"Людське життя ділиться на два періоди. Перший – ти живеш у борг. Другий – маєш повертати борги"

Від графоманства мене вилікував Василь Симоненко. Познайомився з ним іще школярем. Він сказав, що я пишу грамотні вірші, але вони такі, як усі інші. Це змусило замислитися й почати писати прозу.

Намагався весь час вести щоденник. Що сказав Тютюнник, як пожартував Станкович. Коли надумав писати мемуари, це добряче допомогло.

Після інфаркту й операції кволо приходив до тями. Нічого не хотілося. Кардіолог сказав: "Якщо ви справді письменник, маєте писати. Навіть через силу. Це найкращі ліки". Так я взявся за спогади.

Сказати все – справа кількох життів.

 

Українці люблять вірити в казки. Це, здається, якась особливість національного характеру. Нам так прагнеться, аби казали те, що хочемо чути, що ми беззастережно йому віримо.

Діти – моя найбільша гордість.

Мені цікаве все, що пише донька Іванна. Нещодавно випустила номер журналу, присвячений воїнам, яких скалічила війна, але вони не скорилися долі. Мирослав пов'язав себе з кіно і зібрав кількадесят найпрестижніших світових нагород за фільм "Плем'я". Святослав – успішний бізнесмен. На нього великий вплив мав Петро Яцик. Чекаю, що виросте з онуків. Може, ще один письменник з'явиться в родині?

Таких творів, як пишуть Сергій Жадан чи Таня Малярчук, наша література не мала. І водночас у нас дуже багато поганих книжок.

Світ змінюється стрімко, але закономірно.

Раніше масова й елітарна літератури воювали. Хто кращий під сонцем? Хто достойніший? Нині бачимо цікавий синтез.

Український письменник – це дерево, яке виросло не там і не так. Він мусить бути революціонером, будителем, просвітителем, навчителем, моральним авторитетом. Поряд зі священником в тому суспільстві стояти, очолювати демонстрації, протести. Мріється, що нарешті український письменник стане просто письменником.

Я був найстаршим у сім'ї. Пам'ятаю, як у дитинстві одного брата годував на руках, а другого одягав у школу. Потім ішов терти буряки свиням і рубати дрова. Скаржитися на життя не мав часу.

Наша духовна конституція – синтез впливів багатьох людей, які, може, про те навіть і не підозрюють.

Мій батько був артистичний та оптимістичний. Його оптимізм передався мені. Баба Настя, його мати, пішла заміж за вдівця на п'ятеро дітей. Була співуча й очитана у Святому Письмі. Любила легенди, перекази, всякі придибенції – і все це відлунилося в мені.

Ми – це наші гени, батьки, виховання, вчителі. Це книжки, які ми вчасно прочитали. І люди, яких стріли о тій порі, коли для нас це було важливо.

З усіма дружинами зберіг добрі стосунки. Все, чого не встиг дати дітям, надолужую любов'ю навздогін. Кращої валюти для них не маю. Зрештою, готовий дарувати їм свій час. Тішуся, що вони платять взаємністю і прощають мою неідеальність.

Коли думаю про різницю зі своїми дітьми, здається, що між нами 800 або тисяча років. Батьки йшли на роботу й лишали миску молока та накришеного хліба. Коли розповідав це синові Мирославу, він казав: "Ну ти ж син селян, а я – син письменника. Ти жив у загробному світі".

Людське життя ділиться на два періоди. Перший – ти живеш у борг. Другий – маєш повертати борги. Не знаю, чи встигну віддати всі.

Боюся, що передчасно урветься вік і не закінчу того, що задумав. Довкола тебе починає справляти жорстоку косовицю смерть. Прощаєшся з рідними, друзями. Коли хороню їх, неминуче приходжу до думки про Бога і смерть.

Бог – це те, чого ми не розуміємо. Кожен створює собі його образ, наскільки здатен. Звичайно, спримітивлюючи. Ми вивчали в університеті, що світ завжди був і не має ні початку, ні кінця. З цим важко погодитися. Забагато речей відбуваються ніби з чиєїсь волі.

Батько закінчив музучилище. Пробувався в державний хор. Прийняли. Але де жити? У гуртожитку з трьома дрібними дітьми й дружиною? Повернувся в село. Він був інтелігентом і сільським франтом. Завжди елегантний і веселий. Але не вмів поставити електричну розетку. Любив жінок, а вони – його. Прихильниці йому писали. Але мати перехоплювала листи в листоноші. А тоді казала: "Давай напишемо їй, щоб до батька не чіплялася". Була неграмотна. А я питав: "Що ж їй писати?" Вона диктувала: "Ти, суко африканська! Я тебе одучу до чужих чоловіків чіплятися".

У діда Михайла було семеро братів. Усі – тверді хазяї. Пішли в армію Української Народної Республіки. Троє загинули. Двох я ще застав. Низенький дід Никодим, замолюючи гріхи перед радянською владою, все майно віддав у колгосп. Сидів тихо, як миша під віником. Не зачепили.

Ми часто живемо рожевою ілюзією теорії, не бажаючи бачити суворе лице практики.

У серпні 1964-го я зрозумів, хто я і в якій країні живу. Отримавши виклик на навчання з журфаку Київського університету, пішов у районну міліцію по паспорт. Документа не дали: "Не положено!" Скипів. Думав, як підпалити відділок. За кілька днів батько все залагодив. Узяв сулію самогону, шмат сала і скількись грошей. Сказав: "Це Шпола. Тут роблять, що захочуть. І плювать їм на закони".

Гроші – це енергія для наших дій. Не можна казати, що порожній фетиш. Ними можемо оплатити навчання в бажаному університеті. Забезпечити лікування хворому родичеві чи другу.

Бажання володіти – непоясненно сильне в людській природі. Тому інтернет і електронна книжка не знищать паперової. Певна річ, вона змінюється. QR-коди – вже невід'ємна реальність. Одначе психологія живого спілкування з книжкою – незамінна.

Любов – це загадка й сюжетна розкіш.

Перший спогад: лежу на долівці, встеленій соломою. І вогонь підступає – горить хата. Батьки протопили в грубі й пішли на роботу. Десь жарина впала. Сусідський хлопець помітив це, вибив вікно і витягнув мене. Після того я зривався вночі, кричав. Водили до баби викочувати переляк. Мені було 1,5 року.

Батько був завклубом. Там згоріла бібліотека. Вцілілі книжки привезли до нас додому. Кілька років мали повну хату книг. Я був хворобливою дитиною, часто сидів удома. Брав з-під ліжка найтовщу й читав. Батько казав: "Ти збожеволієш. Станеш Дон Кіхотом".

Гумор – це друге щастя. А можливо, й перше.

Факультетське начальство оголосило: найкращих студентів селять з іноземцями. Моїми сусідами були два араби. Один без жінок жити не міг. Тільки про них і думав. Але з мовою і красномовством мав проблеми. Якось просить: "Напиши їй від мого імені. Ну там "Ти – світло моїх очей…" Писав лист за листом. Мустафа не знав української, тому в хід ішла російська. "Ты приходишь в мои сны, как дуновенье майского ветра". Сміялися всім курсом. Але й на мене це впливало. Коли закохувався, не міг вичавити жодного слова лірики. Перед очима стояв Мустафа.

Діти, зачаті в коханні, а не від випадкового сексу, – щасливі люди. Їх Бог поцілував.

Не вірю, що можна за життя закохатися лише раз.

Або чоловіки, або жінки – інопланетяни, такі ми різні. Письменник Жан Поль сказав: "У жінки навіть розум – серце". Чоловік раціональніший. Порозумітися дозволяє щось, що вирішується на небесах.

Студентом проходив практику на цілині в Кустанаї. Робили газету "Орбіта". Якось поїхав у Карасуський район. По один бік – білобокі хати під шифером чи черепицею і вишнево-яблуневі сади. По другий – чорні домівки й жодного дерева. Питаю, чому немає дерев із "темного" боку. "Не растёт!" Як це, дивуюся й показую на сусідів. "Так то ж хахлы! Они заговорное слово знают!" Пропоную випитати його. "Зачем? Я у него сорву, если надо".

Майдан – тільки пролог революції до чогось більшого, тривалішого. Бойові дії перервали цей процес. Відвернули увагу від питань, поставлених Майданом на порядок денний.

Давно дивуюся, чому всі країни з монархами – благополучні. Від Японії до Великої Британії. Там немає революцій кожні десять років. Цю історію нам треба прочитати, осмислити і знати.

Можна бути фаталістом і реалістом одночасно.

З алкоголем зав'язав майже 40 років тому. Було соромно перед матір'ю. Пообіцяв і виконав. Мав багато кпинів. Коли зустрічалися в "Енеї", чув від приятелів: "Михайле, оскільки ти не п'єш, ставляй нам за це ще одну пляшку". Одначе не шкодую про свій крок ні на грам.

Із дружиною Світланою мене зблизили спільні погляди на життя. А ще – спільні радіопередачі, видавництво "Ярославів Вал" і Ліга українських меценатів. Три мої "крила". Ми все це робимо спільно.

Люблю відпочити на природі. Зарядити акумулятори душі.

Людина, яка каже, що не хотіла би жити вічно, кокетує. Але, знаючи, що це неможливо, можна сказати й так.

Щоденник укладений за матеріалами видань "Українська літературна газета", "Літакцент", "День", "Країна", книжок Михайла Слабошпицького "Протирання дзеркала", "Велика війна 2014 – …", книжки Люцини Хворост "А скажіть, будь ласка" та особистих нотаток автора

×