Інколи мріяти – важливіше, ніж діяти.
Приїжджали з мамою до Львова купляти верхній одяг. Бачила освітлені вулиці, чудову архітектуру і розуміла, що я цього хочу. Весь час думала про Львів. Тепер тут живу.
Мама навчила економити. Як грошей обмаль, можна зварити з того, що є в хаті, на городі. Зате в неділю – спекти дорогий пиріг, печеню, ще й закликати сусідів на гостину. Можна одягатися скромно, зате купити найдорожче вечірнє плаття, про яке мрієш.
Сімейні обов'язки ставлю понад усе. У мене культ сім'ї. Людина вийде на пенсію – і мало хто згадає. А рідні завжди і прийдуть, і зателефонують, і привітають.
Моє серце велике, як капуста. Зрозуміла це, коли народилися внуки. Бо гадала, любові до дітей і чоловіка в ньому вже стільки, що більше ніщо не вміститься.
Бідності не люблю. Бо може штовхнути на гріховний вчинок. Але коли чую розмови студенток, що всього у них нема, що треба виїхати за кордон чи вийти за іноземця, це – неправильно. Щасливі люди бувають на Крайній Півночі, де нема тепла, в Індії, де нема питної води і туалету. Відчуття щастя дано всім.
Можу оперу й балет дивитися нескінченну кількість разів. Так само як "Місяць на небі" можна співати все життя, і не набридне.
Коли стали жити у Львові, щовихідних їздили з малими дітьми до мами. Нечасто ходили в театри, музеї. Тепер шкодую, що чогось їм не додала. Внучка у 4 роки вже майже всі наші балети бачила.
Багато чоловіків поробили кар'єри, розбагатіли й залишили дружин. Знайшли молоденьких. Шкода жінок, що всі ті роки їм допомагали, зі стертими каблуками ходили, доки ті дисертації писали.
На моїх очах артисти прощалися зі сценою. Деякі, як вийшли на пенсію, в театр не приходять. Їм боляче. А дехто буває. У думці співають із солістами партію, яку виконували самі.
Є багато красивого в житті. Але не треба спішити це запізнати одразу. Я почала їздити по світу після 40 років, і це – правильно. Чим прикрасити старість, якщо замолоду все побачиш? Молоді роки краще присвятити сім'ї, навчанню, наповнювати душу.
Це неправда, що в театрі багато романів. Як у будь-якому колективі, люди зайняті роботою. Інколи актриса, доки по коридору пройде, її тричі поцілують. Але це нічого не означає. Така атмосфера театральна.
Із першою дитиною жила у мами в Ходорові. Чоловік працював у Львові, на вихідні приїжджав. Тільки була можливість, рвала до Львова. Поїзд їхав о 17.00, вистави починалися о 19.00. Встигала. Назад поверталася останнім поїздом.
Якось сиджу на виставі і згадала, що час дитину годувати. Молоко як потекло. Сиділа мокра. Додому приїхала – сукня аж зашкарубла.
Мама про чоловіка навчала: любити, а любов – то праця. Треба вгадувати, що людині потрібно, помагати, шанувати. Друга мамина наука, що є одна правда на світі – усім треба вмерти.
Так, гроші люблю. Як мама. Бувало, поскладає, перераховує ті бідні рублики. Кажуть, це заспокоює нерви. Коли з'явилися українські гривні, вона їх поцілувала, розплакалася з радості і попросила вислати родині за кордон, щоб також тішилися і гордилися.
Найважчий час у житті подружжя – коли діти маленькі, а потім школярі. Б'ються, скубуться, уроки треба з ними робити. Вся увага – на дітях. Тому батьки часто розлучаються. Щоб витримати, слід собі сказати: "Зараз ми живемо для дітей. Далі буде легше".
Коли народжуються внуки, любов міцнішає. Дивитесь на них, потім одне на одного – і відчуваєте вдячність.
З чоловіком ніколи не прагнули маєтків, не мали машини. Є дача. Приволокли туди старенький ПАЗ, щоб було де від дощу сховатися. Потім чоловік сам збудував хатину. На плечах 10 років носив із лісу дерево. Усе, що разом пережили, шліфує стосунки, як море – камінці.
На моє 50-річчя чоловік посадив фруктовий "Сад Надії". Навесні там цвітуть яблуні, персики. Наприкінці літа висаджує грядку гіацинтів, бо я їх люблю. На мій день народження розцвітають, і мене вітає ціла грядка квітів. Він дрібними букетами не бавиться.
Дочці порад не даю. Сама бачить, як ми з чоловіком живемо.
3 
1
Коментарі