Колись називав себе Іван – коров'ячий син. Так любив тварин, що в діда спав у сінях біля худоби.
У житті має бути духовна складова, інакше воно перетворюється на віртуальну реальність.
Тато все життя працював головним агрономом у колгоспі. Поводився по-людськи, хоч система була жорстка. "Твій старий нікого не посадив", – казав мені один чоловік.
4-річним ходив на ферму доїти теличку. Бачив, як дорослі корів доїли, і собі захотів. Дивувався, чому молока немає.
Влітку жив у діда, маминого батька. Щоранку мусів іти у стайню з порожнім горням. Дідо мені "наципав" щойно
видоєного молока, і я тут же його випивав. Головне було в тому процесі – не прокинутися, зробити все сонним.
Потім досипав ще години зо дві.
Коли кололи свиню, всі діти боялися. А я дивився. В садочку забирав у дітей пластилін, щоб зліпити велику свиню. Робив легені, серце, печінку, кишки, тоді обліплював шкірою. Різав її і "годував" усіх шинкою, салом. У малих були істерики.
Заради дівчат лазив по балконах, убивав мишей у гуртожитку.
У першому класі випроваджували двоюрідного брата в армію. Мене послали до вуйка по вино. Пляшка була відкрита. Доки дійшов, випив половину. Всю ніч нудило.
Вижив би скрізь.
Ходив на Памір у похід максимальної складності. Був найдужчий серед колег. Носив на собі тушонки для всіх учасників походу. Наплічник важив 40 кілограмів, з них 10 - м'ясо, хоч сам його не їв.
На вершині гори Чімтарга (найвища вершина південно-західної частини гірської системи Паміро-Алай, що має назву Фанські гори, у Середній Азії. Висота – 5,4 км. – Країна) стояв і кричав: "Я хочу в небо!" Хлопці ледве стягнули.
Українські Карпати – одні з небагатьох повністю обжитих гір. Тут немає місця, куди ти не міг би дійти. Тому вони такі домашні й привабливі.
Коли піднімаєшся на вершину, не думаєш, важко чи ні. Йдеш, бо не можеш інакше. Ейфорія – коли дістаєшся Говерли. Як ідеш на "дорослу" вершину, жодної ейфорії немає. Бо розумієш, що треба ще спускатися.
На похороні дружини співробітника почув, як священик співав: "У всіх одна є ціль життя – віддати душу Богу". Тоді зрозумів, що хочу йти в семінарію.
Семінаристи жили бідно. Часто були голодні. Я на вулиці збирав кропиву, подорожник, кульбабу. Робив із того салат. Хлопці сміялися, що я по Франківську скубаю клумби. А потім приходили, гадьониші, і з'їдали все.
Хотів би залишатися вегетаріанцем. Але завдання священика – не тільки хати святити. Треба сісти за стіл, поговорити, оцінити талант ґаздині. Завжди буде теля, порося та й вівця приготована. У горах соя чи банани не ростуть. Якщо стану носом крутити, виженуть із парафії. Друг-іконописець у Росії розписував храм. Парафіянки жалілися на свого батюшку: "Вот он, петух общипанный, водку не пьет, песни не орет, пуза нет. Разве это поп?"
Жити мріями – це марно витрачати час і енергію. Бажання треба моделювати. Робити щось, щоби воно здійснилося.
Кожна нормальна людина з повагою ставиться до смерті.
Найкращі ліки – любов і турбота. Якщо не допомагають, треба збільшувати дозу.
Уперше прийшов до семінарії у костюмі, краватці. Мені сказали прибрати кімнату. Приміщення було старе, брудне. Знайшов швабру, старі штани – які репнули, щойно вдягнув. Та й прибрав, хоч мав вищу освіту, працював у райвиконкомі. То був мій перший послух.
У семінарії не пив, не курив, дівчат не водив. Викладачі боялися мене. Думали, стану монахом або єпископом. А я взяв та й женився.
Якось видував цигарковий дим дівчині в очі. Вона почекала, коли він розійдеться, і лупнула мене по писку. Після того почав любити жінок ще більше.
Справжня любов – жертовна. Любити – означає відчувати потребу служити іншому.
Прочитав у газеті "Верховинські вісті" вірш зі словами: "Ромашка з очима монашки". Подумав: "Мабуть, це моє". Авторка вчилася в 9-му класі. Я – на 10 років старший. Через чотири роки ми одружилися.
Коли мама Оксани нас побачила, сказала, що ми файні разом. А тато довго приглядався. Вже потім Оксана питала: "Ти до кого на кавалєрку ходиш? До мене чи до тата?"
Питали, кого хочу – хлопчика чи дівчинку. Казав, хочу здорову дитину.
Не розумію, як після Майдану і війни на Донбасі можна залишаться "советским человеком"? Це найбільший гріх. Господь нам стільки знаків послав, стільки всього сказав, а ми досі не зрозуміли. Майдан – це сходження Духа Святого. Для нас це – найпотужніша подія з часу Голгофи.
Я – провокатор. Торік у нашій церкві побували понад п'ять тисяч відвідувачів. Діти з Києва, Запоріжжя, Кривого Рогу. Закликав наступного року брати батьків і ще раз приїздити. Казав: "Влаштуйте скандал у хаті". Тільки так ми можемо їх змінити.
Мені діти пишуть записки, щоб молився за здоров'я їхніх батьків, друзів. Маленьким, які ще не вміють писати, кажу малювати. Зображають батьків, котиків і песиків.
З дітьми треба серйозно поводитися. От "печуть" вони паски з піску та землі. Беру і "куштую" шматочок. Це і є повага до дитини.
Неважливо, ким ти був. Важливо, ким можеш стати. Є Варвара – дівчина, якій за віру відтяли голову. А є Марія Єгипетська, одна з найкращих повій свого часу. Вони обидві серед святих.
Томос – це як свідоцтво про народження, яке голова сільради приніс старому дідусю на сотому році життя.
Дружба залежить від того, що довелося разом прожити. Де справжні випробування, там і справжня дружба.
Тілесно чоловік і жінка – різні планети. А духовно – одне ціле.
Найбільше боюся втратити довіру до Бога. Прошу, щоб давав мені те, що я зможу винести.
Образа – це "образ зла". Хто ображається – себе руйнує. Що швидше пробачає, то більше себе шанує.
Енергія повинна знаходити вихід. Якщо маю наснагу до роботи, але не використовую її, починаю хворіти.
Поганого досвіду не існує. Всякий дається для того, щоб потім використати для служіння Богові та людям.
2 
1
Коментарі