Пристойні люди повинні мати права, а непристойні – ні. Право – поняття елітарне.
10-річною зрозуміла, в якій країні живу. Колективізм, "загальна думка" були глибоко огидні мені вже школяркою.
Індивідуалізм привів мене до повної самотності й асоціальної поведінки. Народжений вільним – народжується чужим. На дорослих справляла дуже дивне враження. Говорила на рівних, робила тільки те, що хотіла. Діти зі мною не спілкувалися.
Напевно, тільки рівень знань рятував мене від відрахування зі школи. Жодного разу не мила клас, не чергувала, не проходила практику, не їздила на сільгоспроботи. Не гралася на перервах, не навчилася танцювати. Списувати давала з виглядом найбільшого презирства.
Мене ненавиділи полум'яно і пристрасно, але мені це навіть подобалося. Моє царство було не від світу цього. Оточуючі мене не розуміли. Вони думали про зарплату, про нові меблі, килими, в крайньому разі – про науку.
15-річною оббивала пороги райкомів і військкоматів, вимагаючи послати мене у В'єтнам (там тривала війна між комуністичним Північним В'єтнамом, який підтримували СРСР та КНР, і Південним В'єтнамом – підтримуваним США. 2 березня 1965 року Штати почали регулярні бомбардування Північного В'єтнаму. Конфлікт тривав 16 років – від 1959-го по 1975-й. – "Країна"). Мені був байдужий тамтешній соціалізм, але в'єтнамці, на мій погляд, були слабші. А "Дон Кіхота" до того часу вже прочитала і засвоїла. Там не знали, як мене сплавити.
Готувалася до кар'єри розвідника: плавала, ходила в турпоходи, вправлялася у веслуванні, альпінізмі, стрільбі, фехтуванні, стрибала з парашутом. Спортсмена з мене, щоправда, не вийшло. Кепський зір і здоров'я підходили для скромниці-відмінниці, але не для майбутнього супермена.
Батьки належали до скромної касти служивої інтелігенції. До моїх 16 років ми жили в напівбараку на палях, у мерзенній комуналці, в одній кімнаті втрьох, при грубці, без ванни й гарячої води.
В інституті вдягалася непристойно скромно: у мене не було ні хутра, ні коштовностей, ні кольорових лакових чобіт, ні брючного костюма. Всі навколо закінчили спецшколу, у більшості були машини, дачі, величезні номенклатурні квартири. Але мене це не цікавило й не принижувало. Чиста наука була спокусою набагато сильнішою за радянську мрію.
На Луб'янці (так називали радянські органи держбезпеки – зокрема КДБ. Будівля розташована на Луб'янській площі, яка у 1926–1991 роках мала назву площа Дзержинського. – "Країна") було спецвідділення "Лефортово", затишне й патріархальне: всюди килимові доріжки, ніяких звуків, безшумна ввічлива охорона, все якесь ірреальне й безтілесне. Не охорона, а привиди. Одразу зрозуміла, що це – кінець, що звідси не повертаються, що це – поховання живцем.
Коли вели тюремним коридором, сказали скласти руки за спиною. Це образило, відмовилася. Ніколи не підкорялася подібним наказам.
Виразка шлунка з'явилася ще під час слідства, в перші шість місяців. Зір при тьмяному світлі впав ще на пару діоптрій. Очікуваних тортур не було, але відчувалося: якісь важелі запущені. Нагадувала Анну Кареніну, яка кинулася під паровоз: щось м'яко взяло за спину і невблаганно кудись потягло.
У НКВС зрозуміли, що таборів не боюся, і смерті – теж. У камері порушувала всі правила: не вставала, коли входила охорона, начальство. На прогулянках кидала записки з антирадянським текстом в інші дворики, своїм противним голосом співала революційних пісень. Сусідки були в захваті, хоча наслідувати не наважувалися.
У камері психлікарні сиділи п'ятеро. Галя вбила сокирою чоловіка, Віра отруїла зовицю, Оксана застрелила з рушниці чоловіка і 6-річного сина. Одна мила особа за стіною посадила у ванну двох своїх дітей і пустила струм. У нижньому коридорі у власних випорожненнях лежали і живцем розкладалися напівтрупи, які втратили людську подобу, розум. І ти знаєш, що за найменшу провину потрапиш до них. Весь рік, лягаючи спати, мріяла про одне: щоби вранці не прокинутися – інфаркт, інсульт, тромб.
Опинившись удома, могла померти: їжа не засвоювалася зовсім, не було шлункової мікрофлори. Але дістали югославські ферменти, і я вижила.
Соромно, коли впізнають на вулиці. Хочеться стиснутися в клубочок.
Реаліті-шоу – це тупе заняття для людей з інтелектом миші.
Не могла б покохати простого хлопця. Його немає за що любити.
Закохувалася двічі, але обранці виявлялися покидьками. Віддаю перевагу дружбі.
Секс мене не цікавить. Ніколи в житті його не мала і ніколи не матиму. Це примітивне заняття і, на мій погляд, не гідне людини. Це нудно: я читала.
Я – та, яку називають "стара діва". Почуваюся ідіоткою, коли починаю пояснювати щось на цю тему.
Не зустріла людину, яка змогла б мене терпіти.
Можна було б закохатися в Джохара Дудаєва. Але його дружина Алла – шикарна жінка й чудова художниця – була б дуже проти.
Бульварних романів ніколи не брала до рук. Детективів – теж, навіть західних. Спорт, туризм, книжки, театр – ось те, що мене цікавить у вільний час.
Для мене ні жінки, ні чоловіки ніколи не були ідеалом. Лише людина. Не треба ділити людство за статевою ознакою.
Уже не хочу вчити інших. Зрозуміла, що кожен помирає сам.
У мене все раціонально.
Дурнів не люблю.
Ніколи, за винятком серпня 1991 року (спроба державного перевороту в СРСР, коли самопроголошений "Державний комітет із надзвичайного стану" намагався усунути від влади президента Михайла Горбачова. – "Країна") та жовтня 1993-го (заколот парламенту РФ проти президента Бориса Єльцина. Політична криза закінчилася збройним протистоянням – Єльцин направив танки на парламент. Загинули близько 200 людей, понад тисячу було поранено. – "Країна"), не бачила приводу пишатися своєю країною. Тільки червоніла і соромилася її.
Людина, яка говорить, що не може вивчити мову народу, серед якого живе, – лукавить.
У російського окупанта немає вітчизни, його батьківщина – танк. Так було завжди.
Побудувала життя за своїм вибором і одержувала не тільки удари, а й призи. До них зараховую те, що зникла країна під назвою СРСР, що відкриті кордони, незалежними стали держави Прибалтики, Грузія, а в Росії очевидні зачатки капіталізму, хай і феодального. Для одного життя не так уже й мало.
Людей можна перетворити на рабів, але не можна змусити бути вільними.
Влада розглядає бізнес як худобу: спочатку відгодовують, потім – ріжуть.
Емігрувати? Ніколи! Я дуже російська.
Перевагу однієї людини над іншою важко пробачити.
Наша Росія померла 3-річною – 11 грудня 1994-го, коли танки пішли через кордон Чечні.
Як єретик, дозволяю собі розкіш говорити правду. Мені нічого не треба. Таких людей не люблять ні свої, ні чужі. Я – вовк-самітник, мені важко грати в команді, а команді важко зі мною. Бояться.
Україна – це та Русь, що залишилася вдома.
Моя доля – важка. Занадто багато чого пройшло повз. Не зробила наукової кар'єри, а могла. Не завела чоловіка, дітей, сім'ю.
Моя бабуся була красуня, як Віра Холодна. Її завжди годували-одягали чоловіки і за честь це вважали. Сиділа вдома, бо красуні тоді не працювали. Вела світське життя, читала романи, курила і виховувала мене. Правда, курити кинула, коли мені виповнилося років 10, щоб не показувати поганий приклад.
У нашому роду жінки не вирізнялися сімейністю. У бабусі була тільки мама, у мами була тільки я, а в мене взагалі нікого немає, крім кота Стасика. Ненавиджу це ім'я.
Не хочу бути героєм цього часу, навіть негативним.
4 
1
Коментарі