Політика з деокупації півострова – суцільна бутафорія
26 лютого, в День кримського спротиву, президент Володимир Зеленський підписав указ "Про окремі заходи, спрямовані на деокупацію та реінтеграцію тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя". У промові пообіцяв не забути ні тих, хто вкрав Крим, ані тих, хто його здав. Уже ввечері надійшла звістка про персональні санкції щодо 10 високопосадовців, які 2014 року сприяли російській анексії півострова. Їх позбавили державних нагород і звань в Україні. Санкції запровадили щодо посадових осіб з офіцерського складу, які зрадили нашу країну, повідомив секретар Ради національної безпеки й оборони Олексій Данілов.
Росія робить усе, щоб на тлі кривавих подій на Донбасі приводів згадувати про Крим було небагато. Тому будь-який офіціоз – цінний. Цього дня зазвичай лунають багато правильних слів і зворушливих промов. Світові лідери обіцяють ніколи не визнавати російської приналежності півострова. Українські владці рапортують, що Крим – це Україна. Здавалося б, санкції проти військових і чиновників режиму Януковича, оголошені у знаковий день, це позитивний сигнал. Чи означає це, що політика держави щодо окупованого Криму змінюється? Аж ніяк. Потрібні дії, а не гасла. А тут маємо великі проблеми. Мало хто у високих кабінетах бажає надавати кримській тематиці змістовності.
Із позитивного. Європейці готові підтримати стратегію України щодо деокупації, якщо така буде. 11 лютого Європейський парламент оприлюднив доповідь про імплементацію Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом. У ній вказав на низку проблем у питанні Криму, які вимагають вирішення з боку української влади.
Йдеться про ухвалення законів про корінні народи України, про статус корінного кримськотатарського народу і про внесення змін до Конституції щодо визнання національно-територіальної автономії кримськотатарського народу в межах України. Також про необхідність відновлення фінансування кримськотатарського медіахолдингу ATR (Міністерство реінтеграції окупованих територій змінило механізм фінансування телерадіокомпаній, які мовлять на окуповані Росією райони Донецької та Луганської областей і Крим. 50 мільйонів гривень із держбюджету розподілять на тендері. На його розробку потрібно пів року. Ще два місяці – на сам конкурс. – Країна).
Поступово оформлюється розуміння, що Крим не є спірною територією між двома державами, як це намагається представити Росія. Півострів є історичною батьківщиною кримських татар – корінного народу, який системно переслідує і намагається асимілювати країна-окупант, констатують у Європі. Погодьтеся, це геть не вигідний для Росії контекст. Щодо цього в мене є погана новина. Українські чиновники, схоже, вирішили зімітувати захист прав корінного народу.
Необхідність ухвалення законів підміняють проєктами про захист кримськотатарської мови, що за умов перебування людей в окупації перетворюється на декларації "про все хороше". Державне фінансування національного кримськотатарського медіа вирішили розділити між усіма, хто мовить на окуповані території. Влада не бажає розуміти, що радіо для Донецька і кримськотатарський телеканал – різні речі. Їх не можна замінити одне одним.
Щодо захисту населення, що перебуває в окупації, теж суцільні гасла й бутафорія. Крім оголошення імен незаконно ув'язнених, необхідно створювати систему підтримки. Тисячі людей потребують елементарної адвокатури, грошей на передачі, фінансування поїздок до родичів, яких утримують у місцях позбавлення волі. Частково це вирішується за рахунок коштів, що їх виділяють політв'язням. Але, по-перше, не всі політично вмотивовані справи визнані політичними. По-друге, щоб просити в західних структур фінансування витрат, потрібно ухвалити закон про політбранців, про що говорять не перший рік.
Невирішеним залишається питання колаборації. Влада заперечує необхідність встановлення рамок припустимого для тих, хто працює в окупаційних органах влади. Звісно, офіційний Київ не раз наголошував, що винні в тяжких злочинах не уникнуть покарання. Але донос – це тяжкий злочин? А звільнення з роботи через проукраїнські переконання? А пропаганда ненависті серед дітей, яка в усьому світі вважається неприпустимою, – як оцінювати її? Така невизначеність розв'язує руки катам і викликає у вірних Україні громадян відчуття відчаю. Якщо ти страждаєш за свою країну, а всім, хто тебе цькує, обіцяють безкарність і прощення, то навіщо це все? Для чого боротися і наражатися на небезпеку?
Офіційна політика щодо окупованого Криму, як і Донбасу, акцентує увагу на тому, щоб не лякати вороже до України населення. Але ніхто й не намагався думати, як створити систему моральної підтримки для лояльних громадян. Якщо до окупованої частини країни надсилають сигнал, що відмова від України безпечніша, то кого ми збираємося деокуповувати? Тих, кого самі ж спонукали на "раціональне манкуртство"?
Щоб гасла про український Крим були наповнені сенсом, вони мають стати беззаперечною реальністю для тих, хто змушений залишатися в окупації. Для своїх – предметом для гордості. Для чужинців – аргументом для страху через неминучі наслідки ворожих до українських громадян на українській землі дій. Деокупація Криму напряму залежить від консолідації міжнародних зусиль на захист кожного жителя окупованого півострова, хто не відмовився від української приналежності.
1 
1
Коментарі