Кажуть, той, хто збирає колекції, – самотня людина. А мені хочеться облаштувати свій світ улюбленими речами.
Мама все життя збирає книжки. 32-річною уявляла, як житиме сама зі своєю бібліотекою і подорожуватиме. І тут трапився мій тато. Він – киянин, але з любові до мами перебрався у Сквиру. Мене мама народила у 33.
Батьки ніколи нічого не забороняли. Я могла гуляти до четвертої ранку. Потім залізти до себе в кімнату через кватирку, якщо забувала ключі.
Я – єдина дитина в сім'ї. Через це досі довго вживаюся в нових колективах і впадаю в ступор у незнайомих компаніях. У будь-якій незрозумілій ситуації читаю книжку або говорю по телефону.
Перші два роки в університеті не могла жити в Києві довше як два тижні. Відчувала, що мене вирвали з корінням із мого міста. Хоч двічі на місяць мала поїхати додому й підзарядитися. У моїй колишній кімнаті зараз сплять наші коти й собаки.
Маю три пристрасті: чай, одяг і книжки.
Вісім років не можу звикнути до життя в квартирі. На землі вільніше почуваюся і легше зосереджуюся.
Людина повинна мати місце, де можна заховатися. Вдома, коли хотіла усамітнитися, лізла на горище. Там стояли старі крісла, мамині платівки, книжки, газети. Зараз мені бракує такого сховку.
Найсексуальніший в людині – інтелект.
Подруга вчила жіночності: не поводься з чоловіками по-панібратськи, бо це їх відштовхне. Це для мене було відкриттям. Бо мої батьки живуть у рівноправ'ї. Кожен із них може полагодити двері й піти зі мною вибирати сукню в магазин. Дарують одне одному книжки і, щоб порадувати, готують по черзі їжу.
До мене залицявся хлопчина – технік, який погано розбирався в літературі. А я була максималістка і вважала: хто не читає – слова доброго не вартий. Відшила його: дочекалася, коли освідчився, а потім перестала відповідати на дзвінки. Зараз би так не вчинила.
Людей умовно можна поділити на тих, хто слухає, і на тих, хто говорить. Що старшаю, то більше люблю слухати.
Ми можемо коригувати долю, але змінити – ні. Що має статися – станеться.
Коли треба багато розмірковувати або довго поговорити по телефону, йду пішки від Золотих воріт до Лісової. Будь-що краще обговорювати на ногах. Коли сидиш, мислення так не працює.
Можу розплакатися на рівному місці.
Є багато речей, які нас до чогось зобов'язують: ім'я, походження, одяг, паспортні дані. Свобода – не відчувати цього.
Після університету в мене почалася професійна деформація. Читаю книжку – аналізую, чи вона якісна. Критикую написане за звороти і примітивні літературні прийоми. Це дуже заважає мені як читачеві.
Покладаюся на інтуїцію. Тільки подумаю логічно – обов'язково щось не вдасться.
Найлегше складаються вірші, коли почуття пече.
Ніколи не любила командні ігри, бо в них не все залежить від мене.
3 
1
Коментарі