Батько був у кавказькій дивізії. Її створив Сталін, коли німці підійшли до Криму. Зібрав із гір людей, які уявлення не мали про зброю. Посадив на кораблі й привіз до Севастополя. Але було вже пізно – німці захопили місто. Їх висадили на берег, а потім кажуть: сідайте назад. В один корабель набилося дуже багато людей. Тільки вийшов у море, як німецький літак підбив його. На очах солдатів, які лишалися на березі, корабель пішов на дно. Кавказці здалися в полон. Серед них був і мій батько.

Після полону їх нібито звільнили. Насправді заслали в Котлас Архангельської області – рубати дрова. Батько захворів на сухоти. Молодший брат поїхав його шукати. Знайшов уже при смерті. Привіз в Україну, на Кіровоградщину, де раніше був німецький табір. Тут він і залишився, бо подобалась місцевість.

Мати – українка. З роду Руденків. Вони всі були руді! До школи не ходила. Читати навчилася догори дриґом, коли заглядала в книжки інших дітей.

Якось познайомився з письменником Миколою Руденком (Микола Руденко - засновник Української Гельсінської Групи, з 1877 по 1887 відбував покарання за "антирадянську пропаганду" у таборах, – "Країна"). Кажу: "Моє прізвище Руденко по матері. Коли мати помирала, попросила, щоб їй у домовину поклав вашу книжку "Вітер в обличчя". В старості років п'ять читала тільки її". Микола Руденко розплакався.

 

Наша родина була найбіднішою в містечку. Батько не мав документів, не знав мови, був хворий. Міг хіба сторожем влаштуватися.

Третина жителів Помічної – молдовани, третина – євреї, решта – українці. Це була війна куток на куток, постійні бійки. Багато друзів дитинства відсиділи. Дивуються, що мене оминула така доля. Приходять на мої презентації – знедолені, з паличками. Дарую їм книжки з автографами.

Батько вмів гарно матюкатися. Ще запам'ятав, як він дуже довго крутив радіо. Знаходив арабські пісні й слухав.

Мати ніколи нічого не забороняла.

У 5–6 років кілька разів тікав із дому. У місті була залізниця. Все життя крутилося довкола станції. Завжди існувала спокуса кудись поїхати. Не було таких хлопців, які не тікали з дому. За півгодини їзди я починав плакати. Люди цікавилися: "А чий це хлопчик? Де він сів?" Провідник знімав мене з потяга.

Братів і сестер не маю. Думаю, можливо, і я народився випадково.

Ніколи не був відмінником і активістом. Страшенно не любив приниження. У першому класі мені, як найбіднішому, школа вирішила купити піджак. Я відмовився його носити.

Якось з армії повернувся місцевий моряк. Організував на станції музичний ансамбль. Зібрав більш-менш здібних. ­Потрапив і я до тієї компанії. Три роки ми вчили музичну грамоту. Думаю, якраз це наблизило мене до культури й літератури зокрема.

У восьмому класі написав патріотичний вірш. Його надрукували в районній газеті. Сусідка принесла її матері й питає: "Це не твій написав?" У тої був шок. Приходжу на уроки, а вже вся школа знає. Це був єдиний мій вірш.

Можливо, те, що пишу, помре раніше за мене. Особливо тепер, коли книжок ніхто не читає. Мені просто цікаво цим займатися. Імовірно, було б більше користі, якби я дерева саджав.

Літературне товариство – це банка з павуками, які одне одного поїдають і готові продатися за копійку. Там важко шукати духовності.

Раніше багато разів повертався до поезії Арсенія Тарковського. Не розумів – чому. Потім з'ясувалося, що вірші, присвячені дитинству, мали близьку мені енергію степу. Він народився на Херсонщині.

В українській літературі часто бачив штучність, натужність. Хіба історичні романи Павла Загребельного можу відзначити: "Я, Богдан", "Роксолана". Все інше – середнього рівня.

Я б із задоволенням був інженером. Хотів би займатися моделюванням і конструюванням. Або метеорологією. Страшенно люблю небо. Проте жодного разу не пожалкував, що став філологом.

Вдячний Богу за родину, друзів і за те, що я – самодостатній.

Гроші потрібні для того, аби робити що хочеться. Для випуску журналу "Кур'єр Кривбасу" треба 50 тисяч гривень на місяць. Тобто 600 тисяч на рік. Якби раптом у мене виникла думка закрити журнал, а гроші витрачати на родину, цього б не дозволили ні дружина, ні донька.

Страх – це стимул себе пересилити. Раптом виявляється, що ти – не боягуз і здатен іти вперед.

З радістю пішов би до психіатра, бо вони такі смішні. Впевнені, що знають більше, ніж ми.

У 40 років мені зробили операцію. Лікар, очевидно, був бездара. Я був на межі смерті. З редакції приходили прощатися. Я сказав: "Ні, такого не буде". У кожної людини є сили, про які вона не здогадується. Після того випадку смерті не боюся.

Своє життя будую на трьох китах. Перше – внутрішня порядність. Друге – чесність перед рідними. Можеш дурити весь світ – то твоя справа. Але перед рідними мусиш бути чесний. Третє – потрібно тяжко працювати.

Ніколи не відчував радості й насолоди від алкоголю.

У 1970-ті у Спілці щодня були п'янки. Письменники не могли видати книжку. Видавництво брало твори, ставило у план. Сідаєш у чергу до редактора, а потім він каже: "Що це за брєд? Що це за слово?" Не було виходу, крім як піти й навернути сто грамів. Ти вклав усе, що міг, у книжку. А якийсь бридкий чоловік каже, що ти єрунду зробив. А поруч сидить такий самий, як ти, щойно від того ж редактора. Обпльований і принижений. Це було ціле покоління. Хтось вішався, хтось захлинався горілкою.

Закохуюся часто. Але це не мусить бути від А до Я, бо тоді це вже якась казановщина. Мої стосунки з жіноцтвом мали позитивний резонанс – я щось добре зробив для них.

Чоловіки – тупі істоти. Якби не було жінки, ми нічого не створили б. Досі сиділи б на деревах, не голилися б, не обрізали нігті. Все це робимо тільки для того, щоб жінка подивилася і сказала: "Ну, може бути".

 

Ідеальні стосунки – коли одне одному не заважають, нічого не нав'язують і ні до чого не примушують.

Для людини, яка прожила в сім'ї 40 років, кохання – це стабільність. Коли їй погано, то і тобі погано. І навпаки.

Пам'ятаю всі дев'ять місяців, коли дружина була вагітна. У родині матері у всіх носики, як картопелька. Коли розгорнув пелюшки й побачив картопельку, переповнило неймовірне відчуття рідності.

Коли починається школа, дитина потрапляє в соціум. Тупі вчительки – це неймовірне страждання. До 6 років – найкращий час для дітей і батьків.

У нас ніколи не було сірої чи чорної бухгалтерії. Кожен новий бухгалтер пропонував якісь схеми, щоб менше платити податків. Я завжди відмовлявся. Казав: давайте думати, як більше заробити.

На хитрощах не наживешся. Схитруєш на копійку – на другому кроці тебе обдурять на карбованець.

Вранці випиваю каву і о сьомій годині приходжу на роботу. Ще нікого немає. Годину перечитую те, що написав учора. Зі сторінки залишається половина. Оце – найбільше задоволення.

В редакції сиджу з сьомої ранку до дев'ятої вечора.

Зрада – це синонім егоїзму. Якщо прослідкувати, починаючи від князів, продовжуючи Хмельницьким, Петлюрою і закінчуючи Порошенком, у кожному домінує егоїзм. Це відрізняє наших лідерів від лідерів розвинених країн.

Кожен може мене ошукати. Але тільки один раз.

×