що сталося зі мною. Імміграція? Так. Еміграція? Так. Я єврей. Народився в Україні. Пишу українською. Мої друзі-українці називали мене – цілком щиро – українським поетом і перекладачем. Я погоджувався.
1933 рік. Моя 20-річна мама вчителювала в сільській школі на Миколаївщині. Додатково її "навантажили" уроками співів. На дітей моторошно дивитися. Попухли з голоду. В очах недитяча байдужість. Засинають на уроках. Буває, що й не прокидаються. А за шкільною програмою – співи. Співи! Весною почали їсти траву. Йшли на цвинтар – там завжди пишне зело.
Батько до 1940 року не знав жодного слова ні українською, ні російською. Вихований у традиційному єврейському дусі, він і мені – краплинами, крихітками – передавав своє єврейство. Я відчував причетність до двох культур. Але ж єврейська була майже недосяжна. Тому почав писати українською.
Подібно до п'яничок, що б'ють себе кулаком у груди з криком "я тебя уважаю!", лише ті присягаються у вічній любові до свого народу, хто відчуває власні провину й меншовартість.
Люди без мови, люди з відламаним корінням. Мій прапорщик Слись соромився того, що він – українець. Коли в нього народився син, казав усім, що віддасть хлопчика тільки до російської школи. У скутому красноярськими морозами ешелоні я привітав його з днем народження Тараса Шевченка. Він брутально вилаявся – мовляв, його більше цікавить день народження власної жінки чи кума, ніж Шевченків. Українську мову він поступово забував, а російської так і не навчився. На українців казав "хохли", на неслов'ян – "чурки". Надудлившись, затягнув мене до каптьорки: "Ти думаєш, що ти украінскій поет? Ти єврейська морда! Згною!"
Там, де Україна залишається Україною, мені ведеться добре. А де не залишається – там не буваю. "Там" – не географічно. Не буваю в тих середовищах, де не Україна. Я з ними не спілкуюся. Навіть не тому, що це інша ідеологія. Це інша цивілізація.
Від певного часу я про політикум узагалі не думаю.
Коли по багатьох роках вимушених закордонних мандрів я приїхав в Україну, то знайшов колишнього майора КГБ, який займався мною. Він не обіймав керівних посад, вийшов у відставку підполковником. Пів години ми ходили Хрещатиком, розмовляли. І я зрозумів: для мене це було життя, а для нього – просто робота.
Що для мене Чернівці? Це моє народження, моє дитинство, моє перше кохання, це найкращі роки життя. Коли мене випхали з країни, 10 років снився один сон: я підходжу до свого будинку з різних боків. З того боку, з того, з того. І там, уві сні, я розумів, що це неможливо, що цього не буде ніколи – до смерті, до могили, до труни. Прокидався, і в мене калатало серце. Цей сон припинився лише тоді, коли я вперше приїхав до України. Мене пам'ятає тут кожен камінчик, бруківка чернівецька. Мені хочеться взяти це місто на долоню і голубити його.
Мені дорожчі будь-який наш алкаш чи бомж, ніж німецький обиватель. Якщо запитаєте німецького обивателя, кого знає зі своїх письменників, він може знизати плечима й відповісти: "Нікого". У нас кожен може назвати бодай Шевченка, Лесю Українку, Франка. А в Німеччині навіть Ґете не всі згадають.
Не можна йти у двох напрямах – розмовляти із Заходом, а оглядатися на Схід, і навпаки. "Я не дволикий, – сказав Янус. – Я багатовекторний".
Бог. Бог дає людині бути поетом.
Не може бути нічого більше, ніж український поет. Україна – це край, де в сільських хатах висів портрет не царя й навіть не гетьмана, а поета Шевченка.
Коли йду Хрещатиком, почуваюся на окупованій території. Не чую рідної мови. Не чую її на головній вулиці української столиці. Україна має бути українською. Як італійська Італія, французька Франція, німецька Німеччина. Тільки тоді тут буде добре всім. Насамперед українцям, а відтак і іншим – росіянам, євреям, молдаванам, полякам, кримським татарам.
Я вірю: Україна буде блискучою європейською державою. Так хоче Бог. Треба, щоб захотіли й усі ми. Всі.
Справді, більшої сили за слово немає. Ніщо не постало без нього. Слово творить богів, королів, президентів, героїв. Творить велич народів і держав. Перед словом схиляють голови мудреці, перед ним тремтять нечестивці. Словом лікують, словом убивають. Хто володіє словом і вміло ним користується, той володіє світом. Того слово переконливіше, хто справді підносить його до рівня Бога. Хто є його вірним сином і помічником, хто несе його сміливо, несхитно й упевнено, хто вірує в нього і має за молитву. Ніякі ікони та розп'яття не мають такої сили, як слово.
Коли відмовився співпрацювати з КГБ, зробив вибір, який робив і до того. І той самий вибір робив потім. Треба чинити так, як говориш, а говорити – як думаєш. Не продаватися й не продавати. Є один євангельський персонаж, який продав. Я вирішив не ставати таким.
Не міг писати друзям в Україні, коли емігрував. Раз подзвонив приятелю. Через день його потягли до КГБ. Тому попрощався з Україною, щоб її не зрадити.
За 10 років у Еміграції не написав жодного рядочка. Це було творче самогубство. Бо якщо в Україні не завжди потрібна українська поезія, то потойбіч кордону і поготів. А писати для тих панів із діаспори… Знову почав, коли мені розвиднілося та зрозумів, що попрощався-таки з Україною не до домовини.
У Києві є проспект імені Миколи Бажана. Чи є зараз люди, які знають, хто це такий? Є вулиця Драгоманова. Ті, хто там живуть, теж його не знають. Поряд – Григоренка, Ревуцького. А ще є Анни Ахматової. Її знають тільки тому, що прізвище хтось переплутав.
Україна дала світові геніїв. Вернадського, Пулюя. Але Україна була бездержавна. Тому їх ототожнюють не з Україною. Хіба ми нація, що не потребує своїх геніїв?
1985 року хлопців почали випускати з таборів. Я мріяв, що і Стуса випустять. Написав статтю про нього для однієї з найвпливовіших і найшанованіших у світі газет – швейцарської Neue Zu¨rcher Zeitung. Обсяг був досить великий. Назва – "Одна українська доля. Муки Василя Стуса". Коли вийшла стаття, пішов на Східний вокзал у Мюнхені, купив кілька примірників газети. Радів, бо знав: її читають і в посольствах, і в спецслужбах. А ввечері подзвонили знайомі: "Маєш удома щось для заспокоєння? Стус загинув". Так воно збіглося.
Часом у нас поетів вшановують. Але не шанують. Не лише загиблих. Політична попса воліє попси не лише естрадної, а й літературної.
Мову треба любити. Мову треба обожнювати. Як жінку, як квітку, як зорі, як небо, як симфонію.
Часом сам творю якесь слово. Кілька моїх українських слів по мені залишаться. Наприклад, у перекладі з Рільке – "ніжнороді стегна", у вірші – "всепрохолодь", у розмовній мові – "друкопис".
На жаль, у нашої влади є комплекс не лише бездіяльності, а й діяльності. Негативної. Там, де не керманичі, а карманичі. Перетасовується засмальцьована колода мічених карт. "Ур-р-ра-а-а! Ми на якісно новому етапі! Вбрання голого короля перелицьовано!" Їм потрібна не Україна. Їм потрібна українська територія.
Часом, стоячи над могилою Василя Стуса, згадую Шевченкове: "За кого ж ти розіп'явся, Христе, Сине Божий?.." Я розумію: коло вузьке, кодло широке. Але від того, що нашою вулицею ходять негідники, ми не оминатимемо її. Від того, що якийсь батюшка чи рабин – не найсвітліша постать, ми не покинемо храму й не зречемося віри.
Я пишу лише тоді, коли дано Звідти. Мабуть, так мені було дано – написати саме стільки.
Усе, абсолютно все, що є в моєму житті, маю завдяки друзям-українцям.
Колись російський письменник Сергій Довлатов сказав: "Генії, звісно, мають сусідів. Але чи ладні ви визнати, що ваш сусіда – геній?" Чи ладні ви визнати це за життя, а не над могилою? Чи ладні ви не цькувати, не топтати генія з тією ж затятістю, з якою посмертно – в ювілейні дні – співаєте йому осанну? Чи ладні ви бодай посмертно віддавати генієві належну шану? "Вони любити вміють тільки мертвих", – це з пушкінського "Бориса Годунова". У нас – і мертвих не завжди.
Ви бачите перед собою щасливу людину. Нехай хто куди хоче – їде. Я повернувся в Україну.
Щоденник підготовлено за матеріалами "Радіо Свобода", "Вголос",
"Голос України", "Літературна Україна", "Еврейский мир Украины",
телепрограми "Вечір з Миколою Княжицьким"
3 
35413
Коментарі