РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ ПЕРЕМОЖЕ ТОДІ, КОЛИ ПОКОЛІННЯ, ЩО ЗДІЙСНИЛО ЇЇ, ПРИЙДЕ ДО ВЛАДИ, ВВАЖАЄ ПОЛІТОЛОГ СТАНІСЛАВ ФЕДОРЧУК
Чи стануть місцеві вибори черговим етапом очищення влади після Революції гідності?
– Серед вимог Майдану була й докорінна зміна Центральної виборчої комісії. Також – звільнення її голови Михайла Охендовського. Його звинувачували в корупційних зв'язках із минулою владою й безпосередній причетності до маніпуляцій виборчим законодавством. Цю вимогу не виконано. Більш того, президент відзначив Охендовського орденом князя Ярослава Мудрого. За які заслуги?
Спосіб, в який досі здійснюється влада, викликає сумніви, що революція є закінченою. Найголовніше: ані на парламентських виборах, ані на місцевих ми не отримали відкритих списків. Це звужує можливість впливу громадян на тих, хто має представляти їхні інтереси. Тому місцеві вибори не стануть "святом демократії".
Маємо реальну конкуренцію партій. Проте, здається, єдине, в чому вони справді змагаються під час виборчого процесу, це – популізм?
– Громадяни погано знають виборче законодавство. Це призводить до того, що партії можуть висувати будь-які гасла: закінчення війни, контрактна армія, зменшення вартості долара. В європейських країнах вони працюють не лише від виборів до виборів, як у нас. Через представництва на місцях мають постійний зв'язок із людьми. В Україні він відбувається хіба за допомогою телевізійних ток-шоу. Але навряд чи в депутатів місцевих рад є можливість потрапляти у прайм-тайм загальнонаціональних телеканалів.
Проблемою залишається низька явка виборців. Люди дуже слабко уявляють зв'язок між повсякденним життям і тим, кого обрали до місцевих органів влади. Не знають, як використовувати її, аби змінювати свій населений пункт. Зараз у найкращому випадку бачимо парад нових дитячих майданчиків, у найгіршому – роздавання гречки. Партії вмотивовують виборців через соціальний підкуп і вважають, що це спрацьовуватиме завжди. Але суспільство змінюється.
Чи помітне "дорослішання" активної частини виборців?
– Сподіваюся, будуть обрані не лише представники політичних брендів, розкручених на загальноукраїнському рівні. Якщо до органів влади не потраплять громадські активісти, волонтери, добровольці, можна буде констатувати: подорослішала незначна частина суспільства. Є кілька нових партій, що виросли з громадянського суспільства. Вони є альтернативою старим проектам, хоча представлені навіть не в кожному обласному центрі. Питання в тому, чи зможуть вони достукатися до людей і пояснити: відсутність вантажівки з гречкою не означає, що вони погано представлятимуть їхні інтереси.
Чи працюють патріотичні партії з виборцями Донбасу?
– Я спілкувався кулуарно з різними представниками виконавчої влади. Зрозумів: щодо Донецької та Луганської областей прийняли негласне рішення утворити стійку коаліцію з представниками колишніх місцевих еліт. У тому числі, з екс-"регіоналами" й комуністами. Залучити всіх, хто готовий бути лояльним до Києва, попри минулу політичну біографію. Пам'ятаємо спробу Павла Жебрівського (з червня 2015-го очолює Донецьку військово-цивільну адміністрацію. – "Країна") призначити своїм заступником колишню віце-мера Алчевська. Вважають, що вона пов'язана з місцевим криміналом. Для мене це чіткий сигнал: ні Адміністрація президента, ні лідери патріотичних партій не розглядають Донбас як поле для боротьби за виборця. Розуміють, що ця робота буде надто капіталомісткою. І без жодних гарантій, що тамтешні жителі поміняють свої політичні вподобання на протилежні. Тому їм пропонують кілька варіантів "Регіонів" у полегшеному форматі: партія "Відрождення", партія "Наш край", інші. Це – колишні фракції в середовищі "регіоналів", і всі вони пов'язані з донецькою мафією.
Донбаський виборець – важкопідйомний, зневірений, заляканий. Люди там налаштовані фаталістично. Вважають, що краще проголосувати за вже знайоме зло. Але яким чином подібні настрої можуть змінитися, якщо патріотичні партії не конкуруватимуть із місцевими? Не створюватимуть своїх осередків, не працюватимуть між виборами? Не залучатимуть громадян до соціальних проектів?
Якою мала б бути оптимальна політика щодо непідконтрольних територій Донбасу?
– Влада повинна боротися за душі громадян, які залишаються там. Завданням номер один має стати реалізація їхнього права на достовірну інформацію з незалежних українських медіа. Цьогоріч у лютому "Телекритика" провела соціологічне дослідження. Існує залежність громадської думки на певній території від якості прийому російських телеканалів і наявності чи відсутності українських. Також треба встановлювати контакти з людьми, що не є посібниками терористів. Створювати умови для їхньої інтеграції у мирне життя на підконтрольній території. Це обійдеться набагато дешевше, ніж війна з колишніми співгромадянами, які перетворилися на зубожілих люмпенів і через це взялися за зброю. Життя на звільнених територіях Донбасу має демонструвати переваги української держави – порівняно з так званими республіками.
Як оцінюєте нову редакцію закону "Про місцеві вибори"?
– Прийняття її незадовго до виборів підриває основи розуміння громадян, що саме їх очікує. Це негативна практика. Вона щоразу змінює правила гри. Одне з основних нововведень, яке вважаю чи не найгіршим: кандидат мусить бути приписаний до певної партії. Через це до одного партійного списку потрапляють люди з дуже різними переконаннями. Партії отримали монополію на висування кандидатів. Це обмежує право громадянина бути обраним. Якщо хочу балотуватися, але не знайшов партії, що мені подобається, чому не можу йти самовисуванцем?
Інший негативний момент – процедура відкликання обраних депутатів. Це може зробити тільки політична партія, від якої вони балотувалися. Але головним суб'єктом виборчого процесу має бути виборець, а не політична партія.
Якою мала б бути децентралізація влади?
– Згадаймо досвід часів Віктора Ющенка. Одразу після обрання президентом він оголосив про адміністративно-територіальну реформу, що мала децентралізувати владу. З рекламою цього проекту тодішній віце-прем'єр Роман Безсмертний об'їздив усі регіони України. Проте ідею не було втілено в життя. Під її вивіскою створили інститут представників президента в регіонах. Автори нинішнього проекту наступають на ті ж граблі нерозуміння головного принципу здійснення демократії в суспільстві: чіткого поділу гілок влади. Пропонують створити інститут префектів при кожній великій адміністративно-територіальній одиниці. Представник виконавчої влади, префект, матиме право оскаржувати рішення, прийняті місцевою радою, якщо ті суперечитимуть чинному законодавству. Кажуть, це запозичення французького досвіду. Але у Франції префекти оскаржують не більше одного відсотка прийнятих місцевою владою рішень. Можу собі уявити, на що ця процедура перетвориться в Україні, якщо позиція президента суперечитиме позиції місцевої влади у питаннях розподілу майна, бюджетних коштів, земель місцевого призначення. Вкотре можемо впасти у прірву протистояння між законно обраними місцевими радами й представниками президента, призначеними наглядати за ними.
Мусимо враховувати і зміни в системі формування бюджетів. Місцеві ради отримають більше можливостей розпоряджатися їхніми коштами. Відповідно, матимуть додаткові можливості розвивати інфраструктуру. Начебто гарна ініціатива. Але водночас пропонують змінити кордони адміністративно-територіальних одиниць. Це мало б спиратися на соціально-економічний і демографічний аналіз. Ним мали б займатися науковці. Треба враховувати, наприклад, чи існує асфальтне покриття між райцентрами, які пропонують об'єднати. Якщо ігноруватимуть таке, то опинимося в ситуації, коли населені пункти об'єднуватимуть за найнелогічнішими принципами. Єдине, що впливатиме на цей процес, – інтереси місцевих мафій чи еліт. Уявімо: через об'єднання чотирьох сіл рада залишається тільки в одному з них. Той, хто в ньому має владу, впливатиме на життя усіх чотирьох сіл. Якщо процес об'єднання районів не спиратиметься на об'єктивний аналіз, він працюватиме проти інтересів громад і держави.
Активна частина суспільства повалила режим Януковича, але поки що не має успіхів у розбудові держави.
– Успішна революція змінює суспільний лад у тих випадках, коли одразу формує інститути нової влади. У нас же вони залишилися старими. Політики, яких залучили як партнерів Майдану, відсунули багатьох його активістів і фактично монополізували владу. Зможемо говорити про перемогу Революції гідності тільки тоді, коли покоління, що здійснило її, прийде до влади природним шляхом.
Українці здатні об'єднатися і змінити владу в Києві. Коли ж доходить до корумпованих місцевих еліт, які так само перешкоджають розвитку держави, то суспільство починає буксувати. Небезпечно йти проти місцевих господарів життя. Надто високий рівень залежності людей від них. Треба переосмислювати те, чим є місцева влада й місцева політика. Політики в Україні мають виростати з місцевих рад. Потрібно, щоб вони мали право законодавчої ініціативи й могли рости як політики. Подібний досвід ми мали на початку 1990-х.
Крім того, дуже важливо, аби місцеві депутати отримували зарплату за свою діяльність (заробітну плату отримують лише народні депутати, обрані до Верховної Ради. Депутати місцевих рівнів "здійснюють свої повноваження, не пориваючи з виробничою або службовою діяльністю". – "Країна"). Вони мусять виділяти час на прийом громадян, на відвідування сесій, на роботу в своєму окрузі. Чи буде ефективним депутатом той, хто має великий бізнес і масу комунікацій, пов'язаних із ним? Він може найняти собі помічників, але виборець воліє напряму спілкуватися з тим, кого обрав.
3 
1
Коментарі