Після сороківки до cвоїх хворіб треба ставитися як до рідної жінки: любити і леліяти, щоб, боронь Боже, вони не зіпсували решту життя. Свою хворобу люблю за те, що вона раз на рік спроваджує мене на невеликий закарпатський курорт. Ніде не почуваюся так добре, як тут, у річковій долині серед високих гір.
Таких, як я, тут кожного заїзду збирається пару сотень. Більшість є людьми з невеликими статками. Деякі взагалі - як-от дві сестри мої сусідки в їдальні за столом - прості селянки: як дітям війни, їм раз на два роки належить безплатна путівка.
Зрештою, в Україні ніщо не буває простим. Навіть селяни. Мої сусідки народилися не тут, а у словацькій Пряшівщині. Їхню родину звабили 1947 року на Волинь обіцянками про землю. Переселенці зрозуміли, куди попали, як тільки переїхали через радянський кордон: вони були свідками того, як у вагоні з"їли мертвонароджену дитину. Із переселенців мало хто лишився на Волині. Хто зміг, повернувся назад. Сестри ж переїхали на Закарпаття, ближче до рідного дому. Там народили дітей, пережили чоловіків, а зараз доживають віку великою українсько-русинсько-словацько-мадярською родиною.
У мого сусіда по номеру подібна історія. Його родину з Лемківщини по війні переселили аж під Одесу. Він був одним із двох братів-близнюків, які народилися в поїзді під час переселення. Його брат помер зразу після пологів. Уява порівнює цю історію з розповіддю двох сестер. Насправді ж, йдеться про два поїзди, що їхали з різницею у три роки. Родину пересилили у бідне болгарське село, де люди жили в землянках. Переселенці ж вибудували добротні хати і господарки, при яких працювали, співали, одружувалися і помирали так само як там, на Лемківщині.
Сусідів-болгар не любили. Називали їх "хрещеними турками" і при кожній нагоді били - щоб знали, хто в селі головний. Нелюбов до чужих сидить у нього глибоко. Найбільше не любить темношкірих. Далі за його градацією нелюбові йдуть: росіяни, Янукович, Ющенко та вся українська еліта ("усі вони - козли!"). Виняток він робить лише для Юлії Тимошенко - "ото баба!" й Арсенія Яценюка - "класний мужик!". Найближчий план у нього: одружити сина з дівчиною із Західної України - бо на Одещині "путьових дівок" немає.
Навпроти мене за столом сидить шкільна вчителька з Донбасу. Її дід, "куркуль" з Полтавщини, у 1930-ті втік туди, щоб врятуватися від Сибіру. Сама ж вона думає після пенсії перебратися на Західну Україну - бо тут тихо, спокійно і близько до Європи. За її словами, донбасівці - як ті летючі миші, яких "звери отвергли, а птицы не приняли".
Усі ці малі сімейні історії як фрагменти мозаїки вкладаються в одну велику: в Україні важко, майже неможливо знайти родину, яка б у ХХ столітті не постраждала від насильства, змогла втриматися на одному місці чи втримати свою власність. Цей факт дає ключ до розуміння поведінки українців. Як показують опитування, вони найбільше прагнуть, з одного боку, до безпеки та стабільності, щоб перервати цю божевільну історію. А з другого - до швидкого багатства "на шару": для чого трудитися, якщо заробленого достатку не можна ані одідичити, ані передати дітям?
Яка з цих тенденцій переможе, можна бачити на долі самого курорту: знизу до нього добирається Балога, що приватизував частину долини, а зверху над ним височить дача Пінчука. Якщо хтось із них приватизує цей курорт, скінчаться мої курортні поїздки, а разом із ними - і мій курортний спокій.
1 
1
Коментарі