МОСКВА ЗНОВУ ЧЕКАЄ НАГОДИ ЗАВДАТИ НАМ УДАРУ

Цьогоріч 1 грудня відзначаємо ювілей референдуму про проголошення незалежності – разом із 30-ю річницею відновлення державності України. Політично-правове оформлення відновленої Української держави 1991 року було бездоганне. Надалі нам, на жаль, забракло такої зібраності й тонусу. Цим скористалися компартійна номенклатура та криміналітет. Вони разом змонтували й утвердили в незалежній Україні олігархічний устрій, тісно зав'язаний на відносини з Росією. Це зумовило наше подальше перебування у сфері геополітичних інтересів Кремля. А 2014-го, як наслідок, призвело до війни Росії проти України. Держава витримала випробування перших 30 років лише завдяки небайдужим патріотам, яких щоразу більшало.

 

Коли під час ухвалення Акта проголошення незалежності України Ігор Юхновський (доктор фізико-математичних наук, народний депутат України першого-четвертого скликань. – Країна) запропонував провести ще й референдум, це викликало обурення. Навіщо, мовляв, нам ще й референдум, якщо маємо на руках проголосовану парламентом постанову. Ігорю Юхновському та його однодумцям довелося довго пояснювати, що будь-яке наступне скликання Верховної Ради зможе так само голосуванням скасувати це рішення. Волевиявлення ж на загальнонаціональному референдумі раз і назавжди зафіксує факт повноцінного відновлення державності як бажання всього українського народу. 84 відсотки громадян взяли участь у референдумі 1 грудня 1991-го. За його підсумками, 90,3 процента українців підтримали постанову Верховної Ради від 24 серпня 1991 року. З наступного дня іноземні держави почали визнавати незалежність України. Це була перемога нової України над імперією.

Далі відбулося багато подій. Лише років за 10, на початку 2000-х, ми почнемо усвідомлювати, що колишня компартійна й комсомольська номенклатура із криміналітетом скористалися запровадженням демократичних інновацій і новими правилами (сва)вільного ринку. Вони проявили спритність та впродовж першого десятиліття сформували олігархічний устрій держави. Новий правлячий клас узяв під абсолютний контроль ресурси, промисловість і основні засоби масової інформації. Цього вистачило, щоб мати достатній вплив на перебіг будь-яких виборів. Так було встановлено фактичний контроль над політичними процесами.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Зеленський хоче створити м'який авторитарний режим

Провладний клас формували кола, які не мали особливих сентиментів до української державності, – комуністичною номенклатурою та нуворишами зі сходу й півдня. Цим проблема ускладнювалася. Годі було сподіватися, що такі "еліти" будуватимуть міцну національну державу чи вестимуть Україну в Євросоюз і НАТО. Для них значно комфортнішим і зрозумілішим був "русский мир". Так зберігалися й зміцнювалися економічні, культурні й політичні відносини України з РФ. Тамтешні еліти звідусіль проникали і закріплювались у структурі нашої держави – у промисловості, банківському секторі, політиці, культурі, медіа. Тим часом без України відбулося розширення ЄС і НАТО на Схід. Зростала залежність від Москви. Олігархи мали на цьому великий фінансовий зиск. Перебування в російському магнітному полі сповільнювало бажані інституційні трансформації та національний ренесанс. Можемо вважати перше десятиліття контрнаступом імперії. Очевидно, Кремль вважав, що залишилося лише оформити свій успіх і посадити в Києві повністю маріонетковий режим.

Цьому завадило українське громадянське суспільство, яке несподівано для російських еліт заявило про своє право на вирішальний голос. У боротьбі за державність патріотичний загал вийшов на фронтир тривалого тотального протистояння з Росією. Помаранчева революція стала першою масштабною битвою двох потуг – українських громадян і відновленої Російської імперії. Їй передували акція "Україна без Кучми" й парламентські вибори 2002 року, що вочевидь не вписувались у сценарій Москви і провладного в Україні олігархічного класу. Помаранчевий майдан став першою великою вольовою перемогою громадян уже відновленої Української держави.

 

Імперія не збиралася миритися з поразкою. Інституційного впливу Росії на Україну, на жаль, виявилося достатньо, щоб завершити проміжний реванш на виборах 2010 року.

Патріотичний авангард громадянського суспільства продовжував боротьбу. Мовний майдан, парламентські вибори 2012-го, врадіївське повстання, інші локальні спалахи гартували майбутню Революцію гідності.

Масовий вибух українців восени 2013 року, напевно, переконав кремлівську верхівку в тому, що упокорити українське суспільство мирними засобами буде складно. Вона йде на остаточне вирішення "українського питання". Спочатку були спроби розігнати масовий протест і поставити Україну в критичну залежність від Москви руками дискредитованого Януковича. Російські силовики допомагали тиснути на Майдан, а президента змусили підписати угоду про великий російський кредит і остаточну здачу Кремлю сектору безпеки та оборони України. Побачивши, що й це не вирішує питання, Москва ініціює криваві події в центрі Києва в лютому 2014 року, захоплює Крим і частину Донецької та Луганської областей. Очевидно, за первинним задумом, це мало нарешті колапсувати Україну і змусити нас до повної та безумовної капітуляції. Кремль мав отримати змогу повністю та офіційно вирішувати подальшу долю нашої держави.

Цей бліцкриг зупинили зібраність нової влади в Україні в перші місяці війни та воля нації до битви за свободу. Росія знову переходить до застосування інструментів прихованої боротьби всередині України, тримаючи напруження на Донбасі, у Криму, з боку Білорусі та Придністров'я, в Чорному та Азовському морях.

Зі зниженням градуса збройного протистояння в Україні загострилася внутрішньополітична боротьба. Значна частина суспільства сфокусувалася на радощах буденного життя й перевела свою увагу на дріб'язкову політичну метушню всередині країни. Росія застосувала в Україні свої засоби пропаганди для утвердження такої абсурдної реальності. Війна та системне протистояння з імперією стали справою лише передових загонів небайдужих патріотичних громадян. Це призвело до "комічного" результату виборів президента 2019-го. Москва знову чекає нагоди, щоб завдати нам удару.

Війна за Україну триває. В ретроспективі 30 років бачимо, що будь-які спроби Кремля піти на загострення мобілізували наше суспільство й розширювали реальний український простір у межах держави. Драйвером у борні за відновлення незалежності була Західна Україна. Помаранчева революція дала змогу подолати Дніпро, а Революція гідності долучила до активної боротьби за державність південь і схід країни. Ці процеси відображаються й у зміні суспільних настроїв. Зокрема, у ставленні до своєї держави й української мови, в оцінюванні минулого, у прагненні українців якнайшвидше долучитися до НАТО і ЄС. Щоразу такі настрої охоплювали все більшу частину населення країни.

Насамкінець варто додати: еволюція новітньої України доводить, що основним джерелом легітимності у країні є патріотичні, прозахідні небайдужі громадяни. Саме вони становлять в Україні "глибинну державу" – deep state. Спроби це проігнорувати завжди зумовлюватимуть проблеми. Спиратися, однак, на цю "глибинну державу" треба щиро й послідовно. Тільки в цьому – запорука перемоги.

ЧИТАЙТЕ БІЛЬШЕ в журналі "Країна" за 2 грудня

Передплатити можна ТУТ

×