Додому

З Тамарою Василівною познайомилися влітку ­2022-го. Розговорилися в автобусі на Мукачево. Жінка все життя прожила в Маріуполі Донецької області. 24 лютого зі старенькою матір'ю і двома доньками гостювала в родичів на Дніпропетровщині. Звідти подалися на Закарпаття. У Мукачево їхала в надії отримати матрац – одна з благодійних організацій обіцяла роздавати їх того дня

– Не уявляю, як його дотягну, але треба, – міркувала тоді Тамара Василівна. – Мама спить на ліжку, а я біля неї на підлозі. То вночі деколи не можу лежати, так хребет болить. З нами в кімнаті ще одна родина. Місця були тільки для стареньких, а ми вже з ними. Кухня в нас спільна на поверсі, але люди нормальні, то вживаємося. Відвикла так хазяйнувати. У комунальних квартирах не була з 1989-го.

 

Жінкам пощастило – отримали місце в гуртожитку. Інші їхні знайомі жили у спортзалі школи.

– Одна донька поїхала в Польщу, інша – в Німеччину. Спочатку були в Польщі, але якось старшій не виходило зачепитися з роботою. Та й у гуртожитку було важко: весь час казали, що їх от-от звідти виселять, у дітей вперше в житті кинулися воші, душ весь час ламався. Знайомі в Німеччині пообіцяли допомогти з житлом. То поїхала туди. Там теж важко. Мови не знає, треба починати все з нуля.

Тамара Василівна просить номер телефону – раптом зможу допомогти їй довезти матрац. Я їду показати руку молодій лікарці-реабілітологу Ірині. Та переїхала з міста Оріхів на Запоріжжі.

– Добре, що маю роботу, яка прогодує будь-де, – ділиться Ірина. – Але орендувати квартиру поки що не можемо. Живемо з батьками й молодшими в будинку при церкві. Погано, що митися треба ходити далеко. І пускають там тільки до 17:00. Я вчора не встигла. Стою під воротами і плачу. Весь день працювала, чотири масажі, тоді бігла на автобус, там іще спітніла. Сама собі бридка. Місцева жінка побачила, що плачу, й перепитала, що сталося. Сказала, щоб приходила до неї помитися в будь-який час. Хочу заробити й орендувати для всіх квартиру в Ужгороді. Мені здається, там нам буде добре.

Ірина розповідає, що батьки будували дім усе життя. Перед повномасштабним вторгненням старші брати на 30-річчя шлюбу батьків подарували їм красиві ворота й паркан. Мати про такі мріяла.

– Будинок так трохи в ямі. То в нього не прилітало. Якось усе далі летить. Вікна повибивало, ворота перекосило. Сусід не може виїхати, бо має тварин, то дивиться за всіма обійстями.

Про Ірину дізналася від подруги, допомогла тій із задавненою проблемою хребта. Передаю вітання.

 

– У Запоріжжі я мала запис на півтора місяця забитий. Тут треба здобувати довіру. Розкажіть про мене комусь, якщо можете.

Після візиту до лікарки телефоную Тамарі Василівні, де її шукати з матрацом.

– Та яке! Тут люди чекали з четвертої ранку. Наступного тижня спробую приїхати теж так рано, якщо ще вони залишаться.

Повертаємося додому разом. Тамара Василівна розповідає про сад біля маминого будинку, показує фото ремонту своєї квартири. Мала колекцію фіалок. Зітхає, що обіцяла помінятися з іншою колекціонеркою. Квіти від неї отримала, а свої відправити не встигла.

З Іриною зустрічаємося ще кілька разів. Тоді вона чесно сказала, що більше мені допомогти не може, а просто так гроші не братиме. Раз на кілька місяців зідзвонюємося поділитися новинами. Переїхала до Ужгорода. У будинок батьків поцілив снаряд, але відбудувати можна, постраждала одна стіна. Іринині батьки працюють і складають гроші на ремонт. Мріють, як повернуться додому. З Тамарою Василівною говоримо частіше. Вона телефонує щоразу, коли бачить новини про обстріли Києва.

– Робота є, між людьми бути легше. Шкода, що не вдається друзів завести. Хтось поїхав далі, кілька родин повернулися на Харківщину. Чекаю, коли ми зможемо й собі поїхати додому. Мама мріє померти вдома, мені здається, її ця думка на світі тримає. Розказувала, як маю посадити квіти на їхній із татом могилі. Не хотіла їй говорити, що ще 2022-го на цвинтар прилетіло. Моєї квартири більше немає, а мамин будинок встояв, передавали сусіди. Правда, там хтось живе. Більше нема як розпитати, та й не хочеться. Переживала, що я ж жодного документа на той дім не маю. Але юристи заспокоїли, що все в реєстрах має бути. Як прийде час, розберемося.

×