Довіряють, але вже не надіються

ЗМІНА УРЯДУ НЕ ВРЯТУЄ РЕЙТИНГУ ВОЛОДИМИРА ЗЕЛЕНСЬКОГО

Навесні гадюки скидають шкіру, а президенти – уряди. Мімікрія задля виживання – базовий принцип дикої природи й політики.

Після зміни очільника уряду в Російській Федерації синхронні трансформації Кабінету міністрів відбулись і в Україні. 4 березня прем'єр-міністром став Денис Шмигаль. Українці ще не навчилися правильно ставити наголос, вимовляючи його прізвище, але наслідки урядових змін уже очевидні.

Чого очікувати від Дениса Шмигаля? Розіб'ємо це питання на дві частини. Перша: чим керувався Зеленський, подаючи кандидатуру нового прем'єр-міністра? І друга: як уся ця історія позначиться на житті українців?

 

Почнімо з мотивацій президента. Для зміни уряду були об'єктивні й суб'єктивні причини. Отримавши країну з незначними, та все ж позитивними показниками економічного зростання, Володимир Зеленський за неповний рік на посаді та прем'єр-­міністр Олексій Гончарук за свої шість місяців урядування завели Україну в піке.

На кінець осені 2019 року падіння промислового виробництва сягало 7,5 відсотка. Хоча навесні, до інавгурації президента, спостерігалося зростання промисловості. 4,5 відсотка – настільки здешевіла вироблена в Україні промислова продукція. 10 мільярдів доларів – це показник негативного торговельного сальдо країни. 38 мільярдів гривень недоотримав торік державний бюджет від фіскальних служб. І це при тому, що показники дохідної частини після внесення змін до Закону про держбюджет уже були знижені на 20 мільярдів. І частина підприємств та установ у грудні торік сплатила податки наперед – за перший квартал 2020-го. Й остання цифра – цвях у домовину уряду Гончарука й економічної політики президента – за минулий рік до України надійшло лише 2 мільярди доларів прямих іноземних інвестицій. Це найнижчий показник за всю історію незалежної України. Про що свідчить остання цифра? Що інвестори не довіряють новій політичній еліті. За їхніми оцінками, інвестувати в Україну занадто ризиковано.

Чим відзначився уряд Гончарука, працюючи в тісному тандемі з Національним банком, то це перетворенням України на рай для фінансових спекулянтів. Торік облікова ставка за гривневими облігаціями внутрішньої державної позики в середньому становила 8,2 відсотка. Це світовий рекорд. Продаючи ОВДП, Україна змогла обслуговувати державний борг й уникнути дефолту. Але якою ціною? Правильно, ціною зростання боргу. Маючи можливість виходити на ринок прибуткових ОВДП, українські банки не інвестували в реальний сектор економіки й не видавали кредитів малому та середньому бізнесу. Чому? Бо прибутковість за такими кредитами була нижча. Завдяки цим маніпуляціям з ОВДП уряду та Нацбанку вдалось утримати курс гривні: долари заходили в Україну, мінялися на гривні, гривні – на облігації. Бухгалтерські звіти збігались, але економіка згорталася.

Це і є об'єктивні причини, через які президент Зеленський вимушений був розпрощатися з урядом прем'єра Гончарука. Але були й суб'єктивні.

Міжнародний валютний фонд виступив категорично проти повернення Приватбанку його попереднім власникам – добродіям Ігорю Коломойському та Геннадію Боголюбову. Логіка Гончарука була зрозуміла: співпраця з МВФ – пріоритет. Розрив співробітництва за наявних економічних показників – це дефолт. Але ця логіка неприйнятна для Коломойського, який невтомно повторює, що дефолт – це тільки на словах страшно, а насправді – навіть дуже приємно. Тож уперед – до державного банкрутства!

Не збіглись у Коломойського й Гончарука погляди і на долю Укртранснафти. Це державне підприємство, яке через ручний директорат перебувало під контролем олігарха. У період президентства Порошенка людей Коломойського видворили звідти. Саме в ніч розбірок біля прохідної Укртранснафти і народився відомий мем: "Идем пить кофе!" Коломойський марить поверненням колишньої вотчини. Однак знайти розуміння в Кабміні не зміг. Результат відомий – 353 народні депутати підтримали відставку уряду.

Гончарук був першим кандидатом на виліт. Річ не тільки у провалі економічної політики. Бо президент міркує не цифрами, а емоціями. Його основний інстинкт у відповіді на сакраментальне запитання: любить – не любить? Останні цифри соціологічних опитувань свідчать про значне збайдужіння фанів до його реаліті-шоу. Крах економіки Зеленський ще може пережити. А охолодження публіки – ніколи.

Нині за Володимира Зеленського проголосували б 40 відсотків респондентів, за даними Центру Разумкова. Ще й року не минуло, а падіння рейтингу, порівняно з результатами другого туру президентських виборів, становить 33 відсотки. Ще сумніші показники довіри/недовіри до президента. У вересні йому цілковито довіряли 30,5 процента, а в лютому цього року – 12. І навпаки, у вересні цілковито не довіряли 4,1 відсотка, у лютому – 17,9.

Вересневі показники цілковитої довіри – це і є ті 30 відсотків, які в першому турі проголосували за Зеленського. І нині понад половину з них розчарувались у президентові.

Звідки ж тоді 40 відсотків тих, хто нині готові проголосувати за нього? Річ у тім, що в опитувальнику з Володимиром Зеленським згадано Юрія Бойка, якого підтримують 15,3 процента. За Петра Порошенка – 13,5, Юлію Тимошенко – 10,2, Ігоря Смешка – 4,2, Анатолія Гриценка – 3,3 відсотка. Відповідаючи на запитання "За кого ви готові проголосувати на президентських виборах?", респонденти дають конкретну відповідь, вибираючи з переліку імен. Звідси і відсоток Зеленського, його перевага над іншими учасниками уявних перегонів.

Однак, відповідаючи на запитання про довіру, респонденти кажуть про своє ставлення. Тож, якщо підсумувати показники "повністю довіряю" та "скоріше довіряю", а також "зовсім не довіряю" та "скоріше не довіряю", ми отримаємо співвідношення 51,5 відсотка до 40,6. Так Володимир Зеленський іще має позитивний баланс довіри/недовіри. Але тенденція не на його користь.

Прийшовши на Банкову, Володимир Зеленський оточив себе лояльними людьми. Таких же слухняних і вдячних завів до парламенту. А далі почались аберації. Кожен вихід на публіку Зе-політиків обертається скандалом. Тож очільник країни починає позбуватися факторів ризику – осіб, які провокують суспільний негатив. Та немає жодних підстав вважати, що, позбуваючись токсичних політиків і чиновників, президент зуміє бодай зберегти рейтинг, який має.

Звернімо увагу на інші дані Центру Разумкова. У вересні минулого року Верховній Раді довіряли 57 відсотків респондентів, не довіряли – 25. У лютому 2020-го баланс довіри/недовіри різко змінився – 28 і 65 процентів. Уряду у вересні довіряли 57 відсотків респондентів, не довіряли – 22. У лютому – відповідно, 28 відсотків і 64,5.

 

В історії аналогічних опитувань показник довіри до президента завжди корелював із показниками довіри до парламенту та Кабінету міністрів. Але нині бачимо дисбаланс. У вересні 2019 року довіра до президента транслювалася і на Верховну Раду, і на уряд. Бо ніщо в діях ані парламентаріїв, ані урядовців не давало підстав для довіри. Та нині в оцінках респондентів переважає негативне ставлення, що контрастує з довірою до президента. Про що це свідчить? Харизми Володимира Зеленського вже вистачає тільки на Володимира Зеленського. Він більше не випромінює позитиву, який поширювався на інших чиновників і парламентаріїв.

Про загалом негативне сприйняття суспільно-політичної ситуації свідчить і недовіра громадськості до чиновників – 77 відсотків, судової системи – 76, партій – 70, прокуратури – 68 процентів, САП, НАБУ, НАЗК – 65, Верховного суду – 64, новоствореного Антикорупційного суду – 64 відсотка, Конституційного суду – 60,5 тощо. Якщо коротко, то в цій країні громадяни нікому не довіряють, окрім армії – 69 відсот­ків, добробатів – 51 відсоток, та президента – 51,5. Аби охарактеризувати ситуацію, є одне літературне слово – хохма. Де армія, яка пройшла окопи і кров, і де Володимир Зеленський?

А підсумок такий: Володимир Зеленський так і не зумів переломити ситуацію. Люди не бачать боротьби з корупцією і тому не довіряють прокуратурі, антикорупційним органам і судам. Не відчувають зростання добробуту, тому й не довіряють уряду й парламенту. Люди ніколи не мали довіри до чиновників і політиків. Але повірили Володимиру Зеленському. Були на те підстави чи ні – не має значення. Магія розвіялася. І люди знову почали бачити негаразди. Але й надій, які вони пов'язували з Володимиром Зеленським, у них уже нема. Вони за інерцією ще довіряють президенту, проте вже не надіються на нього.

А тепер про те, чого очікувати громадськості від Дениса Шмигаля. Одразу скажу, запасайтеся серветками, бо невдовзі доведеться шмигати.

Кандидат на посаду прем'єр-міністра зумів переконати парламентаріїв проголосувати за нього впродовж якихось 6 хвилин. Під час промови сказав, що послідовно втілюватиме курс президента. Ця стратегічна мета реалізовуватиметься завдяки: збільшенню соціальних видатків, зменшенню видатків на премії й зарплати топчиновників, девальвації гривні, децентралізації, великому будівництву, новій кредитній політиці, діджиталізації.

Єдине, про що не сказав Шмигаль, – де він візьме фінанси на соціальні видатки, велике будівництво і, даруйте, діджиталізацію? В держбюджеті діра, торговельний баланс негативний, інвестицій немає. Звідки гроші на покращення життя всіх і кожного? Пан Шмигаль, як і пан президент, не знають відповіді на це питання. Показово і те, що у складі нового уряду немає міністра економіки та міністра сільського господарства, тобто очільників відомств, які безпосередньо відповідають за наповнення держбюджету. Тож, як бачимо, формуючи новий Кабінет міністрів, президент розпочав із думки не про те, як країна має заробляти гроші, а з фантазій про витрати. Не певен, що це та послідовність міркувань, яка матиме позитивний ефект.

Про пріоритети прем'єр-міністра свідчать і його перші заяви. Вже 5 березня ошелешив Україну – воду в Крим треба подавати, бо там живуть українці. Наразився на жорстку критику й поділився планом – воду треба маркувати, подаючи тільки громадянам, але в жодному разі не на потреби підприємств і армії РФ. А 6 березня в Офісі президента пояснили: воду можна буде подавати лише після деокупації півострова. І Шмигаль урочисто повторив цю формулу.

І президент, і керівник його Офісу Андрій Єрмак запевнили, що в рамках офіційних переговорів із представниками РФ про постачання дніпровської води до Криму не йшлося. А в рамках неофіційних перемовин? Десь на пляжах Оману, приміром?

Те, що в першому ж публічному виступі Денис Шмигаль заговорив про воду в Крим, свідчить про одне: його призначення ставилось у пряму залежність від згоди поновити водопостачання. Бо за інших обставин він ніколи не наважився б порушувати цю тему в такому ключі. Тож питання не до прем'єр-міністра, а до президента, який лобіює заходи зі сприяння російським окупантам.

Чому постачання води до Криму є неприйнятним? Ні, не тому, що нам, українцям, подобається зливати дніпровську воду до Ягорлицької затоки. Подавати її на півострів можна лише, уклавши міждержавну угоду, що уможливлює правочини суб'єктів господарювання. Така угода і такі правочини можливі тільки на основі визнання юридичного статусу суб'єктів і їх рівності. А це означає, що, постачаючи воду до Криму на основі угоди, українська сторона визнає легітимність сторони, з якою цю угоду укладає. Відповідно, визнає закони й органи влади РФ у Криму. Тож це прямий крок до визнання легітим­ності російської анексії.

А тепер підсумок. Перше. На зміну некомпетентному й безхребетному Олексію Гончаруку прийшов такий самий Денис Шмигаль, наділений до того ж і винятковою безпринципністю.

Друге. Позитивних змін в економіці не буде. Негативні тенденції занадто сильні, а елементарного плану дій уряду немає. Єдине, на що варто очікувати, це на девальвацію гривні, а отже, й зростання інфляції.

Третє. Закон про ринок землі сільськогосподарського призначення, створений в інтересах олігархату, не зазнає істотних змін. Заява Шмигаля про те, що питання продажу землі іноземцям має бути винесене на референдум, приголомшує цинічністю – категоричним небажанням обговорювати суть проблеми. Отже, країна вступає у складний конфлікт, компромісне вирішення якого неможливе.

Четверте. Володимир Зеленський і його Офіс діють у руслі інтересів Російської Федерації. Їхні кроки зустрічають жорсткий спротив громадянського суспільства. Тож президент почувається, ніби в обложеній фортеці. Тому на посаді міністра внутрішніх справ збережено Арсена Авакова, який запевняє президента, що здатен протидіяти громадянському суспільству. Під це ж таки завдання призначать і генерального прокурора.

П'яте. Кредит довіри до президента вичерпався. Зміна уряду не уможливить поліпшення соціально-економічної ситуації. Навпаки, вона тільки погіршуватиметься. І невдоволення діяльністю Володимира Зеленського зростатиме. Країну очікують масові акції протесту, а отже, цілком імовірно, й вуличні зіткнення з підрозділами МВС. Адже пану Авакову треба буде показати свою ефективність. Ситуацію ускладнює той факт, що опозиція не має лідера, який мав би позитивний баланс довіри. Так влада, яка стрімко втрачатиме підтримку, вступить у протистояння із громадянським суспільством, яке, одначе, матиме проблеми з координацією дій і публічною артикуляцією своїх вимог.

Прийшла весна, але, хто кого саджатиме, невідомо.

×