"Наша революція ще не завершена"

Знову назріває. Верхи хочуть правити, як раніше, а народ дістала брехня

Багатьом із нас не судилося бачити своїх дідів. Мені теж. Дід Харитон, заможний селянин із-під Божої Гори на Волині, загинув від рук совєцьких окупантів у криївці влітку 1944-го. Восени того ж року невідомі забрали з хати діда Зосима. Малолітнього батька Миколу дитиною з бабою Лікерою вивезли за Урал. Звідти він писав листи у ЦК КПРС із наївними запитаннями: за що його, дитину, тримають у таборі.

 

На першому уроці в совєцькій школі вчили, що Бога немає і що все буде комунізм. Удома вчили іншого. Батько глибоко ненавидів совєцьку владу й Комуністичну партію. Пригадую сльози на його очах під час Живого ланцюга 21 січня 1990 року. Побачити незалежність йому так і не судилося.

А мені не судилося "двіжанути" під час студентської революції 1991-го. Закінчував у селі дев'ятий клас.

Україну проголосили, а совок панував і далі. Прапор змінили, а при владі були ті самі. Діти начальників наших батьків ставали нашими керівниками. Країна залишалася мачухою.

В університеті історію України читали колишні викладачі історії КПРС. У Тернополі, де навчався, при владі були ніби свої – "рухівці", а із 17 районних адміністрацій 16 очолювали колишні перші та другі секретарі райкомів Компартії. Було постійне відчуття якоїсь недонезалежності. І розуміння, що за Україну ще треба буде поборотися. І що війна з Росією неминуча. Росія саме вкотре упокорювала Чечню.

І ми готувалися. Увесь вільний від навчання час проводили у вишкільних таборах і у протистоянні зі спецслужбами, які, на наш подив, переслідували не ворогів державності, а націоналістів.

Що таке справедливість у перелицьованій у синьо-жовті прапори УрСР, відчув після закінчення університету. Найкращі оцінки на потоці й червоний диплом не гарантували працевлаштування. Рік довелося походити пішки в далеку сільську школу, повчителювати на пів ставки й без гарантії отримувати вчасно мізерну платню. Йшов 1998 рік, і зарплату видавали мішками цукру чи горілкою.

1999-го побачив, що таке "на нашій, не своїй землі", коли перебрався в аспірантуру в Київ. "Ти і впрям ­па-українські думаєш?" – всерйоз питали колеги-аспіранти. "Чо такой борзий?" – щоразу кидали у вічі менти, затримуючи за зовнішній вигляд (козацький чуб і вишиванку) і вимогу говорити зі мною українською. Доводилося пояснювати напрямок руху зрозумілою їм мовою. Екскурсії по райвідділках були першими ґрунтовними пізнаннями Києва.

Але доки владні будівлі, гроші й медіа були чужі – вулиці були наші. І ми хотіли змін.

Тому, коли закрутило та зарухалося все 2004-го, з перших годин був із побратимами на Майдані. З мрією "двіжанути" й нарешті завершити українську революцію. Вийшли з червоно-чорними прапорами, заготовленими для джентльменських розмов дубцями й бажанням знести ідола Леніна на Бесарабці. Але дубці лишилися без діла, старого сифілітика під мантри "неПора" захищали, як оберіг, а наш червоно-­чорний втонув у морі танцюючих "помаранчів".

Прихід до влади Януковича, як покарання за гріхи, трохи протверезив суспільство. Воно шукало противаг. І повернуло голови в бік націоналістів. У парламенті з'явилася зубата "Свобода" – опозиція, яка поводилася незвично. Давала здачі, диктувала, показувала, що протидія можлива. Вулиця, принаймні в Києві, теж належала націоналістам.

Наближався двіж. Ми готувались і не хотіли, щоб черговий шанс на докорінні зміни знову не затанцювали. Тому ми "продавили", що це революція, а не Євромайдан. Революція гідності, а не чергова "бурякова в крапочку". В парламенті тон задавала "Свобода", на вулиці – створений з націоналістичних ватаг "Правий сектор". І щойно в когось виникала спокуса "порєшать" – Майдан давав жорстку відповідь. Криваве вогнехреще стало точкою неповернення. Танці закінчилися. Майдан з того, що танцює, став тим, що воює.

До цього ми реалізували дитячу мрію і таки повалили боввана на Бесарабці. Символічно попрощавшись із російським окупаційним минулим.

Потім ми побачили на власні очі пекло в Маріїнському парку 18 лютого і як майданівці йшли до Раю на Інститутській 20 лютого. Режим падав, а революція мала шанс перемогти.

І тоді в гру вступив Путін. Щоб припинити й задушити революцію, він розпочав збройну агресію. Революційному крилу Майдану треба було вирішувати дилему – продовжувати революцію чи їхати захищати країну від окупантів. Вибрали друге. А тоді отримали ножем у спину.

Доки частина нації, яка воювала, йшла в добровольці й волонтерила, більшість, що голосувала, обрала президентом олігарха, топпосадовця часів Януковича. Це, як на мене, стало кінцем революції і початком повзучої контрреволюції негідників. Олігархи перегрупувалися, навчилися заробляти на війні. Зупинили й зірвали люстрацію як докорінне очищення влади.

Припинили революційні процеси, бо Путін нападе.

Непокірних героїв майдану вбили, слабких купили, а решту дискредитували. Ще вчора герої-добровольці, майданівці, волонтери стали "цинічними бандерами", яких через трубку телевізора перетворили на руку Кремля, картинку для Путіна. Вимагали не розхитувати човна, щоб не нудило щурів-мародерів.

З'явилися нові герої. "Рятівник" Медведчук.

І це логічно. Історію переписали переможці. Без нас. Нас посадили відпочити й охолонути в СІЗО.

Президент-симулякр, який прийшов на зміну президенту-олігарху, став логічним продовженням контрреволюції негідників.

Нині олігархічна Україна з "чужими людьми", як їх називав Тарас Шевченко, у владі й далі залишається мачухою навіть для тих, хто проливав за неї кров.

І стався парадокс, що мусить бути розв'язаний.

Паралельно з відродженням козацької України знизу нею гендлюють чужі люде зверху.

Потроху знову назріває революційна ситуація. Верхи хочуть правити, як раніше, а народ дістали цинізм і брехня панівної верхівки.

Тому революція ще не завершена. Вони не виграли остаточно, а ми, доки живі не здалися, не програли.

Нині багато хто питає, чи буде новий Майдан і чи не зруйнує він країни остаточно. Переконаний, що він неминучий.

Бо Революція гідності, помаранчева революція, революція на граніті – це продовження незакінченої столітньої національної революції. Яка завжди переходить у національно-визвольну війну. Мета якої проста й незмінна. Побудова української України. "Без холопа і без пана", національно, соціально й історично справедливої. Щоб нарешті реалізувати Шевченкове "в своїй хаті, своя й правда, і сила, і воля". А паралельно поставити крапку на російській імперії зла.

Путін напав, бо Україна стала занадто українською, – писала 2014-го американська дослідниця Енн Еплбом. Путін упаде, коли Україна стане Україною. Це неминуче.

Але для того щоб стати конкістадорами свободи, українці мають закінчити Реконкісту. Повернути країну собі. Владу. Власність. Гідність.

Пам'ятаймо, що від долі України залежить і доля світу. І не лише через те, що війни на території України за Україну в XX столітті переростали у світові. Українська революція здатна привнести й повернути світу сенси. Універсальні цінності. Як-от "свобода народам – свобода людині".

Найбільша географічно європейська держава не може вести нікчемну й малу політику.

Розміщена на грані двох світів, на межі простору Свободи й Рабства, Україна має виконати своє історичне призначення нового Єрусалима.

Тому продовження революції буде неодмінно. Революції Духу. Тим паче, що природно виросло покоління, яке народилося під час помаранчевої революції, не встигло за віком на Революцію гідності та якому вже кортить "подвіжувати". У геополітичному масштабі.

Важливо на цей раз піді­йти до революції готовими. Не скотившись ні в бік кольорових дискотек на замовлення одних олігархів проти інших, ні в бік анархії, що розвалюватиме державність. І найважливіше – не допустити знову на крові та поті ідеалістів до влади старих негідників, які викинули партквитки Партії регіонів і вдягнули вишиванки.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу".

×