Ексклюзиви
Вівторок, 14 листопада 2017 13:50

"Кадировці – це не чеченці. Це – чеченомовні росіяни"

У мене немає страху. Я не боюся загибелі. Вірю в те, що все визначено наперед і навіть день моєї смерті – відомий. І тим, що я на війні, не наближу його і не віддалю. Людина може все життя воювати й померти у своєму ліжку.

Ніхто не виховував мене жінкою-воїном. Ніхто не говорив, що повинна бути Жанною д'Арк. Це, напевно, наслідок читання книжок про героїв. Про тих, хто рятує світ, хто бореться зі злом.

Сконцентрована на одній меті. Все інше – кроки на шляху до її досягнення.

Я – не пацифістка, до війни ставлюся як до неминучого зла. Не потрібно тікати від неї й будь-якими способами намагатися уникнути її. Війни були завжди.

Хочу, щоб Російська імперія впала у тому вигляді, в якому існує зараз. Навіть якщо для цього потрібна буде велика війна – Третя світова.

Якщо права жінки й чоловіка рівні в усьому, то й обов'язки повинні бути однакові. Не вийде бути акулою бізнесу або провідним хірургом клініки і при цьому ображатися, що тобі не поступилися місцем у громадському транспорті. Комусь більше імпонує роль хранительки домашнього вогнища, матері. Це – нормально. Але такі жінки не борються за рівні права.

Я – феміністка. Незалежно від гендерної належності людина повинна мати можливість добитися чогось у своїй професійній, соціальній сфері – відповідно до здібностей, професійних навичок і рис характеру.

Пішла зі служби в полку Міністерства внутрішніх справ, бо маю бути з Адамом – щоб захищати одне одного. У нього немає громадянства. Для нас комусь одному від'їхати без другого – це ціла проблема.

Деякі чеченці писали у Facebook: чому ходжу не в спідниці, а в штанях? Це порушення для мусульманки. Але я не змогла б відштовхнути кілера ногою, якби була в довгій спідниці.

Коли вистрілила в нападника – зробила те, до чого готувалася все життя. Ми постійно, кілька разів на день, обговорюємо, що росіяни намагатимуться нас убити. Ми були морально готові. Можна навіть сказати – чекали, що це станеться.

Посмертна дискредитація – це гірше, ніж смерть.

  Аміна ОКУЄВА  (при народженні  Наталія Нікіфорова), 34 роки, військовослужбовець, хірург. Народилася 5 червня 1983-го в Одесі. Мати – полька, батько – чеченець. Прийняла іслам 2000 року. Відтоді носить хіджаб. Жила на Північному Кавказі, у Чечні. Повернулася в Україну 2004-го. Закінчила Одеський національний університет імені Іллі Мечникова, інтернатуру за спеціалізацією ”загальна хірургія”. Під час Революції гідності була лікаркою 8-ї афганської сотні. Влітку 2014 року вступила до лав батальйону Міністерства внутрішніх справ ”Київ-2”. Звільнилася наприкінці 2016-го. Брала участь у створенні миротворчого батальйону імені Джохара Дудаєва. В АТО отримала спеціальності гранатометниці й операторки протитанкової керованої ракети. Одна із засновниць проекту ”Новітні казки України”. Його мета – пояснити дітям, що йде війна. Нагороджена орденом ”Народний Герой України”. Двічі була заміжня. З Адамом Осмаєвим узяла шлюб за ісламською традицією. 1 червня цьогоріч на Аміну Окуєву із чоловіком скоїли замах у столиці. Терорист видавав себе за журналіста французького видання Le Monde. Перебуваючи з парою в машині, відкрив вогонь. Поранив Осмаєва. Аміна випустила у зловмисника чотири кулі. Його затримали. Шаміля, сина Аміни, виховують родичі в Одесі. Загинула 30 жовтня 2017 року внаслідок отриманих поранень у селищі Глеваха Васильківського району на Київщині. Автомобіль, у якому перебували Окуєва та Осмаєв, обстріляли на залізничному переїзді. Поховали Аміну Окуєву в Дніпрі – поруч із могилою Іси Мунаєва, командира миротворчого батальйону імені Джохара Дудаєва, відповідно до її заповіту. Від публічної церемонії прощання родина відмовилася, побоюючися, що захід може стати мішенню для терористів
Аміна ОКУЄВА (при народженні Наталія Нікіфорова), 34 роки, військовослужбовець, хірург. Народилася 5 червня 1983-го в Одесі. Мати – полька, батько – чеченець. Прийняла іслам 2000 року. Відтоді носить хіджаб. Жила на Північному Кавказі, у Чечні. Повернулася в Україну 2004-го. Закінчила Одеський національний університет імені Іллі Мечникова, інтернатуру за спеціалізацією ”загальна хірургія”. Під час Революції гідності була лікаркою 8-ї афганської сотні. Влітку 2014 року вступила до лав батальйону Міністерства внутрішніх справ ”Київ-2”. Звільнилася наприкінці 2016-го. Брала участь у створенні миротворчого батальйону імені Джохара Дудаєва. В АТО отримала спеціальності гранатометниці й операторки протитанкової керованої ракети. Одна із засновниць проекту ”Новітні казки України”. Його мета – пояснити дітям, що йде війна. Нагороджена орденом ”Народний Герой України”. Двічі була заміжня. З Адамом Осмаєвим узяла шлюб за ісламською традицією. 1 червня цьогоріч на Аміну Окуєву із чоловіком скоїли замах у столиці. Терорист видавав себе за журналіста французького видання Le Monde. Перебуваючи з парою в машині, відкрив вогонь. Поранив Осмаєва. Аміна випустила у зловмисника чотири кулі. Його затримали. Шаміля, сина Аміни, виховують родичі в Одесі. Загинула 30 жовтня 2017 року внаслідок отриманих поранень у селищі Глеваха Васильківського району на Київщині. Автомобіль, у якому перебували Окуєва та Осмаєв, обстріляли на залізничному переїзді. Поховали Аміну Окуєву в Дніпрі – поруч із могилою Іси Мунаєва, командира миротворчого батальйону імені Джохара Дудаєва, відповідно до її заповіту. Від публічної церемонії прощання родина відмовилася, побоюючися, що захід може стати мішенню для терористів

Колекціоную генералів, високих персон, яким не подала руку. У нас не можна жінкам торкатися чоловіків, а чоловікам – жінок.

Адам шукав дружину-товариша, з якою разом можна присвятити себе опору. Це була любов за переконаннями. Хороший шлюб – це дивитися в одному напрямку. Спільні цілі, переконання – це основне. Я – не ідеальна дружина. Адже в моєму домі – неідеальний порядок, та й немає у нас свого будинку. Ми постійно переїжджаємо. Але бойовий товариш для чоловіка, думаю, – хороший. На нашому шляху це – найважливіше.

Зі зброєю мені комфортніше, ніж із будь-якою "жіночою" річчю.

Ми боремося за свободу України, тому що зараз ця боротьба – шлях до подальшого звільнення Кавказу.

У нас хороша сімейна пара: один спостерігає, другий – стріляє. Снайпер – це дуже монотонна багатогодинна праця. Мене це дратує. А Адаму це підходить, він спокійний і витриманий.

У нас немає сімейних проблем. Можемо говорити про геополітику, новини в Україні та світі, іноді – в якихось локальних питаннях – не сходимося. Але не сваримося. Питання "якого кольору штори купити" у нас не було навіть до війни.

Спецслужби РФ успішно воюють лише зі слабшим противником. В ідеалі – із беззбройними жінками, людьми похилого віку й дітьми. Коли ж нариваються на тих, хто здатний дати відсіч, то піджимають хвіст і виливають на них тонни інформаційних помиїв. Жалюгідна й підла тактика.

Всевишній випробовує одних людей іншими. Головне завдання – вистояти в цьому випробуванні. Не важливо, живими чи мертвими, але не зламатися.

Мені подобається військова справа. Це відчуття, цей адреналін, цей драйв, який буває на фронті. Але я повинна розуміти, що воюємо за справедливість, за праве діло.

Росія нікому не може бути ані сестрою, ані мамою. Вона здатна бути лише мачухою.

У будь-якому суспільстві лише 20 відсотків людей мають життєву позицію. Чимало хто з них навіть готові померти за неї. А решта 80 процентів – керовані. Хто переможе – до того й пристосуються.

Україна – це форпост від зарази російського імперіалізму в усьому світі.

Мені цікаво повністю викластися. Ходила в наряди з бійцями, ніколи не ухилялася від іншої роботи. Спочатку хлопці намагалися відсторонити мене від неї. Коли, наприклад, мішки з піском або землею носили. Навіть конфлікти на цьому ґрунті відбувалися. Але, якщо я піднімаю цей мішок, значить, можу його підняти. А заважати виконувати роботу, до якої я здатна і яку роблять усі, – неправильно.

Загибель побратимів – це найболючіше переживання на війні. На фронті люди швидко стають близькими. У нашому батальйоні багато знайомих із часів Майдану. За них сильно переживаю.

Мені не властиво плакати або влаштовувати істерику. Глибокі речі переживаю наодинці із собою. Як правило, замикаюсь.

Під час бою страху не буває – адреналін робить свою справу. Там з'являється агресія.

Дуже рідко опускаються руки. Максимум – на два дні. Тоді лежу чи сиджу біля комп'ютера. А потім це набридає – хочеться знову включитися в бій.

Кадировці – це не чеченці. Це – чеченомовні росіяни.

Ображатися – не в моєму характері. Надаю перевагу діям.

Війна робить жорстокішими навіть мирних жителів. Вони звикають до смертей.

Війна – це щось темне. Але там відпадає зайве, умовності, етикет. Там – усе просто і ясно. А світлим був Майдан. Це – підйом патріотизму, емоцій, бажання щось робити.

На Майдані радикально змінилося моє ставлення до українського народу. Раніше українців від росіян особливо не відрізняла. Розуміла, що це – окремий народ, якому Росія такий же ворог, як і чеченцям. Але на Майдані осягнула, що це – різні ментальності.

Мрію розвалити Російську імперію та зустрітися на українсько-кавказькому кордоні. Якщо це вдасться за мого життя, то повернуся в Чечню.

За публікаціями на "Цензор.нет", "Накипело", Online.ua, у газеті "Факты и комментарии"

Зараз ви читаєте новину «"Кадировці – це не чеченці. Це – чеченомовні росіяни"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі