Ексклюзиви
Вівторок, 05 листопада 2019 10:35

"Коли є гроші лише на їжу, не вистачить на хорошу освіту. Це замкнене коло"

Підприємництво незаможні найчастіше називають шляхом до подолання бідності. Але не хочуть ризикувати, – каже соціолог Оксана Міхеєва

Центр близькосхідних досліджень спільно з Аналітичним центром Українського католицького університету презентували результати дослідження "Культура (субкультури) бідності в Україні", підтриманого міжнародним фондом "Відродження". Дослідження провели в Херсонській області. Його результати показові для всієї країни?

– Ми не мали можливості охопити всю країну, тому для пілотного дослідження обирали між Луганщиною та Херсонщиною. Зупинилися на Херсонській області, бо вона менше досліджується. Та й після анексії Криму та початку воєнних дій на Донбасі регіон стикнувся з новими проблемами. Приймав вимушених переселенців, постраждав від зміни економічної кон'юнктури, бо раніше сільськогосподарські райони торгували зі степовим Кримом. Із початком війни, безвізом змінився і курортний бізнес приморських міст.

Ці результати умовно можна перенести на всю країну, тому що ми досліджували загальні моделі і стратегії поведінки. Працювали з самооцінками людей, тобто з суб'єктивною бідністю. Але у бідності є й об'єктивні причини.

Державну допомогу для малозабезпечених отримують близько 300 тисяч сімей, або мільйон громадян. Вона ефективна в подоланні бідності?

– Проблема державної допомоги – її занадто універсальний характер. Наше дослідження дозволяє говорити про окремі групи малозабезпечених. Людині з інвалідністю, яка не може виконувати важкої фізичної роботи, важко працевлаштуватися в курортному містечку. Бо навіть адміністратор міні-готелю мусить прибирати в номерах. У структурі зайнятості може не бути робочих місць для певних категорій людей.

Маємо також групу "бідні та чесні". Ці люди мають невисокі зарплати, яких ледь вистачає на базові потреби. Але вони вчасно сплачують квартплату, намагаються не влазити в борги. А поруч із ними є хитруни. Наприклад, шукають необтяжливу роботу, що дає змогу мати підробіток і отримувати гроші, не сплачуючи податків. А одночасно – мати довідку для нарахування субсидії. Все це порушує принцип справедливості в суспільстві.

  Оксана МІХЕЄВА, 48 років, історик, соціолог. Народилася 11 вересня 1971-го в Кіровограді, тепер Кропивницький. Із дитинства жила в Донецьку. Мати Ірина працювала директором Донецького відділення Українського літературного фонду. Батько Кость Міхеїв – письменник, у 1980–1990-х головний редактор часопису ”Донбас”. Закінчила історичний факультет Донецького державного університету. Захистила кандидатську дисертацію ”Кримінальна злочинність і боротьба з нею в Донбасі (1921–1928)”. На початку 2000-х – працювала на кафедрі філософії та релігієзнавства Донецького державного інституту штучного інтелекту. Згодом викладала та завідувала соціо­логічною лабораторією у Донецькому державному університеті управління. З 2011-го – професор кафедри соціології управління цього ж вузу. Захистила докторську дисертацію з історії. Із 2014-го викладає в Українському католицькому університеті, живе у Львові. Член Міжнародної асоціації гуманітаріїв, Наукового товариства імені Тараса Шевченка, Соціологічної асоціації України. Чоловік 45-річний Олександр інженер-метролог. Виховують синів 24-річного Костянтина і Володимира, 10 років. Мають кішку Принцесу Лею, яку підібрали на вулиці
Оксана МІХЕЄВА, 48 років, історик, соціолог. Народилася 11 вересня 1971-го в Кіровограді, тепер Кропивницький. Із дитинства жила в Донецьку. Мати Ірина працювала директором Донецького відділення Українського літературного фонду. Батько Кость Міхеїв – письменник, у 1980–1990-х головний редактор часопису ”Донбас”. Закінчила історичний факультет Донецького державного університету. Захистила кандидатську дисертацію ”Кримінальна злочинність і боротьба з нею в Донбасі (1921–1928)”. На початку 2000-х – працювала на кафедрі філософії та релігієзнавства Донецького державного інституту штучного інтелекту. Згодом викладала та завідувала соціо­логічною лабораторією у Донецькому державному університеті управління. З 2011-го – професор кафедри соціології управління цього ж вузу. Захистила докторську дисертацію з історії. Із 2014-го викладає в Українському католицькому університеті, живе у Львові. Член Міжнародної асоціації гуманітаріїв, Наукового товариства імені Тараса Шевченка, Соціологічної асоціації України. Чоловік 45-річний Олександр інженер-метролог. Виховують синів 24-річного Костянтина і Володимира, 10 років. Мають кішку Принцесу Лею, яку підібрали на вулиці

Які особливості бідності по-українськи?

– Є радянський спадок. Не було приватної власності, не культивували підприємливості, лідерства. Отримали робітника-виконавця. Мірилом ефективності для нього є не результат, а втома. А вона з'являється і від імітації роботи.

Зіграла роль і криза 1990-х, коли закривали підприємства, не платили зарплат. Розвивався тіньовий сектор економіки, який досі не може стати відкритим. "Згоріли" радянські банківські вклади, пізніше люди не отримували відсотків за депозитами через коливання курсу валют. Втратили віру у фінустанови. Це все переживала людина за суттю ще радянська. Тоді українці й навчилися маленьких практик виживання. Але це не та користь, від якої живуть краще.

Під час глибинних інтерв'ю ми зрозуміли, що часто малозабезпечені відносять себе до середнього рівня достатку. Кажуть: "Я середній, такий, як усі". Але "усі" найчастіше – це незаможне оточення. Українці звикли перебільшувати витрати. Одна жінка говорила, що 2 тисячі гривень щомісяця витрачає на садок для дитини. А коли попросили деталізувати, то ледь 600 гривень назбиралося. А доходи рахують лише за офіційними регулярними надходженнями. Не вписують тіньових, субсидій, компенсацій за сніданки у школі.

Підприємництво – ключовий шлях у подоланні бідності?

– Один із варіантів. Може спрацювати для невеликої кількості людей. Опитані його називають найчастіше. Та коли описують, то конструюють ще одне бюджетне місце. Тобто чекають, щоб хтось інший усе організував без ризиків. А бізнес необов'язково веде до збагачення. Наприклад, підприємці, що займаються сільським господарством, залежать і від урожаю, і від ринку збуту. Не кожен може бути підприємцем.

Чи допомагає трудова міграція?

– Як і підприємництвом, цим не займаються найменш забезпечені. Потрібен стартовий капітал, гроші на квиток і перший час проживання. Однак мобільність населення України зростає. І трудова міграція, і внутрішня, і зовнішня – один зі способів покращення матеріального стану людей.

Чому багатство не є соціально схвалюваним у нашому суспільстві, а добробут пов'язують із порушенням закону?

– Ми використовували обидва слова – "багаті" і "заможні", бо "багатих" люди часто сприймають негативно. За їхніми уявленнями це – олігархи, псевдоеліта, що нажила статки незаконно. Важливу роль у цих оцінках грає персональний контакт. "Погані" багаті – це здебільшого далекі, з якими людина ніколи не перетиналася. Своїх, місцевих, що долучаються до справ, беруть участь у благодійності, оцінюють краще.

Малозабезпечені бачать багатих зі своєї позиції. Описують їхнє життя як модель покращеної бідності. Уявляють їхнє існування, як своє, але коли є можливість купувати кращі їжу й одяг. Різниця між середнім класом і багатими в тому, що перші їдуть раз у відпустку, а другі – кілька разів на рік. Не йдеться про доступ до освіти чи культури.

У нас домінує настрій знецінення. Хоч би що робила інша людина, реакція така: "Багатий, бо вкрав. Успішна, бо купила посаду". Я щороку давала завдання студентам визначати соціальні групи, які вони позитивно оцінюють. 2014-го почали називати волонтерів. Доти – нікого. Початок 2000-х – це режим виживання й егоїзму, коли кожен сам за себе. Це обрубує будь-які позитивні сценарії солідарності. А де нема її – набагато важче вирішувати спільні проблеми.

Із чим пов'язаний страх жити заможно?

– Виглядає, комфортніше вважати себе таким, як усі. Є й страхи стати об'єктом злочину. Правоохоронна і судова система повинні захищати наше право бути заможними, середнім класом. Ці структури мали першими реформувати після проголошення незалежності. А затягнули майже на 30 років. Вони досі нормально не функціонують. Це порушує загальний принцип справедливості.

Яких ще треба реформ?

– Бажано завершених. Під час стажування у США з колегою заїхали в сільський музей, де виставлені картини часів Великої депресії. Тоді серед іншого у Штатах запровадили дві державні програми – прокладання доріг і грошову підтримку художників. По завершенню складного економічного періоду отримали хороші дороги і картини, які дотепер окуповуються. Туристи беруть квитки до музеїв. Це вкладання в майбутнє. Нам бракує таких проектів. У нас більше "космічних", які мають врятувати всю країну. А треба розуміти тих, кому мусимо допомогти. З'ясувати маленькі субкультури бідності з їхньою специфікою. І шукати проекти, що могли б допомогти саме цій групі.

Культура бідності набуває ознак спадковості. Як незаможним батькам виховувати дітей, щоб не "передати" її?

– Мірилом статусу споживацької стратегії є не досягнення, а речі. Соцпрацівники часто бачить голодних брудних дітей і плазму на стіні. Йдеться про цінності та невміння планувати свій бюджет. Потрібні уроки фінансової грамотності у школах. Щоб учні вчилися розраховувати свої витрати. Треба думати над системами допомоги для людей, які опинилися в боргах, збанкрутіли через кредити.

Бідність передається у спадок, якщо нема грошей на споживання культурного продукту. Коли є кошти лише на їжу, не вистачить на хорошу освіту. Це замкнене коло. І це не лише проблема виховання, а й нерівності в суспільстві. Бракує адресних політик, щоб допомогти людям вийти із замкненого кола.

Зараз ви читаєте новину «"Коли є гроші лише на їжу, не вистачить на хорошу освіту. Це замкнене коло"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 1065
Голосування Андрій Шевченко залишить збірну України після Євро-2020?
  • 1) так, разом з італійськими помічниками перейде до "Мілана"
  • 2) ні, захоче зіграти як тренер на Кубку світу-2022
Переглянути
Погода