Українцям треба провести реформу в головах. У нас відсутній правовий інстинкт. Немає звички жити за законом, – каже письменник Володимир Панченко
Народні депутати 20 листопада не включили до порядку денного Верховної Ради перейменування Дніпропетровської області на Січеславську. Але дали старт перейменуванню Кіровоградської на Кропивницьку. Чому виникли труднощі?
– Це стосувалося назви. Хотіли Січеславську, а президент запропонував Дніпровську. Ця версія має шанси пройти.
Мені хотілося, щоб назвали Січеславською. Це підкріплено авторитетом Дмитра Яворницького (український історик, дослідник козацтва. Запропонував назву Січеслав для сучасного Дніпра 1918 року. Її вживали в українському культурно-мистецькому середовищі до середини 1920-х. – Країна).
Питання Кіровоградської області для мене близьке. Я жив там 17 років. Брав участь у дискусії щодо Кропивницького. Не мали путньої історичної назви, тому весь час спотикалися. Для мене було принциповим, щоб місто не називалося Кіровоградом. Я добре знаю історію Сергія Кірова (перший секретар ЦК Компартії, організатор масових репресій. – Країна).
Може і не варто було відштовхуватися від персоналій. До них завжди є питання. Але, якщо вже назвали місто прізвищем Кропивницького, треба про нього розповідати людям.
За останній рік парламент перейменував понад тисячу населених пунктів. Декомунізація завершується?
– Поняття "декомунізація" трактується поверхово. Аби зрозуміти, що воно означає, треба усвідомити, що таке комунізація. Маніфест Комуністичної партії я читав двічі в житті. Перший – коли був студентом. Другий – 1997 року, коли писав статтю про Соловки. Головна ідея цього маніфесту – тотальна справедливість, яка досягається диктатурою пролетаріату. Тобто насильне ощасливлення людства. Щоб реалізувати цей задум, треба було знищити корінь зла. За Марксом – це приватна власність.
Тож треба мати на увазі не перейменування вулиць, а повернення почуття власності громадянам. Створення сильного прошарку середнього класу. У нас він крихкий і слабкий. Два Майдани – це історія його боротьби.
Які ще аспекти слід вважати декомунізацією?
– 1917 року після більшовицького перевороту знищили правові основи держави. Сказали, що це буржуазний інститут. Запропонували соціалістичну законність, яка насправді є беззаконням. Правом керувала партія. Зараз українцям треба повертати правову свідомість. Провести реформу в головах. У нас відсутній правовий інстинкт. Немає звички жити за законом на рівні ментальності.
За політичною традицією, українці – анархічна нація. Росіяни – монархічна. Цар сказав – вони слухають. Через анархічність у нас і зараз отаманщина. Причини – у великих амбіціях вождів. У 1918–1919 роках в Україні виникали республіки, лідери яких мислили категоріями свого села. Все, що за його межами, не цікавило. Ті республіки зрештою полягли. Той самий героїчний Холодний Яр, який популяризує письменник Василь Шкляр, мав таку ж хворобу.
Ми намагаємося відмовитися тільки від радянського періоду. Але СРСР продовжив традиції Російської імперії. Треба провести деколонізацію і дерусифікацію.
Росія зараз і Росія часів Катерини ІІ – те саме. Перший Путін – це Андрій Боголюбський (князь владимиро-суздальський. Вважається основоположником майбутньої Московської держави. 1169-го зібрав 11 князів, які захопили і розграбували Київ. – Країна). Він узяв Київ, викрав святині. Наша Вишгородська ікона висить у Третьяковській галереї під назвою "Ікона Володимирської Богоматері".
Що не зроблено?
– Три роки тому в цьому контексті думав про церкву. Московський патріархат – бомба всередині країни. Зараз ситуація починає змінюватися. Зірки сходяться на нашу користь. Наші ієрархи мають домовитись про об'єднання українських церков. Маємо традицію самознищення. Найголовніше для України – проблема національної солідарності.
Суспільство має виставити червоні лінії для всіх кандидатів у президенти. Повинні відчувати тиск громади: чіткий курс на Європу, змінити виборчу систему. Ніякий Вілкул не повинен мати ілюзій, що має можливість пройти.
Суспільство звикло, що за нього хтось вирішує. Це втрата відповідальності та ініціативи. Неготовність захищати себе. В Україні ще багато людей так мислять: "Ми будемо сидіти, склавши руки, а ви нам дайте". Кожному українцю я радив би прочитати дві книжки: "Робінзона Крузо" Даніеля Дефо та "Обломова" Івана Гончарова. Перший досягає успіху своєю працею та наполегливістю. Другий лежить і чекає, коли з ним станеться щось хороше.
Деякі з радянських пам'ятників мають художню цінність. Наприклад, монумент Артему у Святогірську на Донеччині – пам'ятка національного значення. Як із ними бути?
– Вони мають стати частиною музейної експозиції. Директор Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович не раз говорив, що треба створити музей радянського тоталітаризму. Це був би вихід із ситуації.
Що робити з такими радянськими символами, як Арка дружби народів, Батьківщина-мати, на щиті якої досі є герб СРСР?
– Будівля Києво-Могилянської академії раніше була військово-політичним морським училищем. Там є емблема цього закладу з радянською символікою. Внизу написано: "Ми залишаємо цей знак як нагадування". У Фінляндії є пам'ятник російському імператору Олександру ІІ.
Але в нашому випадку таких речей краще позбуватися. Вони стають способом мічення території.
З чого починати дерусифікацію?
– З мови. Зараз це й відбувається. Але в нас сильна й агресивна проросійська колона. Мені трохи страшно за 2019 рік.
Є можливість реваншу на виборах?
– Я не впевнений, що ми чогось не вчудимо. Є багато проросійських та популістських кандидатів. Те, що відбувається зараз, нагадує ситуацію 1917 року. Тоді більшовики так само казали: "Нас там нет". Два з половиною роки товклися і не могли підкорити Україну. Взяли Київ із четвертої спроби. У Курську стояли червоні партизани, там їх перетворили на армію й відправили на Київ. Ніби це українське революційне військо бореться з буржуазною контрреволюцією.
Всі хотіли повалити Павла Скоропадського (гетьман Української держави з квітня по грудень 1918-го. – Країна). Повалили. А через два місяці прийшов Микола Щорс (6 лютого 1919 року Богунський полк радянської армії під командуванням Щорса узяв Київ. – Країна). Зараз усі хочуть повалити Порошенка. Варто думати, що буде після цього.
Ми готові не повторювати помилок 100-річної давнини?
– Не дуже. Багато людей не знають уроків історії. Живуть інстинктами: долар був по 8, а зараз по 28. Селяни мислять житейськими категоріями. У селі, де я живу, майже ніхто не платить за газ. Усі мають субсидії.
Живемо в час маніпулятивних технологій. Прямі вибори стають небезпечними. Телевізор сильно впливає на результати голосувань.
Їду містом, читаю білборди й усміхаюся. Вілкул пише: "Почнемо з миру". А закінчимо тоді чим? Це чиста демагогія і популізм. Найбільше на виборах боюся саме цього.
Захід переживає кризу лібералізму. Вони чомусь теж вирішили, що існує єдиновірне вчення. Прагнуть обійняти всіх. Закінчилось міграційною кризою й активізацією праворадикальних партій.
Чи варто школярам вчити напам'ять Пушкіна, Крилова, Чуковського у перекладі українською?
– Пушкін не є представником світової літератури. Серед росіян це Достоєвський, Гоголь та Толстой. Пушкін – винятково російський. Він імперський поет. У нього є вірш, присвячений імператору Миколі І. Порівнює його з Петром І, говорить про його реформаторство. Може, й не варто вчити Пушкіна.
Твір письменниці Тетяни Малярчук "Цвєтка і її я" рекомендують до прочитання у хрестоматії з української літератури для учнів 11-го класу. Деяких батьків обурило, що в оповіданні є тема сексуальних меншин. Інші ж переконують: про це потрібно розмовляти. Про що свідчить цей конфлікт?
– У нас це складно сприймається. Консерватизм – це захист традицій. Я на боці тих, хто намагається це робити. 1992 року Верховна Рада, до якої я входив, проголосувала за зняття кримінальної відповідальності за гомосексуалізм. Розумію, що є люди, яким це важливо. Але навіщо влаштовувати марші по Львову? Виник скандал, бо львів'яни і церква були проти. Але тоді постає питання про свободу. Вони мають право це робити. Але не треба обмежувати свободу інших. Бачите, що вас не сприймає велика кількість людей, реалізуйте свою свободу в інший спосіб.
Не варто поспішати у шкільну програму вводити такі твори. Вони щось нав'язують. Якщо людина запрограмована на одностатеві відносини, вона сама прийде до цього.
Ментально ми – європейці чи все-таки ближчі до росіян?
– Звісно до європейців. Дуже відмінні від росіян. 2004-го я їздив на Соловки. Там є кілька українських родин. Їх просто розпізнати – у них кращі двори. Наші люди мають хазяйновитість та почуття естетики. Те, що Пантелеймон Куліш називав хуторянством у хорошому сенсі.
У нашій традиції є демократизм. В історії культури ми пов'язані з європейською традицією. Були частиною цього простору до 1654 року (на Переяславській раді Богдан Хмельницький і частина представників козацтва закріпили присягою союз із Московською державою. – Країна). Після того втратили багато. В тому числі – церкву.
Кого з європейців найбільше нагадуємо?
– Помічаю подібність з італійськими сюжетами. Також близькі до французів. У Німеччині точно знаєш, що стрілка ліворуч означає поворот ліворуч. У Франції – не обов'язково. Вони більш творчі – як ми.
Знімали з друзями фільм у Франції на могилі Володимира Винниченка. Прийшли з камерами на кладовище і почали фільмувати. Підійшов сторож. Питає, що ми робимо. Пояснили. Він усміхнувся й пішов. Виходимо з кладовища, а нас чекають чотири поліцейські машини. Їхній начальник говорить російською. Питає, де зупинились? Ми жили у знайомого, який виявився другом цього поліцейського. І він одразу подобрішав. Я подумав, що тут повіяло нашим. Мовляв, наче й не можна, але якщо друг – то нехай. Потім виявилось, що він француз із київським корінням.
Вам подобається сучасна українська культура? Як можете її охарактеризувати?
– Пожвавилася сфера кіно. За кілька років з'явились нові імена, твори, премії. Один з останніх фільмів, який дивився, – "Гніздо горлиці" Тараса Ткаченка. Це соціальна мелодрама про життя української заробітчанки в Італії. Добротно зроблена.
"Кіборгів" подивитись не вистачило духу. Душа так переобтяжена пережитими стражданнями, що я не пішов. Мабуть, неправильно. Наш син Ярослав у 2014–2015 роках був на фронті. Пройшов через Луганщину, Щастя. Тож для нас це родинна історія.
Які твори українських письменників вам запали в душу останнім часом?
– Зараз більше читаю історію літератури ХХ століття. Презентував днями книжку про Миколу Зерова. Тож читав багато саме про 1910–1930-ті.
Цим періодом займається Ярина Цимбал (дослідниця літератури 1920-х. – Країна). Вона показує цей час із людського, побутового ракурсу. Не акцентує на трагізмі. Подає веселі, курйозні історії тих часів. Це приваблює публіку.
Кілька років тому вийшла моя книжка "Сонячний годинник" про подорожі Україною. Вона має історико-культурологічні сюжети. У нас поступово з'являється мода на мандрівки країною. Маємо багато скарбів. Хоч і багато зруйновано. Більшовики перервали зв'язок часів, сказавши, що історія починається з 1917-го.
Яку пригоду з мандрівок згадуєте найбільше?
– 2009-го поїхав шукати сліди Миколи Хвильового. Планував видати досьє, яке у 1920-ті завели в Державному політичному управлінні на Хвильового. Коли почав готувати матеріал, зрозумів, що немає біографії. Майже нічого не відомо. Треба було вирушати туди, де він жив. За кілька днів об'їхав великий шмат Полтавщини, Харківщини й Сумщини. І на завершення дізнався про існування доньки Хвильового Іраїди.
У селі Олександрівка, де вчителювала перша його дружина, мені сказали, що Іраїда живе у Харкові. Їй було 89 років. Хворіла, але мала ясний розум. Мені запропонували поговорити з нею телефоном. Домовилися зустрітися за кілька днів.
Розповіла неймовірні історії. Дві мене вразили найбільше.
Перша родина Хвильового розпалась. Він поїхав із міста Богодухова завойовувати Харків, а дружина з маленькою Іраїдою лишилась. Коли вона одного разу приїхала до чоловіка, зрозуміла, що в нього інша жінка. Це її шокувало, пішла від чоловіка й відрізала стосунки з донькою. Потім вони теж переїхали до Харкова. Якось їм додому привезли біле піаніно. Дівчинка займалась музикою. Коли повернулася мати, одразу зрозуміла, від кого подарунок, і повернула Хвильовому.
Друга історія пов'язана з похоронами письменника. Його доньці тоді було 13 років, і вона не хотіла йти на поховання. Але її вмовила тітка, яка була лише на два роки старша. Біля домовини стояла мати Хвильового. Побачила онуку, покликала. За словами Іраїди, це був єдиний випадок у житті, коли вона бачила тата.
У нас багато нерозговорених людей. Іраїда померла. До нашого знайомства в неї брали інтерв'ю один раз – 1996 року. Прикро.
8 
35413
Коментарі