Керівник нашого біатлону взасос дружить із росіянами
Чемпіонат світу з біатлону в італійському Антгольці пройшов на найвищому рівні. На одній із кращих, коли не найкращій, біатлонній арені світу було все, що потрібно для спортивного свята, – чудова зимова погода, натуральний сніг на трасі, помірний вітер, який не заважав влучній стрільбі. Спортсмени понад 30 країн змагалися за нагороди у присутності десятків тисяч глядачів. Українці не були чужими на цьому святі – наші біатлоністи гідно боролися за високі місця. Врешті жіноча команда посіла третю сходинку в естафеті, а українські вболівальники вздовж траси – квитки на трибуни занадто дорогі – підтримували наших спортсменів.
Як оцінити виступ української команди? З одного боку, здатність бігти і стріляти на рівні найкращих біатлоністів неабияк втішає. Сотні тисяч українців дивляться телевізійні трансляції та радіють успіхам наших біатлоністів. Порівняно з іншими зимовими видами спорту, біатлон в Україні видається діамантом серед купи сміття. Але не тому, що в біатлоні працюють особливо геніальні тренери, які знаходять спортсменів із феноменальними здібностями, а іншим це не до снаги.
Причина українського біатлонного феномена стає зрозумілою, коли подивитися на цифри. Ті самі, про які не дуже люблять говорити біатлонні керівники й особливо очільник Федерації біатлону Володимир Бринзак. На утримання збірної з біатлону держава щороку виділяє близько 60 мільйонів наших із вами гривень. Збірні з інших зимових видів – лижні гонки, північне двоборство, стрибки з трампліна, гірські лижі, ковзанярський спорт, санний спорт та інші – не мають навіть по мільйону.
Виходить, практично всі гроші, які наша держава може дати зимовому спорту, йдуть на утримання півтора десятка біатлоністів та їхніх тренерів. Аби вони мали змогу майже весь рік тренуватися за кордоном заради отієї бронзової нагороди чемпіонату світу, що обійшлася нам у 2,5 мільйона доларів. Чи не забагато?
Невелика довідка: за гроші, що виділяють на біатлонну збірну, можна було би зводити щороку по одній лижній базі в Карпатах, де займалися б юні бігуни на лижах. Але навіщо нам лижі, коли маємо біатлон? Маємо сестер Семеренко, які вже 15-й рік тягнуть на тендітних спинах усе біатлонне господарство. За ці роки наша федерація так і не підготувала нікого їм на заміну. А де цю заміну взяти?
Брати її немає звідки – чи не все поповнення української збірної йде в останні роки за рахунок синів і дочок тренерів – Сергій Семенов, Юлія Джима, Анастасія Меркушина. Погодьтеся: це не перспективний шлях для виховання резерву. Можна радіти за ще одну Меркушину, Олександру, яка у 14 років стала чемпіонкою України серед дорослих. А можна уявити рівень чемпіонату, який виграє дочка колишніх біатлоністів. Ну не зможе Ірина Меркушина, у дівоцтві – росіянка Корчагіна, народжувати поповнення для збірної України що 10 років. Хіба що Анастасія заміж вийде.
Насправді іншого шляху для поповнення біатлонної збірної в нас немає. Ми не можемо робити так, як в інших країнах, де в біатлон беруть безперспективних лижників. Бо в нас лижників немає. Ані перспективних, ані безперспективних. Українські лижники нині перебувають на рівні лижників Таїланду. Не вірите – подивіться на їхні результати.
Це все не дуже турбує керівника української Федерації біатлону. Володимир Бринзак завжди викрутиться і знайде вихід. Так, недавно зі згоди союзу біатлоністів Росії, чи як там його, Бринзак зробив "українкою" молоду російську спортсменку на прізвище Бех. Чому з Росії? Тому що наша біатлонна команда насправді є таким собі другим складом команди РФ. Досить подивитися на братні обійми Бринзака з росіянами, його демонстративну прихильність до тренерів і спортсменів із країни-агресора.
І тут нам слід визначитися. З одного боку, ні для кого не секрет, що український біатлон свого часу "виріс" із російського. Чи не всі провідні українські біатлоністи 1990-х були росіянами, які з різних причин обрали українське громадянство. Українська біатлонна тренерська школа теж вийшла з російської, точніше, радянської. Але це було давно. За майже 30 років незалежності ми мали можливість виховати власних тренерів і спортсменів. А де їх виховувати? Ви бачили, в якому стані українські лижні школи, які збереглися після СРСР?
Що було збудовано для українського біатлону під керівництвом Володимира Бринзака? Нічого! Зате в нас завжди знаходились гроші, аби регулярно запрошувати російських спортсменів до української збірної. Також завжди є кошти на іноземних тренерів. Бринзак вважає це найкоротшим шляхом до медалі. І правильно робить – щоб вибити гроші з наших бюрократів, їм слід показати медальку. Інакше ніяк. Він що, самогубець, щоб витрачати бюджетні кошти на будівництво лижних трас, лижі й форму для дітей, гідну оплату дитячих тренерів?
Та повернімось до Антгольца, де, крім яскравої та захопливої боротьби на дистанціях, були й гучні скандали. Звісно ж, із росіянами. Спочатку керівники Міжнародного біатлонного союзу ледве вмовили французьких спортсменів стати на один подіум із російським біатлоністом Логіновим, якого колись упіймали на свідомому вживанні допінгу. А потім поблизу траси італійська поліція затримала колишнього тренера Логінова, якому після допінгового скандалу заборонили навіть підходити до арен. У "тренера-зайця" знайшлася українська акредитація, яку надав Бринзак, порушивши міжнародні спортивні правила.
Із цієї причини щось тривожно мені за наших біатлонних медалістів, чий керівник взасос дружить із росіянами, по вуха вимазаними в допінгу. Чи, може, ви забули, як закінчила кар'єру наша колишня біатлонна зірка Оксана Хвостенко? Нагадаю: дискваліфікацією за допінг і вимогою повернути медалі.
Навряд чи скандал в Антгольці якось зашкодить Володимиру Бринзаку. Його відверта "ватність" ніщо, порівняно з набагато більшою "ватністю" нинішнього політичного керівництва України. І Бринзак це розуміє. Недарма ж він прекрасно почувався за будь-якої влади. Одна проблема – у нашому біатлоні не видно нових сестер Семеренко. А без них медалей більше не буде. Тож здоров'я вам, сестрички, і спортивного довголіття.
1 
1
Коментарі