Я був видатним хуліганом. Інколи – за межею Кримінального кодексу. У 18 років утік із дому. Жив "на маліні" – це збіговисько поганих хлопців і дівчат в одній квартирі. Батько мене розшукав, запропонував у Севастополі вступити в Морський гідрофізичний інститут. У того були наукові човни. У СРСР за кордон не пускали. Але сина члена ЦК, депутата, віце-президента Академії наук – можна було. Також втрутився друг сім'ї Борис Патон. Він подзвонив голові КДБ і сказав пустити мене. Таку ж схему зробили тільки із сином Володимира Щербицького (перший секретар ЦК КПУ у 1972–1989 роках. – Країна). Валєру відправили на той же човен, щоб він так само відкараскався від поганої компанії. Мені допомогло, йому – ні.
Плавав до Бразилії, Венесуели, був на різних островах. Це було щастя в абсолютному вимірі. Ще й платили величезні гроші. Пам'ятаю, приїхав до Києва на тиждень. Зустрівся з друзями. У Центральному гастрономі – лише шампанське за 4,67 карбованця. Нічого більше немає: ні горілки, ні вина. Друзі мої, студенти, засмутилися – дорого. І тут такий Вересень, тоді ще Ситник, каже: "Ящик!"
Половину свого молодого життя хотів утекти від війська. У Києві тоді вважали, що радянська армія і тюрма – тотожні. Уникав служби через такі екзотичні місця, як шкірно-венеричний диспансер. Якщо попереду два роки тюрми, то будеш лежати й серед сифілітиків.
Я не був патріотом Союзу. Не вболівав навіть за радянські збірні з футболу чи хокею. Якщо вони грали в Канаді чи США, я був за канадців і американців. Уболівав за збірну лише, коли складалася виключно з українських футболістів. Тоді тренером був Лобановський.
Батько мені не допомагав. Моя перша робота – викладач у "педулі". З його зв'язками міг бути в Академії наук чи райкомі партії, а це навіть не університет. Я шукав заробіток. У мене була сім'я. Зарплати 105 крб, і тобі кажуть: "Товарищ, прочитайте три лекции о красоте съезда партии". Я читав. Студенти дивувалися, як я міг так викладати історію, що Сталін – козел, а комуністи – ідіоти.
Найбагатшим у житті почувався у 1989–1993 роках. Працював на ВВС, була зарплата страшенна – міг купити велику квартиру в центрі столиці за три місяці. Коштували тоді по 3 тисячі доларів. Більшість українців заробляли зо 5 доларів на місяць. Я ж снідав, обідав і вечеряв у ресторані.
Не вірте, коли хтось каже: якби не обставини, був би видатним фізиком чи двірником. Бог завжди дає шанс. І не один. Не може добрий музикант усе життя виступати в переході. Акордеоніст Ігор Завадський грав у "трубі", а потім став одним із двох найкращих у світі.
Талант – це примара. Хист тікає, якщо немає сраки, щоб тренувати його.
Усі мають талант, його просто треба знайти – правильне гасло, постмодерне. Але поки я не бачу, що це правда.
Обматюкав колись по телефону голову Верховної Ради Івана Плюща. Бо не можна мене будити.
Боровся з зірковою хворобою. Буквально змагався із собою, щоб не стати дебілом. Це схоже на алкоголізм чи наркоманію. Перший крок до одужання – визнання проблеми. Далі – вправи. Їздив за кордон, де мене не впізнають. Чи піднімається рука зупинити таксі, а я кажу собі: "Миколо, ти поїдеш на метро".
Серед ведучих багато ідіотів. Але людина думає: якщо вона – в телевізорі, це не просто так. Якісь риси її вирізняють. Усі запитують: чому таку сукню вдягнули, які у вас черевики, де відпочиваєте, лікуєтесь? Думаєш – значить, я авторитет. І в той момент закінчується все.
Їздив у Лондон кожні півроку, коли працював на ВВС. Міг там залишитися. Уперше поїхав 1990-го з думкою, що так і зроблю. Попрацював два місяці. Сидиш на роботі чітко до 19:00. Теми спускають згори. Розумні хлопці кажуть, що зараз цікаво. Нудно. Я сказав собі: для мене і в Києві світ відкритий.
Не йду в політику, бо Вересень – один, депутатів – 420.
Коли прийшов у журналістику, казали, що не може бути українського телебачення – лише російське. Пізніше очолював ТСН на "1+1", заходжу в ньюзрум, а там один іншому говорить: "У мене репортаж вийшов, як на ОРТ". Я скликав загальні збори й сказав: "Ще почую – приб'ю. Якщо, як на CNN чи BBC, – підходить".
Температура тіла сягала 40 градусів від стресу після кожного репортажу на початку роботи на BBC. Це був протест організму. Я боявся.
Протест – це коли страх.
Була Революція на граніті, потім помаранчева, потім Гідності. Я тричі не міг повірити, що це – мій народ. Він перевершив сподівання.
Люди, які не дивляться телевізора, не знають своєї країни. В інтернеті активні, може, 100 тисяч. А є 42 мільйони.
Сьогодні 60 – як колись 40. Десь так і відчуваю себе. Мені подобається. Досі не почуваюся дорослим.
Діти – класні. Це єдині люди, в яких варто вчитися. А дорослі – примітивні. Їх насправді одне цікавить – секс. Про це думають, говорять, мріють. Пройдіть Хрещатиком, послухайте. Усі жінки: " А он, а он, а он". Усі чоловіки: "А она, а она, а она".
Харизма – це правда. Вона, як шагренева шкіра, меншає, коли брешеш. Не важливо, кому – може, й собі. Це все одно кінець.
Стараюся не брехати. Бо забуваю, що казав.
Я вчився бачити брехню. Тепер одразу її впізнаю. Хоча механіку – як саме це роблю – забув. Це як запитати у футболіста, як забиває голи. Він розгубиться і промаже.
Коли працював на ВВС, мав стандарти. Зараз – позицію. Це егоїстичний підхід. Якщо прийде Путін, я не матиму професії.
Сміюся, коли хтось каже, що не терпить зради. Це частина людського буття.
Тільки те й робив усе життя, що прощав. Якщо б міг пробачити все, то був би 13-й, замість Юди.
Найбільші зрадники України – люди, які завжди нарікають. Не цінують того, що мають.
Я плакав від розчарування в людях.
Не мщуся. Помста – це ж страва, яку подають холодною. Тому я чекаю. А потім забуваю.
Щоб людина тебе почула, треба бути на її хвилі. Якщо любить каву, не треба їй говорити про чай.
Не вирішую конфліктІВ кулаками. Я ж хіпі. Не бився – мене били.
Центр Києва був бандитським районом. У моєму дитинстві роздягали біля "Сладкого" – гастроному неподалік Хрещатика. Ідеш по вулиці в джинсах. Підходять двоє, хапають за руки, ножа показують, заводять у підворітню, знімають.
Бандюки мене поважали. Казали: "Нику трогать нельзя, у него Магер – застава". Саша Магеровський був головний бандит. Я з ним був на ти. Якось мене хтось сильно образив, я виходжу у двір, а Паша Суворов грає у футбол. І я здуру розказав. Він: "Шо? Хто?" І тільки тоді бачу, що п'яний сильно. Розумію, що зробив помилку. А там же так: ти сказав – атвєчаєш. Я кажу: "Пашо, все нормально". А він: "Не, пошли. Кто?" Відповідаю: "Солнышко". Назви бандитських зграй чомусь завжди зменшено-пестливі. Він усіх тих построїв і каже: "Ника, иди сюда. Каждому – в морду". Я відмовляюся. А він: "Давай. А то им скажу, чобы они – тебе". Бив несильно. Шкодую про це досі.
Ненавиджу поради. Отримувати й давати. Лише коли просять.
Колись запитав у батька, як стати справжнім академіком. Каже, наприклад, ти хочеш бути з фізики. Береш книжку і читаєш. А в кінці – декілька сторінок посилань. Ти купуєш усі ці томи і читаєш. А там теж посилання. Коли прочитав з цієї тематики всі книжки у світі – через півроку станеш академіком. Бо більше за тебе ніхто не знає.
Друзі – це співрозмовники. Збагачують, вкладають у тебе. А приятелі не навчать. У радянському розумінні дружба – "понятие круглосуточное". А ми стали достатньо європейцями, щоб не набридати. Я п'ять разів подумаю, чи дзвонити другу о третій годині ночі.
Кохання – це щось божественне. Історія не для всіх. Як вірші. Бродський казав, що його за них нагороджують, але він тут ні до чого: Бог вказав пальцем і сказав: "этот".
Шлюб – це раціо, а кохання – емоціо. Воно не буває довго. Лише втративши, розумієш його велич і досконалість. Це, як наркоманія: маєш дозу – ходиш веселий і щасливий. Любов – це втрата.
Чоловік для жінки – знаряддя отримати дітей. Її надмета – відновлення людства.
мав дівчину, коли був моряком. Вона мені не писала. Повернувся і вирішив її позбутися. Приїхав до неї в університет і сказав: "Бай-бай". Вона плакала, а заспокоювала її моя майбутня дружина. Там ми й познайомилися.
У стосунках треба питати себе: ваш партнер – цінність чи власність?
Український чоловік – це лінива потвора. Коли заходжу кудись, де багато людей, мужчини знічуються. Бо прийшов, сука, я – альфа-самець. Немає в них того чоловіцтва, бажання щось довести.
Нащадків козаків знищили війнами, революціями та голодами. Я себе та мого батька вважаю виродками. Те, що його не пристрелили, – помилка НКВД.
Востаннє плакав 2014 року, через Майдан.
Жінки – сильна стать. У 1990-ті вони витягли цю країну на своїх плечах.
Жіноча краса – це жвавість. Їй цікаво, вона очима вимірює світ навколо. Дуже гарна жінка, яка просто сидітиме й мовчатиме, як корова, мене не приверне.
Хочу купити доньці квартиру, щоб не приходила до мене з хлопцями. Хай робить це на своїй території.
На Придністровській війні мені треба було записати звук. І я пішов під кулі з охоронцем Іваном Івановичем. На війні побут і бойові дії близько. З одного боку стріляють, а з другого – діти стрибають через резинку.
Коли грузини тікали із Сухумі через гори, зненацька випав сніг. Люди вмирали десятками. Тоді український уряд вислав вертольоти по них. Я полетів теж. У гелікоптері було народу, як у тролейбусі в годину-пік. А коли летиш через гори, не треба гармати – стріляєш у пілота, і гелікоптер падає додолу. Кажу оператору: "Вмикай камеру. Касета залишиться – люди хоч знатимуть, що відбулося". Ми тоді багато врятували. Пишаюся.
Я приречений не пити. Працюю до десятої вечора. Значить, мені треба зайти в ресторан, який не закриють хоча б до опівночі. А таких уже немає в центрі Києва.
Називаю себе містером Yes. Якщо мені щось пропонують, як правило, погоджуюсь. Я навіть дав згоду зняти фільм про Януковича. Але моє бачення їм не сподобалося.
2014-го Нестор Шуфрич у ресторані навертав мене на позицію свою, Медведчука: "Мир, Миколо, мир-мир-мир". Відповідаю: "Він виникає у двох випадках – або перемоги, або поразки. Скажи правду, який маєш на увазі?" Розмова закінчилась.
Маю страх бідності. Я небагата людина. Я не крав.
3 
1
Коментарі