"Хіросіма врятувала Європу від Сталіна. Йому пояснили, що буде з Москвою, якщо він сіпатиметься"

Радянський Союз боровся не з фашизмом, а з усіма, хто не був готовий йому підкорятися, – каже історик та архітектор Дмитро Хмельницький

8 та 9 травня Європа відзначає перемогу над нацизмом. Хто переміг у Другій світовій?

– Відповідь на це запитання очевидна і традиційна. Перемогла коаліція демократичних країн Заходу, що вступила в союз зі Сталіним. Головний переможець, звісно, Сталін. Йому єдиному з усіх учасників вдалося значно збільшити територію своєї імперії і масштаби влади. Тут напрошується важливіше запитання: хто розпочав Другу світову війну?

А хто?

– Сталін. СРСР був єдиною державою, яка із середини 1920 років готувала переможну світову війну. Із 1927‑го, тобто з моменту захоплення Сталіним влади в Політбюро, війну готували реально, з конкретними термінами. Епопея з індустріалізацією і колективізацією мала сенс тільки як спосіб будівництва військово-промислового комплексу і, як наслідок, гігантської механізованої армії. Цьому завданню були підпорядковані вся радянська політика й економіка. Судячи з планів індустріалізації, через дві п'ятирічки армія мала бути здатною розпочати та виграти світову війну. Так приблизно і вийшло.

А як у Сталіна вийшло зіграти, що спочатку він був союзник Гітлера, а потім воювати в коаліції проти Німеччини?

– Це була його постійна тактика. У СРСР союзників у нормальному сенсі не було ніколи. Для сталінської держави ворогом був весь зовнішній світ, який йому не підкорявся. Усі укладені союзи були фіктивними. Сталін не планував дотримуватися ніяких домовленостей, якщо вони суперечили головній меті – спровокувати світову війну так, щоб мати можливість вступити в неї в найзручніший час. Власне, напад на Німеччину готувався з 1939‑го, після пакту з Гітлером.

 

А чому не вдарив 1939‑го? Можна було б дати полякам повоювати з німцями. Польща, швидше за все, програла б, але вермахт був би ослаблений?

– Тоді Сталін не був готовий до широкомасштабної війни. Поділ Польщі між Німеччиною та СРСР, потім Прибалтики, захоплення частини Румунії. Це все була підготовка до нападу на Німеччину. Але мета Сталіна – захоплення всієї Європи. І не тільки. Німеччина ж після знищення Польщі була головною перешкодою, першою жертвою. Готуючи напад на неї, Сталін розумів, що далі доведеться воювати з Іспанією, Францією, Англією. На півдні – з Іраном, Афганістаном, Туреччиною. З усіма, хто чинитиме опір.

Чому Гітлер напав 1941 року?

– Це був превентивний напад. Укладаючи договір 1939‑го, Гітлер не планував війни з СРСР. У "Майн кампф" ішлося, що Німеччині потрібен союзник, щоб вступити у війну за розширення території: або з Англією проти СРСР, або з СРСР проти Англії. Наприкінці 1920‑х Союз був із цієї точки зору поганим союзником: індустріально відсталий, без механізованої армії, відокремлений великою територією від Німеччини. Допомога від нього могла бути незначна. Навпаки, Німеччині довелося б йому допомагати.

А ось наприкінці 1930‑х СРСР мав уже гігантську механізовану армію і міг бути рівноцінним союзником і партнером для поділу Європи. Гітлеру потрібен був захищений тил на сході, щоб вирішувати проблеми на заході. І тільки з цією метою він уклав пакт 1939 року: а) поділ Польщі, б) гарантія, що зі сходу не буде загрози. В останньому Гітлер прорахувався. Сталін почав готувати удар на нього одразу після укладення пакту.

Очевидним це стало влітку 1940‑го. Коли Сталін захопив шматок Румунії (приєднав Бессарабію, Північну Буковину й область Герца до складу СРСР. – Країна). Восени того ж року, коли Молотов (В'ячеслав Молотов – голова Ради народних комісарів СРСР в 1930–1941 роках, нарком і міністр закордонних справ. – Країна) був у Берліні, СРСР висунув немислимі, далекі від меж пакту територіальні вимоги в Європі. Німеччині стало зрозуміло, що Сталін готується до нападу. І зробить це, коли Гітлер глибоко загрузне у війні з ­Англією. Це описано в щоденниках Геббельса (Йозеф Геббельс – рейхсміністр народної освіти та пропаганди Німеччини. – Країна) від травня-червня 1941 року. Він пише, що "ми не можемо зняти 140 дивізій, що стоять на східному кордоні, бо тоді Сталін нападе". Але без цих дивізій нічого не може на заході. Патова ситуація. І Гітлер спробував її розрубати, йому майже вдалося. Завдання було розбити Червону армію, відігнати її на лінію Архангельськ – Астрахань, програма-максимум – загнати Сталіна за Урал, щоб його армія не була військовою загрозою. Далі стояло питання: що робити з окупованими територіями? Але воно було вторинне.

Тобто СРСР дивився на загрузання Німеччини у війні з Великою Британією і розумів, що позиція Берліна слабшає. Претензії наростали так, що Гітлер відчув небезпеку?

– Москва недооцінила Гітлера. Думаю, напад планувався на літо 1940‑го, але Сталін не очікував, що війна Німеччини і Франції закінчиться так швидко. Ніхто не очікував. Він розраховував, що це буде виснажливе для обох сторін протистояння, а в найважчий для Німеччини момент він вступить у нього. Цьому є й непрямі докази.

У мемуарах головного архітектора Ленінграда я натрапив на сюжет – навесні 1940 року вони отримали термінове завдання готувати проєкт маскування Ленінграда з повітря. І зробили. Потім терміновість зникла – і про нього забули. А 1941‑го такого завдання не було. Мабуть, Сталін був упевнений, що радянській території і Ленінграду нічого не загрожуватиме. Тому за старий проєкт гарячково схопилися тільки після нападу Гітлера.

Плани Гітлера вивести СРСР з війни можна було реалізувати. Але ж були чинники, які допомогли Радянському Союзу. Чому Сталін вистояв?

– На це були три причини. Перша: терор. Червона армія воювала під загрозою власної смерті, звідси загороджувальні загони й інші звірства. Сталін не міг розраховувати, що хтось захищатиме його добровільно після того, що він зробив із населенням СРСР. Воювати людей змушували тими ж методами, якими робили індустріалізацію і колективізацію.

Друга: ленд-ліз – допомога Заходу, передусім США. Сталін втратив безліч запасів на кордоні, армія була розбита. Шансів самостійно витягнути цю ситуацію було вкрай мало.

Третє: помилки Гітлера. У нього було гасло про звільнення від більшовиків. Якби спробував реалізувати його – привернути до себе населення, замордоване радянським режимом, якби одразу створив Російську визвольну армію (РОА), то Сталіна вдалося б загнати за Урал. Борис Бажанов, секретар Сталіна в Політбюро, у мемуарах пише про це. Він говорив із німецькими дипломатами напередодні вторгнення в СРСР і сказав: якщо буде війна за звільнення від більшовиків – ви переможете, якщо буде війна за окупацію території – програєте.

Німецькі генерали були зацікавлені у військовій співпраці з радянським населенням. Гітлер це допускав, звідси і близько мільйона "гіві" (від нім. Hilfswilliger – охочі допомогти, радянських добровольців. – Країна) у вермахті, але РОА він дозволив створити, коли вже було пізно. На два роки раніше вона могла переломити ситуацію на користь Німеччини.

Чому 1945 року Сталін зупинився? Він створив сателітні держави в Центрально-­Східній Європі, але не пішов далі. Ось, скажімо, Франція, боєздатної армії немає, заходь і бери.

– Хіросіма врятувала Європу від Сталіна. Він планував влітку-восени 1945‑го йти на захід. Американці нічого не змогли б зробити, бо ресурси у Сталіна були величезні. Скинути їх у Ла-Манш можна було швидко, а решта Європи була фактично беззбройною. Англія на острові, її можна залишити на закуску, а там уже Іспанія та Португалія. І раптом – атомна бомба. Сталіну пояснили, що станеться з Москвою, якщо буде сіпатися. Він почав форсувати радянську атомну програму. Для чого? Після 1945‑го оборонятися не було від кого. Тож вона була розрахована на переможну третю світову війну.

Чому СРСР не напав на Західну Європу в 1960–1980 роках?

– Бажання було, а сил бракувало. Ці плани у Варшавського договору (14 травня 1955 року Албанія, Болгарія, НДР, Польща, Румунія, СРСР, Угорщина й Чехословаччина створили військовий союз європейських соціалістичних держав – Організацію Варшавського договору. Він закріпив біполярність світу на 36 років. Став відповіддю на приєднання Західної Німеччини до НАТО. – Країна) були актуальні до 1988 року. Нічого не змінювалося. І стало зрозуміло, що ситуації вже не переламати, НАТО сильніше. Але плани були. На них продовжувала працювати економіка, бомби створювали, війська в Європі стояли. Біля Західного Берліна, де я жив два роки перед падінням стіни, стояли дві бригади, які мали захопити ту частину міста. Це був перший крок до третьої світової, а за місяць війська Варшавського договору повинні були стояти на Піренеях. Плани утопічні. Але й не було гарантії, що якийсь пришелеп­куватий генсек, вставши не з тієї ноги, не дасть наказу до нападу на Європу.

Туреччина благополучно пережила Другу світову. 1945‑го могла щось протиставити СРСР. У Сталіна були на неї плани?

– Звісно, і на Туреччину, і на Іран. Одна з вимог Молотова в Берліні 1940 року – радянські військові бази на Босфорі і Дарданеллах. А це означало захоплення Туреччини.

Питання про сталінську політику етнічних чисток. З Правобережної України в 1930 роках масово вивозили поляків. Потім у Західній Україні проводили "обмін населенням", були депортації в Криму й на Кавказі. В Україні поляків майже немає, на західних територіях нинішньої Польщі немає німців. Але угорська громада в Румунії залишилася. Чому десь Сталін "чистив" населення, а десь це його не цікавило?

– За сталінськими етнічними депортаціями стояла логіка, яка не мала нічого спільного з націоналізмом або його власними уподобаннями. Довоєнні та післявоєнні депортації були обумовлені, як зараз кажуть, геополітично. Вилучав населення, яке живе на кордонах із майбутніми "ймовірними противниками" і споріднене з ним. Готувалася війна з Польщею – переселяли поляків по всьому СРСР. Німецька й польська операції НКВД 1938 року – це підготовка до нападу на Польщу й Німеччину. Логіка проста. Ці люди – потенційні вороги СРСР, шпигуни.

На Далекому Сході прибирають корейців і китайців. Доля корейців відома, а китайці, яких у СРСР було кількасот тисяч людей, зникли. З кордону з Фінляндією переселяють фінів-інгерманландців. З Криму і Кавказу в контексті підготовки війни з Туреччиною прибирають мусульман – карачаєвців, балкарців, чеченців, інгушів, турків-месхетинців, кримських татар. Плюс етнічні меншини, пов'язані з іншими сусідами: понтійські греки, болгари.

Депортація німців із захопленої Сталіним Східної Європи була найбільша і, напевно, найкривавіша в історії людства. Депортовано близько 17 мільйонів осіб, з яких близько 2 мільйонів загинули. Поводилися з ними по-звірячому. Формально це робили місцеві влади, але країни були окуповані СРСР, тому все йшло під контролем і за бажанням Сталіна. Вигнання поляків із захопленої Сталіним 1939 року частини Польщі та примусове переселення їх на відрізану від Німеччини територію – теж депортації.

Сталін оперував підвладним йому населенням, як рабами, вирішуючи власні політичні й далекосяжні завдання.

Чому культ перемоги так успішно ввійшов у нинішню Росію, особливо в контексті мілітаризації і гасла "можемо повторити"?

– Це чиста пропаганда. На неї реагує або найтупіше населення, або залякане. Чому для пропаганди потрібен культ перемоги? Це єдине, чим можна пишатися в радянській історії. Нічого світлого більше немає. Мовляв, ми перемогли фашизм. Але Радянський Союз боровся не з фашизмом, а з усім світом – з демократіями і диктатурами, з усіма, хто не був готовий йому підкорятися.

Для путінської пропаганди культ перемоги – це єдине, чим можна купити обманутих ще радянською владою людей: ми перемогли фашизм, тому ми хороші. Чи успішно це працює, я не знаю. Не думаю, що дуже. Реальної статистики немає, бовдурів багато, але і людей з мізками вистачає. Вони були навіть за радянських часів. Наприкінці 1980‑х радянська пропаганда впала одномоментно, наче й не було, хоча вибудовувалася десятиліттями. Кілька місяців свободи слова, свободи преси, свободи телебачення – і вся КПРС з її огидним вченням опинилась у помийній ямі. Думаю, так станеться і з путінським режимом. Нічого не залишиться, крім купки повних бовдурів.

×