"Якби ви знали, як я ненавиджу життя в селі і як я собі щогодини кажу, що це ліниве і без будь-яких змін життя робить мене все тупішою"

Ольга Кобилянська самотужки опанувала різні музичні інструменти й любила їздити верхи

 

Письменниця-модерністка Ольга Кобилянська не боялася демонструвати суспільству прогресивні погляди – підтримувала жіночий рух, боролася за рівноправність та відстоювала право на освіту. У її житті були розчарування в коханні та справжня відданість подругам

Народилася Ольга Кобилянська 27 листопада 1863 року в місті Ґура-Гумора в Південній Буковині, нині Румунія, в сім'ї цісарського повітового канцеляриста Юліана Кобилянського. Юліан Якович був родом із Галичини, а його дружина, Марія Вернер, по батькові була німкеня, а по матері – полька, але через велику любов до чоловіка вивчила українську мову та прийняла греко-католицьку віру. Усім своїм синам батько дав вищу освіту, а от доньки Євгенія та Ольга закінчили тільки початкову чотирикласну школу, адже в ті часи вважалося, що жінки мають уміти вести домашнє господарство та доглядати за дітьми. Але Ольга виявилася обдарованою дитиною, тому батько вирішив після закінчення нею початкової школи оплачувати приватні уроки української мови, оскільки тогочасна Буковина була у складі Австро-Угорщини й усе навчання у школах та університетах велося німецькою.

Ольга з дитинства була ніжна чуттєва натура. З ранніх років дівчинка почала вести щоденник. Описувала друзів своїх братів, учителів гімназії, знайомих. І в кожного з них готова була закохатися та будувала плани на майбутнє. Її обранці навіть не здогадувалися про почуття до них, але вона натомість переживала це по-справжньому. Мала гарні манери, була гордовита й рано почала перейматися жіночими питаннями, а саме проблемами емансипації. Ольга нерідко сперечалася з чоловіками, але не знаходила в них підтримки, й це сердило її. А дівчина справді мала чимало талантів – добре малювала, самотужки опанувала різні музичні інструменти й любила їздити верхи.

Та ніщо так не вабило дівчину, як любов до письма. Перші твори вона почала писати в 14. "Одного дня я взялася за перо, щоб писати поважно. Досі писала я лиш дневники, відписувала, любуючись, поривні поезії німецьких ліриків, українські пісні і десь-колись польські балади, а тепер годі було. Мене щось прямо пхнуло до пера. Тайкома, щоб ніхто не знав, не чув, мов молода кішка, що закрадалася до клітки з пташкою і боялася свідка, – я забралася до писання одного оповідання", – згадувала письменниця.

Перші вірші Ольга написала 1875 року польською мовою – до дня народження батька й матері. 1880-го спробувала свої сили й у прозі. У 17 написала невеликий твір "Гортенза, або Нарис із життя однієї дівчини", а згодом – твори "Воля чи доля" та "Нарис з життя Буковини". Потім вона згадувала: "Сама моя фантазія диктувала мені на папір повісті, новели й вірші. Я не знала ще тоді, що треба звертатися за сюжетом до живого життя, я була несвідомим, молодим, диким романтиком, замкненим в лісах і горах, з очима зверненими в гущавину лісу".

1889 року в родині Кобилянських відбулися зміни. Тяжко занедужала мати, й дівчині довелося перебрати на себе всі її обов'язки в родині. Також, попри 47-річну службу в канцелярії, голову сімейства відправили на пенсію, тому родині довелося переїхати в село Димки, де мешкала бабуся Люція Вернер. Згодом Юліан Кобилянський купив напівзруйновану садибу з просторим будинком для родини, яку продавав австрійський банк.

Час від часу Ольга відвідувала Львів та Чернівці. Подруги Наталя Кобринська та Зося Окуневська підтримували її літературні починання. А ще вони вважали, що дівчині час подумати про заміжжя, адже їй було вже 27 років. "Тутешні люди кажуть, що надзвичайно симпатична і швидко вийду заміж", – згадувала Кобилянська. Подруги хотіли посватати її з письменником Михайлом Павликом, і Зося навіть відправила їй його фотографію. Тому, коли Ольга відвідала Львів, її при нагоді познайомили з Павликом. Але вона згодом зізнавалася, щоб ніколи не вийшла б за нього заміж. Також познайомили з Іваном Франком та тутешніми радикалами, та ніхто з них не справив на неї особливого враження.

Проте між Ольгою і Михайлом Павликом зав'язалися теплі дружні стосунки. Саме йому писала жінка про своє життя в селі: "Якби ви знали, як я ненавиджу життя в селі, і як я собі щодня і щогодини кажу, що це ліниве і без будь-яких змін життя робить мене все тупішою. Я дійшла до того висновку, що на селі і взагалі на самоті, необхідно мати більше сили волі, аніж у місті, для того, щоби залишитися інтелігентним. Якби те "щось" (що здається стремлінням до кращого і вищого) в душі враз вмерло, можна стати твариною, "їсти і пити" стало б на перший план і являлося б ціллю життя". Та, попри труднощі буденного життя, Ольга продовжувала писати й від коротких новел та оповідань перейшла до повістей. Саме в Димках народилася повість "Людина".

1891 року Кобилянські переїхали до Чернівців. Грошей на власне помешкання не було, тому родина орендувала житло. Саме в Чернівцях Ольга увійшла в коло тутешньої інтелігенції та краще познайомилася з літературним життям. Письменниця намагалася почати публікувати свої твори. Вона листувалася з різними видавцями. Те, що було написано німецькою, відправляла до німецьких видань, українською – до русинських редакцій. Це були галицькі та буковинські видання, з якими вона активно комунікувала. У травні 1895 року в листі до подруги – художниці Августи Кохановської – Кобилянська зізналася, що її запросили співпрацювати з однією газетою: "Зараз в цій газеті є один визначний літератор із Львова, що редагує газету. Він не знає мене особисто. Просив мене письмово про дозвіл відвідати мене, і що він буде почуватися щасливим, коли я прийму його у коло своїх приятелів".

Письменнику та літературному критику Осипу Маковею було 28 років, а Ольга – на три роки старша. Вони швидко заприятелювали, а з часом між ними виникли й романтичні почуття. Того ж року Маковей став редактором газети "Буковина". Почав активно сприяти літературній творчості Ольги. Написав першу критичну статтю, де високо оцінив творчість Кобилянської, а також став її першим редактором. За рік у газеті "Буковина" Маковей надрукував повість "Царівна", яка принесла Кобилянській визнання. Ольга була вдячна Осипові. Невдовзі жінка покликала чоловіка поїхати разом із нею до Кимполунга, де вона любила проводити час, милуючись краєвидами. Але Маковей натомість обрав робочу поїздку до Києва, а потім отримав робоче запрошення до Львова, де пропонували посаду. Ця звістка підкосила Ольгу. Осип переконував, що він ніколи не обіцяв їй того, що й не думав обіцяти.

Письменниця багато працювала та намагалася забути Осипа, та з часом не витримала й почала писати коханому лист за листом, де зізнавалася, що не може без нього. Маковей також багато працював, і згодом йому дали стипендію від міністерства освіти. Він поїхав навчатися до Віденського університету. Коли про це дізналася Ольга, вона привітала Осипа в листі, а також не приховувала смутку від новини. Вона закидала його довжелезними листами, натомість Маковей писав Кобилянській зрідка, частіше ігнорував її листи.

Попри переживання в особистому житті, цей період був плідний для Ольги Кобилянської. Також вона активно знайомилася з життям буковинських селян: вивчала їхні характери, побут та звички. Працювала над повістю "Земля", в основі якої лежала подія, що сталася в селі Димки, – брат убив брата за землю.

1898-й став знаковим для Ольги Кобилянської. Вона їздила на святкування 25-річного ювілею творчої діяльності Івана Франка. Познайомилася з Василем Стефаником, з яким раніше листувалася. Також побачила Осипа Маковея. Від людей Ольга довідалася, що галичани не шанують його, а також говорять, що в нього немає таланту. Ця новина засмутила Ольгу.

У серпні 1899 року Ольгу Кобилянську як членкиню історичного товариства запросили на Археологічний з'їзд до Києва. Вона писала в листі до батьків: "Тут, у Києві, кожний може переконатися, що українці були і що вони мають право бути в майбутньому – на кожному кроці стільки історії, дуже багато! То фантазія, ніби українське і російське – одне і те ж; навіть і в мові є величезна різниця". Під час цієї подорожі познайомилася з Лесею Українкою, з якою листувалася, а Олена Пчілка запросила відвідати маєток на Полтавщині, де Ольгу радо прийняли. Навесні 1901 року з гостиною до Кобилянської приїздила й Леся Українка. Це був важкий для неї час – минуло трохи більш як місяць як Леся поховала Сергія Мержинського. Він помер від сухот у неї на руках. "Леся дуже хвора і в найвищій мірі ­нервова, вчора вечором вона мала істеричний приступ нервів. Я не була з нею ще між українцями, бо вона ще безсильна і не зносить великого товариства", – згадувала в листі до сестри Євгенії Ольга Кобилянська. Жінка почала активно опікуватися Лесею та навіть запросила лікаря з Чернівців.

"П. Ольга і її родичі (батько, мати й два брати) дуже сердечно мене приймають, але без тої галицько-польської гречності, що вже й дихнути гостеві не дає. Живу я в хаті з п. Ольгою, тим часом ми одна одній не заважаєм – з нею легко жити, не знаю тільки, як то їй зі мною", – згадувала Леся Українка.

 

Також Кобилянська ділилася з подругою важкими переживаннями щодо Осипа Маковея. Вона вирішила написати коханому листа про свої почуття, а також про те, що більше не може чекати та хоче для себе ясності. Та відправити листа жінка не наважувалася кілька тижнів. Згодом вони зустрілися. Осип намагався продовжити стосунки, але на своїх умовах, проте Ольга була тверда у своїх рішеннях. "Високоповажна пані! Шкода, що ви поставили цю справу так гостро "або-або". Бо я взагалі ні з ким не думав женитися. Я б волів вас бачити гордою орлицею перед верхами гір, ніж ластівкою під стріхою своєї хати. Не вам сидіти у вузькому глиняному гнізді", – писав Маковей у листі до Кобилянської. Цей лист розбив усі надії Ольги на сімейне життя. За кілька років жінка дізналася, що Осип одружився з донькою священника Ольгою Кордубовою. Осипу було 38 років, а його обраниці 25.

"Люди не даром стільки пишуть про любов. Вона творить чудеса і буде їх творити, доки люди будуть по світу ходити. І я її знаю. Але я її страшне поважно трактую і в любові я поважна і глибока, як смерть", – писала Ольга Кобилянська.

×