Другі роковини початку масованого російського вторгнення в Україну пройшли на тлі зміни військового керівництва й усієї парадигми бойових дій Збройних сил України.
8 лютого 2024 року звільнили головнокомандувача ЗСУ, генерала, 50-річного Валерія Залужного. Його призначив президент Володимир Зеленський 2021-го, командував Збройними силами в найскладніші дні широкомасштабного російського вторгнення в лютому-березні 2022 року та під час успішних наступальних операцій під Харковом і Херсоном. Але публічні коментарі Залужного західним ЗМІ щодо української стратегії ведення війни, його втручання в дебати про мобілізацію, провал розрекламованого контрнаступу 2023-го й низка інших факторів призвели до катастрофічного падіння довіри між президентом і головнокомандувачем.
Після звільнення Залужного на чолі ЗСУ став командувач Сухопутних військ України, генерал, 58-річний Олександр Сирський. Також президент як верховний головнокомандувач зробив низку інших призначень – новим командувачем Сухопутних військ став генерал-лейтенант, 53-річний Олександр Павлюк, командувачем Сил територіальної оборони – генерал-майор, 56-річний Ігор Плахута, який керував внутрішніми військами МВС під час розгону Майдану, командувачем Десантно-штурмових військ – бригадний генерал, 48-річний Ігор Скибюк, а командувачем Об'єднаних сил – генерал-лейтенант, 53-річний Юрій Содоль.
Одночасно з призначенням президент публічно дав Олександрові Сирському чіткі вказівки стратегічного й тактичного плану:
– перехід бойових бригад на першій лінії на західне озброєння;
– розв'язання проблем із логістикою;
– отримання генеральським корпусом ЗСУ реального, а не штабного досвіду керування військами;
– створення ефективної системи ротації особового складу на лінії фронту;
– підвищення якості підготовки військовослужбовців.
Тож перед Сирським стоїть величезна кількість завдань, успішне виконання більшості з яких залежить не тільки від внутрішнього переведення країни на воєнні рейки, а й від зовнішніх факторів.
Після невдалого наступу ЗСУ влітку 2023 року ворог зберіг основні сили та резерви, що дало йому змогу перейти до активізації дій на фронті. Уже з початку жовтня розгорнулася битва за Авдіївку – західне передмістя Донецька, яке міцно утримували наші війська з літа 2014-го. Ця битва завершилася 17 лютого 2024 року втратою міста. Росіяни продовжують наступальні дії в загальному напрямку на Покровськ. Щоправда, поки що це тактичні кризи, які не особливо впливають на загальну ситуацію. Успіх росіян в Авдіївці вирівнює їхню лінію фронту на Сході України, але є політичним і пропагандистським виграшем для президента Путіна в рамках підготовки його перевиборів у березні.
Крім авдіївського напрямку, ворог розпочав активні дії уздовж фронту – від Роботиного до лісів під Куп'янськом. Така стратегія має на меті виснажити українські Сили оборони і створити передумови для стратегічного прориву фронту й досягнення більших успіхів. Однак ця стратегія дорога для росіян як у плані втрат особового складу, так і витрачання ресурсів, тож може призвести до надмірного виснаження сил. Імовірно, на цьому досить хиткому фундаменті нині й будує розрахунки нове військове керівництво ЗСУ на ведення бойових дій 2024 року.
Ситуація для обох сторін патова, і брак ресурсів прирікає їх на тривалу позиційну боротьбу. Перевести тактичні успіхи на оперативні обидві сторони, як показали події останнього року, нездатні. Хоча росіяни й мають ініціативу практично по всій лінії фронту, однак ЗСУ перейшли до стратегічної оборони, яка є досить стійкою і не дає ворогу досягати чогось більшого, ніж локальні тактичні успіхи.
Обидві сторони на початок 2024-го мали порівнянну чисельність сил на фронті. Путін заявляв про присутність "у зоні СВО" понад 600 тисяч військових, українські та західні оцінки – від 400 до 450 тисяч військових безпосередньо на лінії бойових дій. Чисельність Сил оборони України наші офіційні джерела визначали, станом на кінець 2023 року, приблизно в 1,1 мільйона осіб, зокрема у ЗСУ – до 800 тисяч.
Українські війська зберігають значні резерви, включаючи основну частину отриманого торік від західних союзників важкого озброєння – танки Abrams з'явилися на фронті тільки в середині лютого та очікують на бойові літаки-винищувачі F-16. Прибуття цієї нової зброї знизить ефективність планерних бомб, які запускають російські літаки тактичної авіації по позиціях українських військ на фронті та прифронтових об'єктах військової інфраструктури, а також підсилить ППО за рахунок перехоплення ракет класу "повітря – поверхня", які запускають російські стратегічні бомбардувальники по цілях на території України майже щоночі.
Водночас політична невизначеність щодо подальших обсягів військової допомоги, насамперед від США, не дає можливості українському військовому керівництву сформувати чіткі плани кампанії на 2024-й і змушує прийняти стратегію очікування.
Однак основними проблемами для ЗСУ є не так брак озброєння та боєприпасів, як небажання політичного керівництва країни розгортати повноцінну мобілізацію чоловічого населення молодше 25 років (нині мобілізації підлягають лише особи віком понад 27 років. – Країна) та недостатня підготовка новобранців. Час на базову підготовку – майже місяць – занадто короткий. Звісно, це зумовлено об'єктивними причинами: передусім потребою в ротаціях на полі бою, але генералам потрібно знайти спосіб подовжити цей термін хоча б до двомісячного режиму підготовки, який був випробуваний і визнаний ефективним для Сухопутних військ 2023 року. Водночас здатність штабів вищої ланки планувати, інтегрувати й контролювати одночасне проведення кількох операцій на рівні бойових груп і бригад є життєво важливою в обороні й матиме вирішальне значення для відновлення наступального потенціалу ЗСУ.
Потенціал російської армії 2024-го значною мірою також визначатиметься готовністю керівництва країни вдатися до нових мобілізаційних заходів, оскільки комплектування винятково за рахунок контрактників знижується.
В умовах глухого кута на фронті та у прагненні чинити насамперед політичний тиск на противника підвищена увага приділятиметься політично чутливим і значущим з погляду пропаганди атакам на тилові об'єкти одне одного, дедалі більше зміщуючись до "війни міст" у стилі ірансько-іракської війни 1980–1988 років.
Україна у своїх ударах далекобійною зброєю зосередилася на деградації російського промислового потенціалу. Наше військово-політичне керівництво усвідомлює, що тими засобами, які мають Сили оборони, навряд чи можливо повністю знищити російський оборонно-промисловий потенціал, але постійний тиск здатний послабити його, що в поєднанні з міжнародними санкціями може дати позитивний результат. Так кінець 2023-го – початок 2024 року характеризується численними атаками ударних дронів на російську енергетичну інфраструктуру, зокрема на експортні нафтогазові термінали. З огляду на потенційний економічний вплив таких ударів на державний бюджет Росії вони, безумовно, гратимуть важливу роль у стратегії України на 2024–2025 роки.
Російські ресурси для ведення війни значні, але просте нарощування випуску й ремонту застарілих танків, артилерійських систем і постачання ракет і снарядів із Північної Кореї та Ірану не може забезпечити стратегічний військовий успіх, а тільки переведе війну в затяжну стадію з негативними соціально-економічними та внутрішньополітичними наслідками. Перелом на полі бою може забезпечити лише насичення Збройних сил сучасними засобами боротьби, насамперед високоточними та безпілотними, а також засобами розвідки, цілевказівки та РЕБ. До речі, Україна та західні союзники вже розгортають оборонну промисловість у цьому напрямі.
5 
35413
Коментарі