Важкий був рік. І закінчується з тривожними передчуттями.
На фронті росіяни наступають зі сходу й готуються завдати удару з півдня. Північна Корея, Китай та Іран посилюють свою підтримку агресора, а допомога наших союзників опинилася під сумнівом на тлі результатів виборів у США.
Європа – розколота. На пострадянському просторі паростки свободи придушуються промосковськими режимами.
Протягом усього минулого року в самому українському суспільстві зростала напруженість і ширилися взаємні претензії між політиками, державними інституціями, громадянським суспільством та різними категоріями населення. Зірвано мобілізацію, бракує ресурсів, падає авторитет влади й військового командування, знову стають конфліктними питання ідентичності – історія, мова, пам'ятники, перейменування…
Складається враження, що все йде за заздалегідь підготовленим у ФСБ планом. І наші вороги вже навіть не приховують своїх очікувань: "Скоро додавим, скоро добьем".
Як діяти за цих умов? На що сподіватися?
Перший необхідний крок – це подивитись у вічі правді. Об'єктивна оцінка ситуації покаже нам не лише наші власні проблеми і слабкості, але також і проблеми та слабкості противника. Та наші можливості, які з цього випливають.
Останнім часом у публічному просторі вперто шириться кілька небезпечних міфів російської пропаганди. Перший: у Путіна все йде за планом. Другий: Росія готова воювати вічно. Третій: санкції не діють. Четвертий: у Путіна кращі й сильніші союзники, ніж у нас. Ці міфи суттєво спотворюють наше сприйняття дійсності, підштовхуючи нас до неправильних висновків та хибних рішень. Тому важливо їх аргументовано й послідовно спростувати.
Насправді цілком очевидно, що план Путіна вже провалився. Росія ніколи не отримає того, на що вона сподівалася, розпочинаючи цю війну. І власне, страх перед усвідомленням реальних катастрофічних наслідків війни для Росії і змушує Путіна поки що відмовлятися від її завершення.
Однак рубль тим часом падає, облікова ставка Центробанку зростає, ціна одного контракту в армії виросла до $10 тис., а з 50 найпопулярніших серед росіян фільмів 2024 року немає жодного про СВО.
Чи може так довго тривати? Залежить від того, що ми розуміємо під словом "довго". Може, ще рік, а може, й три, а може, й п'ять. Але від цього масштаб ями, в яку провалюється Росія, тільки збільшується. Про всякий випадок у РФ проводять навчання з відключення від інтернету. Готуються зробити своєму населенню інформаційний "інтернат", і це не від хорошого життя.
Путін іде в суїцидальне лобове зіткнення з переконанням, що Захід крутне кермо убік першим. Лубянська братва під'юджує свого підстаркуватого вожака, розсовуючи в нього за спиною по кишенях пачки грошей від оборонних замовлень, секретних статей бюджету, переділу власності й інших супутніх війні гешефтів. Тому вони також проти завершення війни, але тільки до того моменту, доки їм іде масть. А потім вони зроблять Путіна винним.
Тепер щодо наших союзників. У нашій картині світу ми захищаємо не лише себе, але і як мінімум Європу від темних сил, які от-от зруйнують усе світле й добре, чого зуміла досягти цивілізація. Але це уявлення не є поширеним серед наших союзників. Навіть Польща, яка слідом за нами стоїть у черзі на повернення під владу двоголового, вже дозволяє собі якщо не вдарити, то принаймні плюнути нам у спину.
Українцям дивно та прикро це усвідомлювати, але Захід не боїться Путіна. По-перше, тому що він бачить реальний стан справ і розуміє перспективи Росії в цій війні краще за нас. А ще тому що завалені під руїнами багатоповерхівки у Кривому Розі українські діти й запеклі бої під Кураховим перебувають поза його зоною больової чутливості. Не для всіх європейців чи американців, але для більшості. А політики в демократичних країнах, як відомо, орієнтуються на настрої більшості.
Та чи означає це те, що Україну залишать напризволяще і приведуть її до капітуляції, позбавивши необхідних ресурсів і допомоги?
Ні, жодних ознак цього ми поки що не бачимо. Суто з прагматичних міркувань європейцям і американцям, вочевидь, хотілося б зменшити свої витрати на допомогу Україні, тому вони зацікавлені в найшвидшому припиненні бойових дій. Але Путін своєю впертістю і відірваністю від реалій сам відрізає шлях до можливого компромісу. Окей, кажуть у Берліні й Вашингтоні, тоді продовжуємо, як раніше.
Для нас це не добре і не погано. Бо могло би бути значно краще, якби підтримка була оперативніша й масштабніша. Але наше становище не можна назвати й безнадійним. Тому що російський наступ рано чи пізно видихнеться, а ми тим часом маємо можливість завдати противнику таких втрат, і бойових, і виробничих, і ресурних, після яких він нескоро зможе відновитися. Якщо зможе коли-небудь взагалі. А якщо до цього додадуться ще й більш принципова санкційна політика й курс на зниження світових цін на енергоносії, то вже в каденцію Дональда Трампа вільний світ зможе відсвяткувати нову перемогу над імперією зла.
А що ж із нашою перемогою?
Є надія, що доживемо.
Коментарі