На свою візитку написав "міфоман". Але близькі вирішили, що це щось образливе. Довелося написати "письменник". Міф – найправильніший спосіб відчування світу. Він – не бреше. З теорії походження африканського племені догонів (народ на південному сході Малі. – Країна) сміялися всі науковці. Догони стверджували, що планета Сиріус, з якої вони походять, подвійна. Коли винайшли добрі телескопи, побачили, що вона справді така. Нам поталанило. У нас є мольфари, характерники, віщуни, ворожбити, знахарі, інклюзники (напівлюди-напівдемони в українській міфології. – Країна). Ми – міфологічна нація.
У столичному Гідропарку якісь хами захопили територію й почали зводити будинки. Нікого туди не пускали. Одного разу вони прийшли і побачили, що ті споруди розбирають. Я цілий день лежав на пляжі і дивився, як зносили те хамство. Робітники вантажили на фури дерев'яні зруби. Щасливішого дня не було в мене останнім часом. У корумпованій державі блиснула правда.
Боюся бувати на книжкових ярмарках. Заходиш і бачиш, що тобі потрібно все, що там продається. Знаю людей, які рік збирають гроші, щоб купити 15 найважливіших для них книжок.
Якщо читаєш і тебе підкидає, то це – хороша книжка. У дитинстві від "Тараса Бульби" підкидало. Книжка Юрія Щербака "Час смертохристів" – із таких. Коли дочитував, текли сльози. "Доповідна апостолу Петру" режисера Юрія Іллєнка – світового рівня твір. Прози з такою енергетикою у нас ніколи не було.
Ми з батьками жили на вулиці Льва Толстого, 5а. До революції там працювало видавництво. Денікінці в тому приміщенні вбили українського поета Василя Чумака. Зайшли, побачили чоловіка у вишиванці – і пристрелили. Під час війни будівля була знищена. Полонені німці згодом звели новий будинок. Коли у дворі почали копати бомбосховище, відкрилися величезні підвали – зі станками, зітлілими паперами. Я виріс на цьому святому літературному капищі.
У моєму дворі жило багато брехунів. Змагалися, хто кого перебреше. Женька Вакуленко щоразу казав, що їздив у село і на нього напала банда циган. Апофеоз його історій був такий: цигани засіли на кручі, й він з друзями не міг їх звідти вибити. І тоді, мовляв, узяв кулемет "Максим" і прострелив у цій кручі квадрат, круча завалилася, і вони виграли бій. Я його міг перебрехати історіями про тварин. Начебто був у Африці. Бачив левів, тигрів, удавів і всього того, що, можливо, в Африці й не було.
Незвичайних історій трапляється багато. Але вони не фіксуються. Зустрічаються двоє і починають розповідати: Толя щось украв, продав невдало, жінка його виказала – і закручується шекспірівський сюжет навколо ящика з горілкою. На вулиці Горького, 22, двірник знайшов відро золота. До нього там жив митрополит. Двірник почав потроху продавати свій скарб. Міліція зацікавилася. Багато разів проводили в нього обшуки – і нічого не знаходили. Аж доки один мент зі зла не турнув відро під помийницею.
Більшість містики – фальшива. У чоловіка пенсія менша за квартплату. Як він живе? Ось де містика.
Після університету мене за розподілом запхали до найпоказушнішої школи Києва. Директор був полковником КДБ. Зі школи я виходив через вікно у задньому цоколі, щоб не попастися йому на очі. Бо обов'язково навантажить якоюсь дурнею.
Вирішив вступати на вищі сценарні курси в Москві. Але мусив у школі відпрацювати два роки. Написав у Міністерство освіти прохання відпустити мене – кріпака. Хоч це й здавалося нереальним. І наснився мені сон: заходжу до міністерства, а воно порожнє. Вітер теліпає величезні запинала. Іду коридором. Грає світло. Секретарка дає папір і каже: "Ви звільнені". Після цього вирішив таки піти до міністерства. Прихожу, а воно порожнє. І все відбувається точнісінько, як у маренні. Така ж смішна в окулярах секретарка дає мені конверт. Я стрибав від щастя, як Шевченко, коли дізнався про звільнення з кріпацтва.
Коли показухи більше, ніж роботи, – це вже не життя.
Створив дитячу кіностудію в районному будинку піонерів на Борщагівці (район Києва. – Країна). У 1970–1980-х там були такі діти, що їх міліція боялася. Та я знаходив із ними спільну мову. Ми посіли перше місце в Україні з фотографування.
Протягом 20 років за радянських часів не надрукували жодного мого рядка. Таких, як я, було чимало. Хто не спився, знаходили одне одного. Збиралися в майстернях художників, влаштовували читання. Такі збіговиська створювали ілюзію літературного процесу. А коли стіна впала, наше літературне волонтерство вийшло з підпілля.
У газеті "Молода гвардія" з'явилися двоє – Віталій Суддя і Віталій Жежера. Вони взялися друкувати таких, як я. Коли мій твір вийшов 1989 року, мав відчуття, ніби чолом пробив небо і побачив космос. Потім потрапив до альманахів молодих письменників. 1990-го вийшла книжка "Спокуси" в "Українському письменнику".
Мій студент з університету пішов воювати. Я з жахом чекав страшних новин, бо він довго не виходив на зв'язок. Почав описувати його пригоди і подвиги на війні. Придумав йому позивний – "Столиця". Вигадав ще одного персонажа. Коли вийшла книжка "Укри", а студент повернувся, я запитав, яке у нього було псевдо. "Столиця". Мав напарника – "Сивого". І в книжці ця парочка працює на контрасті. Один гіперінтелектуал, другий – сільський механізатор, який знає більше за інтелектуала. Це щастя для письменника – вигадати правду.
У нас, крім гумору, майже нічого немає. Про Путіна робили тисячі розвідок. А хлопці з Харкова кинули фразу "Путін – х…ло" – і весь світ перевернувся. У листі козаків до турецького султана були такі ж матюки. Європа не розуміла, що таке "х…ло", але заспівала разом із нами.
Дотепний гумор в Україні знищували. Ми знаємо простакуватого Остапа Вишню. А його рідний брат Василь Чечвянський був витонченим і по-європейському дотепним. Писав гуморески про комуністичних стукачів. Його розстріляли 1937 року. Викинутий із пам'яті. І у навчальні програми з української літератури обирали жлобуватих письменників, а в хороших – шукали найжлобуватіші твори.
Живу на пенсію та мізерну платню в державному інституті. Від зарплати до зарплати нам із жінкою вистачає. І на ліки, і на подарунки внукам. Це прекрасне життя. Гроші забирають багато енергії. І вимагають контакту з людьми, з якими у житті поруч срати б не сів.
Раніше не дуже вірив у Бога. Останнім часом це приходить.
У словнику української мови Бориса Грінченка є п'ять сторінок із похідними від слова "кохання". Це світовий рекорд. Ще стільки ж – від слова любов. Україна найбагатша на любов. Інколи ця риса погано служить нам. Найбільше дратує, що українці своїх убивць називали лагідно: воріженьки, турки-яниченьки. Жоден народ не може похвалитися такою толерантністю.
Для мене любов – це те, чого найбільше хочеться сподіватися. Щоб іще десь трохи відчути, закохатися. Нещодавно дізнався правду, яка мене розчавила. Зустрів однокласницю, з якою не бачилися років 40. Вона розповіла, що наша друга однокласниця була в мене закохана. Але не признавалася. І я в неї був закоханий. Ми, як два ідіоти, боялися глянути одне на одного. Півслова – і могли бути щасливі по цей день. Україна така багата на любов, що люди в цьому морі губляться.
Із дружиною прожили понад 40 років. Серед моїх знайомих немає нікого, хто так довго перебував би у шлюбі. Коли жінка починає мене лаяти, нагадую їй, що ми – чемпіони.
Найбільше боюся, що від Білорусі до Києва якихось 100 кілометрів. Якщо Путін двине танки, за півдня вони можуть бути тут. Боюся цієї божевільної потвори. Хоч ми переживали і більших параноїків.
1 
1
Коментарі