Наріжний камінь західного світу – довіра. У радянському суспільстві замість неї була підозра, – каже 46-річний Арніс РІТУПС, латвійський видавець і філософ
Третина жителів Латвії – етнічні росіяни, які прибули під час радянської окупації. А у газетних кіосках досі спостерігається чіткий розподіл: патріотичні та проєвропейські латиськомовні видання і російськомовні, які поливають брудом ЄС, керівництво Латвії та Україну. Чому досі так? Чому, отримуючи зарплати й пенсії в євро, мандруючи без віз, більшість із них голосують за Путіна?
– Коли говоримо про велику підтримку Путіна місцевими громадянами РФ, не забуваймо, що на вибори прийшли всього 24 відсотки тих, хто має право голосу. Тобто трьом чвертям байдуже. Я проїжджав у день виборів повз російське посольство, де була виборча дільниця, – там в основному старі люди стояли.
Тепер про розділеність. В обох сторін є давні травми й кривди. Латиші можуть ображатися за те, що всі ці сотні тисяч людей прибули в країну здебільшого без запрошення. Що з ними прийшли русифікація і дурнуватий багато в чому радянський лад. Російськомовні ж часто теж не самі вирішили сюди перебратися. Чимала частина з них 1991-го боролася за вільну Латвію, стояли на барикадах. А потім їм не дали латвійського громадянства. Це благодатний ґрунт для розділення і поляризації. Такий стан вигідний багатьом політикам. Зручно керувати народом, для якого головне питання: ти – за Путіна чи проти? Це поле маніпуляції та відсутності самостійного мислення, поле вразливих людей, яких легко скерувати в те чи інше русло. Частково через це ми й маємо досі таку розділеність.
Серед молоді вже все інакше. Там більше свободи, більше відчуття, що світ – відкритий, що ти – не кріпак. Вони застрибують у літак, наче в автобус – і летять, куди хочуть. А от більшість населення країни значну частину життя прожили в Радянському Союзі. Й це просто так не викреслиш. Їхні ментальність, реакція, відчуття світу багато в чому сформувалися там. От і маєте ностальгію.
Зараз у Латвії значно більше свободи, ніж за СРСР. Вже майже 15 років вона там, куди Україна досі прагне, – в Євросоюзі. Чи стали латвійці щасливіші, реалізованіші?
– ЄС дав відкриті кордони, це головне відчуття. А щодо щастя й реалізованості – відповім прикладом. Недавно я був у містечку Бауска – по суті, райцентрі. Здивувало, що там о десятій вечора працюють лише бензоколонка і два салони гральних автоматів. Вранці питаю в таксиста: "Як у такому місті можна жити? Кожен, хто закінчить школу, якнайшвидше бігтиме звідси, бо ж яке соціальне життя?" "Так, – каже таксист. – Але більшості пох**й, а ті, хто міг би щось змінювати, вже звідси поїхали". – "Тоді ти бери справи в свої руки. Зроби щось". – "А мені пох**й". Зачароване коло. І я не думаю, що належність Латвії до ЄС, якісь розпорядження чи закони на це впливають. Усе – в людях. Бо ж є в нас і цілком живі містечка. І навіть у Ризі є райони, де смуток і занепад, а є місця, де ти почуваєшся ближчим до Берліна чи Стокгольма. Думаю, і в Києві так, і загалом в Україні. Ось це перетворення від зашореного, підозріливого суспільства на вільне й продуктивне – повільне, тут багато людського фактора.
Недавно я потрапив у реабілітаційний центр для наркоманів і алкоголіків, заснований римо-католицьким священиком. І складових цієї реабілітації всього дві: багато фізичної праці й молитва. Це тяжко, багато хто не витримує. А кому вдається пробути тут з рік, відкривають у собі чимало нового й незвіданого. Багато життя тепер і в трьох селах, біля яких розташований цей реабілітаційний центр. Ці люди збудували церкву – точну копію вірменської X століття з міста Карс. Самі видобували каміння, мішали цемент – і за п'ять років без грошей з'явилась, як на мене, найкрасивіша церква у країні. Зараз цей священик будує школу батьків – тобто для хлопчиків, які виросли б хорошими й відповідальними батьками. До речі, це місце знаходиться недалеко від того "мертвого" райцентру, куди ввечері ніде піти.
Пам'ятаєте свій перший виїзд за кордон?
– 1988-го ми з другом поїхали до Польщі показати свій студентський фільм. Я ще чоботи там купив, які в мене потім у Ленінграді, коли в армії служив, відібрали. Досі гіркота лишилась. Потім був у Німеччині, де мене здивували написи над кожним пісуаром "Порядок і чистота – наша честь". Але першим, що мене справді зацікавило, була університетська бібліотека у шведському місті Упсала. Там я онімів від того, що всі книжки – які я хочу, які мені цікаві – вони там є. Тоді зрозумів, що ми все-таки в бідності живемо. Не матеріальній – а взагалі, людській, інтелектуальній, моральній.
Не просили ні довідок, ні документів – просто підходиш до книжок і береш?
– Так, навіть у каталогах не треба було їх шукати. І це – одне з найсильніших вражень від того, що ви називаєте "західним світом".
Тоді я ще був сліпий, як кріт. Не думав про цінності, про те, що була Хартія прав і свобод (Велика хартія вольностей 1215 року – перша конституція Англії. Вважається першим юридичним документом, в якому фігурують права людини та свобода як універсальна цінність. – Країна) і була система законів Чингісхана (збірник законів Чингісхана – Велика Яса – документ з описом правил поводження на підвладних Золотій Орді територіях. Більшість тексту – перелік карних злочинів та заборон і опис правил бойових дій. – Країна). Що з них виросли дві різні системи – і політичні, і соціальні. І західному світу властива перша, а Російській імперії – друга. Тоді я просто відчував, що в Упсалі наріжним каменем соціальних зв'язків була і є довіра. А я ж виріс у системі, де місце довіри зайняла підозра. Серед друзів ще можна було вибудувати свій окремий світ. Але, наприклад, коли я підлітком повертався додому зі школи, то, бачачи групу з трьох-чотирьох типів, переходив на протилежний бік вулиці. Страх міліції та маленьких наділених силою груп був відчутним аспектом мого дитинства. І тепер я думаю: чому до незнайомців ставитися з підозрою і страхом? Чому це взагалі стало нормою?
І як від цієї норми відійти? Як подолати цю травму недовіри?
– Коренева система недовіри – велика. Це не одна причина, а цілий садок страхів. Наприклад, чимало моїх друзів думають, що їх прослуховують. Я віджартовуюсь, що це свідчення того, що ти чогось в житті вартий. А сам думаю, що робота з інтеграції суспільства в нас відсутня, є лише точкові ініціативи. Наприклад, один латиш познайомився з місцевим російськомовним євреєм – і кілька років тому вони зробили великий квартирник, таку собі домашню дискотеку. Куди запросили усіх – латишів, росіян, українців, євреїв. У нас зазвичай тусівки відокремлені одна від одної – а там люди познайомились і, попри соціальні травми, побачили: не ця конкретна людина мене зранила, і не я її. А на такому ґрунті вже можна будувати іншого типу стосунки та іншого типу життя.
Тому ми вирішили робити російськомовну версію свого журналу Rigas Laiks. Щоб у людей із різних середовищ були спільні теми для розмов. От вони побачаться в кафе – і виявиться, що читали одні й ті ж тексти. Це непоганий початок для зняття проблеми образ минулого.
Як миряться народи й суспільства, що колись ворогували? Обов'язково має минути кілька поколінь, щоб рани загоїлись?
– Не знаю способу, кращого за бесіду. Коли люди перестають кричати, а починають спілкуватись. Але вони переважно не надто чують одне одного – розмовляти треба вчитися.
Найкращий із відомих мені живих учителів розмовляти – історик Теодор Зельдін, який запровадив формат розмови чужинців. Пара незнайомців сидять один навпроти одного і дві години ставлять один одному важливі запитання зі складеного Зельдіним "меню". Не про цю фігню, яка живе в інформаційному полі, – а загалом про те, як вони себе розуміють у цьому світі: як ти живеш? Який сенс знаходиш у житті? Як даєш раду власним слабкостям?
Приміром, Зельдін 2015-го влаштовував такі розмови між турками й вірменами. Вони розповідали про те, як живуть, у багатьох випадках уперше чуючи, що відчуває та про що думає твій ворог. І виявилось, що в них подібні проблеми й страждання. І відновлювалось якесь людське поле, в якому недоречні крики, страхи й підозри.
Або, наприклад, був великий розмовний фестиваль в Оксфорді, де хтось уперше в житті поговорив з іранцем. І це цілком змінило ставлення тієї людини до мігрантів – адже вона нарешті з таким поговорила. І виявилось, що він – не лайно, не демон. Розквіт і позитивні зміни приходять лише в ті місця, де люди починають спілкуватись.
У журналі Rigas Laiks є глибокі й змістовні діалоги з людьми різних професій та життєвих шляхів. Як вирішуєте, з ким варто говорити?
– Або чуття, що людина – цікава, або ж рекомендація іншої непересічної особистості. Засновуючи журнал, ми поставили мету: поговорити з п'ятьма найцікавішими людьми у кожній країні Європи. Із часом зрозуміли, що в багатьох державах – Німеччині, Франції, Британії – таких значно більше, але принцип загалом лишився.
Цікаві люди – це індивідуалісти. Ті, хто має самостійне бачення, своє мислення про те, що відбувається довкола. Власне, а не базоване на тому, що кажуть всі довкола. Ці особистості далеко не завжди багаті чи відомі. Але тим цікавіше займатись такою собі "археологією". Цікава людина – неймовірний і невичерпний ресурс. Вона може побачити дійсність під таким кутом, який ніхто й вирахувати не міг. Приміром, художник Андрій Чабанов дає таке формулювання того, чим є життя. За його визначенням, життя – це те, що не прогнозується і не повторюється. Усе ж прогнозоване й повторюване – це щось інше.
4 
1
Коментарі