Після розмови про українські чорноземи зробимо ще один крок убік. Поговоримо про іншу тему, яка дозволяє краще зрозуміти наше минуле – про євреїв. І почнемо з того, що образ Палестини щодо України, окрім як "землі молока й меду", вживався ще й в іншому значенні – як місце, де живе найбільше євреїв світу. Сучасному читачеві важко повірити, що якихось 100 років тому Львів чи Одеса перевищували за кількістю євреїв Єрусалим чи Нью-Йорк. Щоб переконатися у цьому, досить ознайомитися з біографіями лауреатів Нобелівської премії чи голлівудських акторів, як-от: Дастіна Гоффмана чи Сильвестра Сталлоне.
Мало хто знає також, що бабуся Карла Маркса походила з родини львівських рабинів, дід Леніна був волинським євреєм, а батьки Троцького жили в Південній Україні. Якщо дати волю фантазії й уявити, що після повстання Хмельницького таки виникла козацька держава "від Сяну до Дону", то марксизм і комунізм напевно мали б не англійсько-французько-німецько-російське, а виразне українське коріння.
Цього не сталося. Навпаки. Євреї жили в Україні віддавна – але тільки віднедавна маємо приклади появи в нас євреїв, які пов'язують себе в першу чергу з місцевим народом і місцевою територією. Шанси на це існували й раніше. Коли Володимир Великий "вибирав віру", євреї переконували його прийняти юдаїзм із сусіднього Хазарського каганату. Існує версія, що Київ і Чернігів первісно були хазарськими містами. І що навіть слово "князь" походить від юдейського "каґан". Зі свого боку, у мові та культурі євреїв простежується багато запозичень із руської/української мови й культури. Досить сказати, що перші єврейські поети, перед тим як писати на івриті чи ідиші, починали з української – бо це була мова народних пісень і Шевченкового "Кобзаря", яку вони чули з дитинства.
Однак шанси залишалися шансами. Євреї й майбутні українці жили на одній землі разом – але окремо. На це є кілька причин. Насамперед – релігійні відмінності. Тут не будемо обговорювати очевидних різниць у догмі й ритуалі. Радше спробуємо показати, як вони діяли на щоденному рівні. Існує одна чітка залежність, доведена статистично: частка євреїв у тому чи іншому регіоні була тим вищою, що нижчою була освіта місцевого неєврейського населення. Це правило простежується у випадку русько-українських земель. Більшість православних були неосвічені ще й на початку ХХ ст. Тяжко, однак, уявити собі неосвіченого юдея – незалежно від того, про яке століття говоримо.
Щоб стати тим, ким він є, юдей мусив знати і дотримуватися 613 заповідей. Із цими знаннями не народжувалися, цього не навчали в родині. Такі знання здобували лише у школі. Освіту в єврейському суспільстві ставили вище за багатство. Звісно, вона була радше ідеалом, якого важко дотримуватися на 100%. Від неї звільнялися жінки; існували групи малоосвічених юдеїв-"простаків", які займалися тяжкою працею – як-от Тев'є-молочник Шолом-Алейхема, або жебраків, які "жили з повітря".
Окрім того, в документах раз у раз натрапляємо на згадки, що східноєвропейські євреї – малоосвічені або взагалі занедбують науку. Але правило залишалося правилом: юдей повинен був бодай уміти читати. Християнські церкви у своїх вірян цього не вимагали. Єдиний виняток – протестантизм, що робив обов'язковим читання Нового Завіту. Але зважаючи на те, що на загал східні християни були менш освічені, аніж західні, можна зрозуміти, чому на східнохристиянських землях Речі Посполитої жило так багато євреїв.
Зрозуміло, це не єдина причина. Мали значення також інші, більш конкретні обставини.
Як для інших європейських народів, так і для євреїв 1492-й був переломним. Нагадаймо: це був рік, коли юдеїв примусили залишити Іспанію. Хвиля вигнань охопила Європу й досягнула навіть Великого князівства Литовського. Євреїв звідти випровадили 1495-го. Годі, однак, сказати, чи це було частиною того ж процесу. Після довгих поневірянь євреї Іспанії знайшли собі притулок на Балканах, в Османській імперії. Німецькі ж оселилися здебільшого на східних пограниччях – "кресах" – Речі Посполитої. Обидві держави славилися тоді своєю релігійною толерантністю. На івриті назва Польщі – Пол-ін – перекладалася ще й як "тут залишимося".
До приходу контрреформації Річ Посполита втішалася славою "єврейського раю". Окрім традиційних ролей, які виконували євреї в середньовічній Європі – королівських слуг і радників, лихварів і купців, лікарів та вчених, – була ще одна, місцева. А саме: потреба колонізації східних територій. Існувало правило, знане з німецьких земель: якщо хочеш зробити місто заможнішим, посели там євреїв.
Це, серед іншого, відображалося й у вибірковому застосуванні привілею для окремих міст не мати євреїв – de non tolerandis Judaeis. Ним користувалися багато західних міст Речі Посполитої, жителі яких скаржилися, що не можуть витримати конкуренції з євреями. Але це були міста усталені, великі і з довгою історією. Таких обмежень не існувало в менших чи пограничних населених пунктах, як-от у Білій Церкві. З іншого боку, життя на пограниччі змушувало євреїв освоювати нетипові для них ролі. Скажімо, вправлятися у воєнному мистецтві, зокрема їздити на конях. Є згадки про євреїв серед запорізьких козаків.
У Середньовіччі існували чіткі заборони для євреїв на певні заняття – як-от землеробство. Тому вони заповнювали ті суспільні ніші, що залишалися вільними чи до яких їх провокували обставини. Землевласники, аби забезпечити собі постійний притік грошей, здавали євреям в оренду господарство. Або – монопольне право на продаж алкоголю, який нерідко був єдиним доступним предметом розкоші для бідняків.
Селянин-кріпак міг не бачити чи навіть не знати свого "пана", який жив у маєтку або місті. Але щодня він мав справу з євреєм, що розпоряджався його працею, забирав у нього гроші чи закладене в корчмі майно й таке інше. За тогочасною приказкою, Річ Посполита була раєм для євреїв, але пеклом для православних. Аналіз творів українського фольклору показує, що стереотип єврея – "жида" – виконував у ньому роль абсолютного Чужого. Більшого навіть, аніж пани чи католики-єзуїти.
Але не треба думати, що взаємна нелюбов була єдиною рисою, яка характеризувала стосунки між євреями й русинами. Люди залишаються людьми за будь-яких обставин, і, як каже українська приказка: як не кожний жид паршивий, так не кождий хлоп – свиня (Далі буде)
1 
1
Коментарі