Діаспора – дзеркало, в яке нам соромно дивитися

Україна культурно й економічно ворожа до своїх громадян

В Афганістані до влади прийшов і розпочав репресії радикально-ісламістський рух "Талібан". Ця країна складається з етнічних територій, заселених таджиками, пуштунами, узбеками, белуджі й іншими. Як етносу афганців не існує. Від Талібану чимало афганців тікали до інших країн. Зокрема на північ. Етнічні таджики кинулися в Таджикистан, узбеки – в Узбекистан, туркмени – в Туркменістан. Там їх не хотіли приймати. Бо "нащо нам ці афганці?" "нам тут Талібан не потрібен!" Тобто країни відмовлялися приймати представників свого етносу.

Тож поговорімо про діаспору.

1992 року в Придністров'ї чимало етнічних українців із Молдови тікали від конфлікту в Україну. Їх приймали. Але було й чимало випадків такої самої мотивації: "нащо нам ті молдавани, хай самі розбираються". Люди не сприймали тамтешніх українців за своїх.

 

Коли говоримо про діаспору, на думку спадає насамперед західна – канадійська або американська. Діаспору у США, Канаді, Бразилії, Аргентині, Австралії ми називаємо старою. Термін відносний, бо еміграція до цих держав почалася у 1880-ті й сягнула кульмінації в часи Першої світової війни. Найстарішою ж великою діаспорою є паннонські русини – українці, які емігрували до Сербії наприкінці XVIII століття. Вони зберегли найархаїчніший і найбільш специфічний діалект української мови. Разом з еміграцією на Захід з'являлися клини на Сході: Сірий, Зелений, Жовтий, Малиновий – українці на Далекому Сході, в Сибіру, на Уралі, в Китаї.

Усе це ми називаємо першою хвилею. Ці українці жили в інших країнах багато років, не маючи змоги або бажання відвідати батьківщину. І якщо західна діаспора бодай частково змогла зберегти мову і традиції, то східна через значно складніші історичні умови розчинилася в російському морі.

Після Першої світової війни було ще кілька хвиль української еміграції. Із 1920-х, після падіння Української Народної Республіки, із 1940-х після Другої світової війни тощо. Останні хвилі пов'язані з незалежною Україною, звідки й далі їдуть українці. У лідерах за величиною діаспори опинилися Італія та Португалія.

Сьогодні десятка країн із найбільшою кількістю українців така:

1. Росія – 1,5–3 млн українців;

2. Польща – 1,3 млн;

3. Канада – 1,2 млн;

4. США – 0,9 млн;

5. Бразилія – 0,5 млн;

6. Аргентина – 0,3 млн;

7. Казахстан – 0,3 млн;

8. Молдова – 0,3 млн;

9. Італія – 0,3 млн;

10. Чехія – 0,2 млн

Поза межами України, за різними підрахунками, живуть від 10 до 15 мільйонів етнічних українців. Однак їх не так легко сприймати як частину нації. Соціологічні опитування й мій досвід підтверджують: українці мислять категоріями громадянства, а не етнічності. Тому росіянин із Донецька, ну гаразд – із Харкова, більше сприймається за свого, ніж українець із Торонто або Мельбурна.

Причина – в розмитих націо­нально-культурних основах у самій Україні. Західна діаспора орієнтується на культуру, що не зазнала радянського й колоніального російського впливу. Тобто багато в чому етнічний українець із Канади чи Сполучених Штатів є чистішим у культурному плані, ніж українець тут.

 

У наших зросійщених співгромадян це викликає ненависть до представників діаспори. І фрустрацію в людей, які наново відкривають свою культуру, вчаться бути українцями. Усе, що ти вишколював у собі десятиліттями, канадійський українець знає з дитинства без жодної боротьби. Ну як таке може не бісити? Він не має спокуси переходити на російську, йому невідоме олів'є на Новий рік, він не дивиться "Операцию Ы", і його не дратує продаж землі або капітал власника банку, він спокійно ходить до греко-католицької церкви й сортує сміття в себе на подвір'ї.

Західна діаспора – це дзеркало, в яке нам соромно дивитися. Тому хочеться в нього чимось пожбурити. Набагато легше сприймати діаспору як канадійців та американців. Тоді все стає на свої місця. Вони чужинці, чого ми мусимо бути такими, як вони? Навіщо нам оті американські заморочки?

Інша крайність – "вони тут не живуть, яке мають право нам щось диктувати?" Хоча велика частина діаспорян не зі своєї волі залишила рідні краї. І їхня віддаленість дає змогу об'єктивніше оцінити портрет українця. Що знов-таки бісить. Бо ми не хочемо об'єктивності. Нам легше закритись у своїй бульбашці й не сприймати картини загалом. Бо це може бути болісний досвід.

За часи незалежності заледве кільком українцям із діаспори пощастило пробитися на найвищі щаблі української політики – це колишній народний депутат та ексміністр юстиції Роман Зварич, Катерина Чумаченко – яка викликала на себе стріли невдоволення як "американська" дружина президента Віктора Ющенка, яка нібито "керує ним за вказівкою ЦРУ". І новіші приклади Наталії Яресько та Уляни Супрун – специфічних міністерок економіки та охорони здоров'я.

Прикладом найуспішнішого повернення в Україну був Любомир Гузар. Колишній глава Української греко-католицької церкви став духовним батьком усіх українців. Навіть атеїстів. Що означає: повернення додому може бути успішним, навіть у ситуації, коли умови не надто сприяють.

Загалом після 2014 року сприйняття діаспори покращилося. Цим можна пояснити і залучення українців із-за кордону до політичних та культурних процесів. Що означає наближення тієї націо­нально-культурної моделі України, яка існує в діаспорі, до її реалізації тут. Така модель була ближча за президентства Петра Порошенка. Влада Володимира Зеленського не бачить діаспору як важливу частину суспільства. Тобто вважає її чимось поза державою.

На святкуванні 30-річчя Незалежності діаспори бракувало. Як і згадок про неї. Президент не полінувався назвати десятки етносів, які живуть в Україні, але не згадав українців за кордоном. Це ознака.

Діаспора не вкладається в парадигму умовного примирення різних частин України, яку пропихає влада "зелених". Вона не сприйме прилизаної історії України без Мазепи, Петлюри та Бандери і з "видатною повоєнною відбудовою". Тому в Україні Зеленського діаспори немає. Тому захистити діаспору у країнах, де вона слабша, теперішня влада тим більше не здатна. Ну, як "зелені" захищатимуть українську мову серед українців Росії чи Румунії, якщо вони її у своїй державі захистити не здатні? Під носом у влади низка телеканалів демонстративно порушує Закон про мову.

Замолоду я мріяв, що президентом України стане хтось із діаспори, а українці з західних країн масово повернуться додому. І ми разом побудуємо нормальну українську Україну. Час розвіяв ці мрії. Проте дав зрозуміти, чому українці з діаспори не хочуть повертатися.

Я спілкувався з багатьма. І з різних країн. Причини майже завжди ті самі.

Закордонні українці не сприймають приїзду сюди як повернення. Це переїзд. У нову, переважно ворожу країну. Молоді потрібні освітні програми в українських університетах. Тут таких або нема, або вони паскудно організовані. Важко уявити, що ідеалістичний українець із Канади вступить до університету в Одесі й залишиться тут на все життя. Бо університетський досвід – провальний: 99 відсотків ідеалістів повертаються у свої країни. Бізнес? Задушать. Культурні програми? Там мало грошей, і вони обмежені. Немає умов. І це "немає умов" пов'язано не лише з ворожістю до діаспори. А насамперед із тим, що Україна культурно й економічно ворожа до самих українців. Ми не станемо привабливі для діаспори, доки не будемо такими для себе.

Діаспора – це антидот до "русского мира". Українське суспільство, яке досі до цього "мира" прихильне, не сприймає діаспори позитивно. А якщо не бачиш себе частиною західного світу, то українці в діаспорі обов'язково виявляться "зрадниками" та "агентами". Історія Уляни Супрун тут показова аж до найдрібніших коментарів на її адресу.

Я не ідеалізую діаспори. Українці вміють сваритися й ненавидіти одне одного. І навіть у вакуумі, тобто без проклятущих сусідів, поборюють одне одного з люттю, значно більшою, ніж борються з ворогами. Але українці довели: якщо прибрати систему, вони вміють працювати й зароб­ляти, бути відповідальними громадянами, винаходити, створювати й покращувати світ навколо себе.

Вивчаючи діаспору, ми краще пізнаємо себе. Які якості є справді нашими, а якими завдячуємо сусідам.

×