вівторок, 20 вересня 2016 10:43

"Кохання – це неврози, що збігаються. Тоді не бачиш недоліків", - Ганна УЛЮРА, 38 років, літературознавець, критик

На всіх презентаціях є бабця, яка питає: "Чи вірите ви в Бога нашого Ісуса Христа?" Або хлопчик, який встане, скаже, що він – магістрант культурології, й запитає: "Що ви думаєте про дружні стосунки Канади й України?" Коли серед аудиторії немає божевільних, треба нервувати, бо тоді, скоріш за все, це – ти.

Подобається жарт, що в Україні 350 активних письменників і 300 читачів. Дуже рідко письменники читають одне одного.

Я – напівкровка. Батько – азовський грек. Ріс у традиційній родині. Бабуся й дідусь ніколи не їли разом. Вона готувала, накривала великий стіл у вітальні, а сама їла на кухні. Коли одружився з не гречанкою, родичі від нього відмовилися. Був дуже консервативний. Мав шок, коли я почала вивчати фемінізм і говорити про рівні можливості для жінок. І те, що хочу займатися наукою, а не дітей робити з 16 років. Вважав, що я втрачена для родини. Мала вийти за хорошого грецького хлопця й народити хороших грецьких онуків. Зрештою ми порозумілися. Він був на моєму захисті кандидатської. Багато читав, але зрозумів відсотків 10 із того, що я написала. Отже, це щось справді розумне.

Зарплатні в Академії наук ледве вистачає на комунальні послуги. Як будь-яка киянка, працюю на кількох роботах.

  Ганна УЛЮРА. Народилася 30 грудня 1977 року в Миколаєві. Батько був інженером на Південному турбінному заводі. Мати – барменом і буфетником. У 1990-х торгували продуктами, одягом, бензином. ”Мама зараз садівник-любитель, на пенсії. Батько помер. Зі старшим братом не спілкуюся. Він авантюрист – герой шахрайського роману. Шість років тому вирішила, що цей роман мене не цікавить”. 1994-го вступила до Миколаївського педагогічного інституту. За фахом – учитель російської мови, зарубіжної літератури і практичний психолог. Закінчила аспірантуру Інституту літератури Національної академії наук. Працює там досі. ”У трудовій книжці – один запис. Була аспіранткою, молодшим науковим співробітником, тепер – провідним”. 18-річною охрестилася на римо-­католичку. ”Ця релігія мені близька. Потребувала не боголюбові, а богозакону. Життя йшло шкереберть. Сама приймала рішення, як далі жити, ким працювати. Чи залишатися в Миколаєві, чи залишатися в шлюбі, чи жити з батьками”. Розлучена ”кілька разів”. ”Не всі шлюби юридичні. Є церковні. Є не в цій країні узаконені. Перший був у 17 – за іудейським обрядом за ініціативи чоловіка. Тривав шість років”. Зараз – незаміжня
Ганна УЛЮРА. Народилася 30 грудня 1977 року в Миколаєві. Батько був інженером на Південному турбінному заводі. Мати – барменом і буфетником. У 1990-х торгували продуктами, одягом, бензином. ”Мама зараз садівник-любитель, на пенсії. Батько помер. Зі старшим братом не спілкуюся. Він авантюрист – герой шахрайського роману. Шість років тому вирішила, що цей роман мене не цікавить”. 1994-го вступила до Миколаївського педагогічного інституту. За фахом – учитель російської мови, зарубіжної літератури і практичний психолог. Закінчила аспірантуру Інституту літератури Національної академії наук. Працює там досі. ”У трудовій книжці – один запис. Була аспіранткою, молодшим науковим співробітником, тепер – провідним”. 18-річною охрестилася на римо-­католичку. ”Ця релігія мені близька. Потребувала не боголюбові, а богозакону. Життя йшло шкереберть. Сама приймала рішення, як далі жити, ким працювати. Чи залишатися в Миколаєві, чи залишатися в шлюбі, чи жити з батьками”. Розлучена ”кілька разів”. ”Не всі шлюби юридичні. Є церковні. Є не в цій країні узаконені. Перший був у 17 – за іудейським обрядом за ініціативи чоловіка. Тривав шість років”. Зараз – незаміжня

Кажуть: минув час літератури, настає час менеджерів, давайте поплачемо. Якщо настане час менеджерів, повернеться і час літератури. Милуюся їхньою роботою. Це – тонкі психологи, розкішні організатори, знаються на соціології, страшенно креативні. Все читають. Мені, критику, не обов'язково знати людей, я можу задовольнитися текстами. Вони мусять мати справу з авторами.

Контролювала б читання дітей. Не можна, щоб Ніцше потрапляв у руки підлітку. Він переконливий. Наслідки? Самогубство при повному Місяці.

У нас є чіткий розподіл між мейнстримом і жанром. Є жанрова література: фантастика, детектив, любовні романи. У авторів своя ієрархія і тусівка. Їх читають свої критики. Хвалять. Сварити не можна – вони нервові. Я написала рецензію на жанрову прозу – не негативну, але жорстку. Авторка півроку телефонувала мені, скаржилася на мене на роботу. Прислала чоловіка, щоб поговорив. Почувалася, як у романі "Мізері" Стівена Кінґа.

Отримую відгуки на кожну рецензію. Обговорення – один з елементів читання. На радіо "Культура" дзвонили: а що можна прочитати? Або: "Що є подібне до книжки Віктора Астаф'єва "Цар-риба"? Порадила Владислава Івченка.

Література – це книжка, а не постать автора, не імідж і не серія книжок. Інколи в автора 50 книжок, а варті уваги дві. В Україні щороку з'являються дві-три варті уваги книжки.

Тішить якість перекладів останні три-чотири роки. Для мене сучасна українська література – перекладна. Багато перекладачів – фанатики, які заражають любов'ю до своєї роботи. Це роцес інтеграції в канон світової літератури. Нарешті зрозуміли, що ми – маленька література, не така давня, як нам здається, і не з такими вже сильними традиціями. Варто вчитися через переклади – і письменникам, і читачам.

Двоє швейцарців вразили: "Море Моря" Ільма Ракузи у перекладі Христини Назаркевич і "Якоб вирішує любити" Доріана Флореску в перекладі Юрка Прохаська. Книжки інтелектуальні, але їх можна прочитати на пляжі. А потім перечитувати. Це – література, яка не забула, що має розважати.
Ні письменник, ні видавець, ні критик, ні редактор, ні менеджер не можуть заробляти на культурі в Україні. Хіба два письменники живуть на гонорари від накладів. Усі працюють ще десь. Щоб жити з перекладів, треба перекладати одну книжку на два місяці.

Роман "Укри" Богдана Жолдака не викликав захвату, але він – етапний. Це пошук мови, якою говорити про війну.

Читаю 36 книжок на місяць. Цього місяця відпочиваю, тому прочитала тільки 23. Не можу менше. Штудіюю всю поточну українську літературу, також – російську й білоруську. Маю читати критичні, літературознавчі праці. Ще – те, що не встигла колись. І деякі речі, бо просто хочеться.

Торік на Форумі видавців у Львові мені 3 години розповідали, як росте трава. Це була найцікавіша розмова у моєму житті. Зрозуміла: є дивний світ, куди я зараз запрошена на правах туриста.

Мама розмовляє російською. Досі вважає, що вище французьких натуралістів нікого немає: Золя, Мопассан, Стендаль. Має специфічне почуття гумору. У 11 років я начиталася книжок, де всі помирають, і впала в депресію. Попросила її порадити таку, де б ніхто не помер. Дала "Пані Боварі". У мене була істерика, коли наприкінці померли всі. Але навчилася цінити непередбачувані фінали.

У 12 років випадково прочитала маркіза де Сада. Тоді почало з'являтися багато перекладів. Роман "Жульєтта" вийшов кольоровим двотомником із малюнками. Під рубрикою "Історичний роман". Дала подруга. Коли вчителька російської побачила, що я читаю під партою, викликала батьків. Ті попросили дати почитати. Мама сказала: "Нудно". Мене захопив не опис брутальних сцен, а аморалістична теорія. Досі де Сада люблю.

У 21 рік обрала Київ. Вступила в аспірантуру Академії наук. Місто мене відпихало руками й ногами. Грабували і били. Вирішила: якщо тут виживу, то виживу взагалі.

У Миколаєві 75 відсотків жителів – жінки. Красуні, які о шостій ранку на підборах виносять сміття, у міні-шортах і з повним макіяжем.

Жахи сняться мало не щоночі. Насилля над близькими. Найстрашніше, коли вбивають людину, яку люблю, і не можу цього зупинити.

Боюся болю при помиранні, а не смерті. У 30 поставили діагноз, за яким мала два тижні життя. Був дуже сильний біль. Одужала, хоч лікувалася ще чотири роки. Час від часу хвороба повертається.

Кілька разів розлучалася. Тричі? Більше. Уперше – ми подорослішали і зрозуміли, що попереду різні життя. Один шлюб тривав три тижні.

Чи потрібна біла сукня у 39? Ні. Чи потрібна вона мені була у 17? Так, але її не було. А от родина – дуже важливо: довіряєш людині, знаєш, що тебе чекають, ти чекаєш. Довіра важливіша за кохання. Закохатися можна у незрозуміло кого. А коли довіряєш людині, то шануєш її і поважаєш.
Брешу дуже рідко. Можу не говорити всю правду. Коли подруга вкотре закохалася у не дуже вдалий об'єкт, розумію, що зараз мене не почує. Кілька тижнів на хвилі ейфорії питатиме: "А він же закоханий у мене, правда?" Так, говоритиму я. Потім скажу правду.

Сентиментальність – це для мене недолік. Як у людей, так і у книжок.

Кохання – це неврози, що збігаються. Тоді не бачиш недоліків. Ви – як пазли. Люблю таке визначення кохання: коли намагаєшся віддати те, чого немає, людині, яка цього не потребує. Я страшенно влюблива. Усі мої чоловіки – письменники. Коли вирішила, що зав'язую з ними, пішла на побачення з військовим. Під час другої зустрічі зізнався, що пише вірші.

Можу закохатися в якісно зроблену роботу. Бачу перфектний переклад вірша і закохуюся в перекладача. Навпаки не буває. Закохатися можу за почуття гумору, сарказм, швидкість розуму. Дотепність – показник інтелекту.

Не можна змінити людину. Приймаєш її повністю або не прий­маєш. Не можна й порятувати, якщо бачиш, що гине. Хіба людина готова рятуватися.

Ніколи не рекомендую книжок. Можу запитати: які п'ять твоїх улюблених? Тоді скажу, яка може сподобатися. Це – дуже інтимна процедура.

Коли мені було 6, із кузиною вкрали у дядька кишинівські сигарети "Космос". Вона на два з половиною роки молодша. Пішли курити в дерев'яний туалет і спалили його. Наступна спроба куріння була в 7. Відтоді не припиняла. У 14 мама почала купувати мені нормальні цигарки, щоб не курила недопалки з вулиці.

Не витримала, коли говорили правду. Це були останні мої стосунки. Тривали півроку. Чоловік – дорога мені людина, але принципово щирий. Уявляєте, жінка питає, чи личить сукенка, а їй – правду. Або: "Я сьогодні жахливо виглядаю?" – "Так, жахливо". – "Уявляєш наше життя разом?" – "Ні". Інколи хочеться, щоб переконливо збрехали, що все буде добре.

Коли розбираєш книжку на складові, залишається щось, чого не можеш пояснити. Бачу Бога в кожній книжці.

Втратила кількох значущих для мене людей. Хотілося б їх побачити, почути, відчути. Сказати, як сильно любила, чого не встигла зробити. Хотілося б вірити в життя після смерті, але я не вірю.

Ціную оплачену працю. Люди, які трудяться безкоштовно, – небезпечні. Вони не відповідають за свою роботу.

Зараз ви читаєте новину «"Кохання – це неврози, що збігаються. Тоді не бачиш недоліків", - Ганна УЛЮРА, 38 років, літературознавець, критик». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 35413
Голосування Які умови миру і зупинення війни для вас прийнятні
  • Відмова від Донбасу, але вивід військ РФ з усіх інших територій
  • Замороження питання Криму на 10-15 років
  • Відмова від Криму і Донбасу за умови надання гарантій безпеки від Заходу щодо всіх інших територій
  • Зупинка війни по нинішній лінії фронту
  • Лише повне відведення військ РФ до кордонів 1991-го
  • Ваш варіант
Переглянути