Якщо зберемо всі пропозиції та ідеї посадовців, ми не отримаємо чіткої відповіді – куди рухається країна, – каже народний депутат Сергій РАХМАНІН
Президент оновив склад делегації України для участі в Тристоронній контактній групі по Донбасу. Туди також увійшли нардепи. Для чого?
– Реалізація цього указу містить ризики. Мінський процес був позадержавним майданчиком. Це давало можливість уникнути проблем під час розробки необхідного політико-дипломатичного шляху. Українська влада, ухвалюючи Мінські угоди, виходила з того, що на той момент військового шляху не існувало. Так виникла тристороння контактна група, до якої увійшли представники України, Росії, ОБСЄ. І був створений неформальний мінський майданчик. До складу української делегації не входили посадовці.
За міжнародним правом, будь-які рішення, що їх ухвалювала ТКГ, не мали міжнародно-правових наслідків. Це визнавали всі. Тепер теоретично вони можуть набути офіційного характеру.
В якийсь момент це може де-факто легалізувати перемовини представників Української держави й окупаційного режиму, так званих ЛНР-ДНР. Який ми отримуємо зиск, незрозуміло. Очевидний тільки ризик.
Чим керується керівництво держави, коли вдається до таких кроків?
– Треба запитувати президента.
Керівник Офісу президента Андрій Єрмак заявляє про проведення місцевих виборів в окупованих ОРДЛО восени. Продовжує просувати ідею консультативної ради в Мінську. Що проглядається за цими рухами?
– Не уявляю, як восени можна провести вибори на тимчасово окупованих територіях. Цього не уявляє й Центральна виборча комісія, що випливає з відповіді її голови на мій запит.
Спершу звідти треба вивести будь-які війська, відновити українську владу, мають запрацювати українські інститути, провести розмінування. Там повинні почати роботу Служба безпеки України, поліція, Збройні сили. Поновити діяльність політичних партій, їхніх місцевих організацій.
Після того як з окупованих територій Донбасу зникне остання особа зі зброєю, знадобиться щонайменше пів року – рік, щоб створити передумови, аби говорити про вибори. А враховуючи розмінування – то ще більше. Не знаю, як керівник Офісу президента уявляє собі проведення там виборів восени, якщо навіть режим припинення вогню досі не встановлений.
Вибори провести неможливо. Там за політичного бажання можна провести імітацію. Отримаємо територію, яку де-факто не контролюватимемо.
Кілька місяців тому ви представили план холодної деокупації Донбасу та Криму. Казали, він може стати альтернативою Мінську. З чого варто починати його втілення?
– Мінські угоди – нікчемні й небезпечні. Їхня подальша реалізація несе прямі загрози територіальній цілісності, суверенітету й безпеці держави. Але навіть вони починаються з припинення вогню. Тому маємо наполягати: обстрілів не повинно бути щонайменше пів року. Будь-яка дія з українського боку має відбуватися тільки після цього.
Припинення вогню – це ще й маркер. Якщо Росія не здатна чи не хоче забезпечити цього протягом року, значить, вона не збирається робити будь-що інше. А наші спроби розводити війська, створювати якусь дивну консультативну раду, надавати українській делегації в ТКГ статус офіційної суперечать навіть Мінським угодам. Уже не кажу, що вони суперечать національним інтересам і здоровому глузду.
Двостороннє припинення вогню дасть змогу створити демілітаризовану зону, яка унеможливить подальші бойові дії. Якщо цього не буде, маємо Мінський процес спускати на гальмах в односторонньому порядку. Закріплюватися на позиціях і готуватися до подальших планів. Можемо розглядати військовий варіант, політичний комбінований, але – виходячи з того, що Мінські угоди не працюватимуть. Маємо робити те, без чого перемога неможлива – зміцнювати Збройні сили, будувати економіку.
У партії влади говорять, що до Мінська підв'язані санкції проти Росії, тому не дотримуватися його – ризиковано. Чи погодяться на інший план західні партнери?
– Санкції прив'язані до порушень міжнародного права й агресії Росії та окупації нею українських територій.
Німецькі, французькі, американські політики й дипломати часто заявляють, що альтернативи Мінську немає. І вони праві. Тому що альтернативи досі й не було. Українська влада її не запропонувала. Зараз президент фактично рухається в річищі Мінських угод і повторює помилки попередників. Так держава Україна зайде у глухий кут, з якого буде важко вибиратися.
Альтернативу треба пропонувати, бо ситуація змінилася.
Неодноразово запитував українських дипломатів: бодай раз влада порушувала питання, щоб за будь-яку ціну добитися припинення вогню? Детально проробляли питання обміну полоненими, розмінування, уникнення екологічних катастроф, співпраці в рамках спільного центру координації й контролю. Але припинення вогню ніколи не ставили як ключову умову. Так, це зробити вкрай важко. Але для цього й існують політики, дипломати. Їхня робота – працювати із західними партнерами. Й переконувати їх, що ціна припинення війни в центрі Європи – це не кумедні вибори, даруйте за цинічний жарт, на окупованих територіях, а припинення вогню. Якби ми змогли в цьому переконати Захід, то в них знайшлися б важелі впливу на Росію. Щоб для початку хоча б перестали вбивати наших громадян.
Зеленський дослухається до того, що ви кажете?
– Ми скерували наш план в Офіс президента. Мав розмову з Андрієм Єрмаком. Не знайшли порозуміння. У нього своя логіка.
Однак шанс переконати вище державне керівництво зберігається. Дії Москви мають рано чи пізно показати президентові, що варіант, який він пропонує, – це шлях у нікуди. Сподіваюся, це відбудеться раніше, ніж пізніше.
Після зміни уряду посилився вплив Ріната Ахметова. Чому Зеленський на це пішов? Чим це загрожує країні?
– Ризик існує завжди, якщо президент, байдуже, як його прізвище, спирається на олігархів у розбудові політичних інститутів, реалізації планів. На превеликий жаль, усі українські президенти, відколи в нас з'явилися олігархи, на них спираються. Зеленський не виняток. Хоча він у передвиборчій риториці декларував Україну без олігархів. Виявилося, не може без них обійтися.
Кажуть, в Ігоря Коломойського є один з улюблених висловів: "Життя, як супермаркет. Заходиш – береш, що хочеш. Але на виході – каса". На місці Зеленського я подумав би над цим. Допомога олігарха ніколи не буває безкоштовна. Про зв'язок теперішньої влади з фінансово-промисловими колами можна судити за певними законопроєктами, кадровими призначеннями. І ці речі викликають тривогу. Наскільки це загрозливо – покаже час. Доки є можливість дистанціюватися від олігархів – це треба робити. Олігарх – хижак. І кожен президент, який вважає себе дресирувальником, в якийсь момент з'ясовує з подивом для себе, що він опинився за ґратами з хижаком і двері замкнені.
Зрозуміло, людям без політичного досвіду вкрай складно вибудовувати систему управління державою, знаходити необхідні кадри. Але людина, яка збиралася йти в президенти, мала ж якийсь план. Вона бере на себе відповідальність. Сьогодні так здається, що цього випробування влада не витримує. Навіть по очевидних недавніх речах.
Яких?
– Влада не витримала іспиту карантином. Коли говорить про послаблення, кроки назустріч бізнесу, то це не влада, а бізнес прийшов, грюкнув і примусив її йти на поступки.
Якщо подивитися, як діяла влада і як громадяни, то рахунок не на користь влади. Направляв депутатський запит на міністра оборони Андрія Тарана щодо забезпечення медичними засобами й ліками ЗСУ для боротьби з коронавірусом. З'ясувалося, громадські благодійні організації постачали для армії набагато більше тестів, ніж держава. З погляду ефективності – до влади величезна кількість запитань.
Компанія Пінчука поскаржилася президенту, що Кабмін переписує правила енергоринку в інтересах ДТЕК Ахметова. Мовляв, в останні місяці системно приймають рішення на подорожчання електроенергії для промислових споживачів. Зупиняють потужності Енергоатома, а замість дешевої атомної енергії споживачі повинні платити за дорогу "зелену". Це новий Роттердам+?
– За зовнішніми ознаками так.
Є жарт: "Будь-який президент потрібен Ахметову. Будь-якому президентові треба Ахметов". Цілком може статися, що є домовленості щодо врахування інтересів Ахметова цією владою. Натяки на це є. А наскільки це глибоко, загрозливо і як потерпатиме держава, побачимо згодом. Усе залежатиме від масштабів і реалізації плану.
Ахметов – найбагатша людина в країні. У нього достатньо довга лава запасних, великий кадровий ресурс, на відміну від влади. Він цим користується. Але кожен олігарх впливовий настільки, наскільки йому це дозволяють.
Наскільки Ахметов впливає на Зеленського?
– Наскільки він впливовий, знають двоє – Ахметов і Зеленський.
Бачимо рухи до зміни курсу реформ – генпрокурорка бере людей, які не пройшли атестації, на державні посади призначають без конкурсу, президент говорить про перегляд, а по суті зупинку медичної реформи, міністр економіки критикує систему ProZorro. Наскільки серйозним може бути відкат?
– Це різні речі, їх важко порівнювати. Більше того, є реформи, що такими тільки називаються. Говоримо не про відкат, а про відсутність системного зрозумілого погляду в майбутнє. Умовно кажучи, попередня влада намалювала план – як перетворюватиме країну. Так і робила. У чомусь гальмувала, в чомусь прогресувала. Десь собі заробляла. Але це була система. Її можна критикувати, погоджуватися чи ні. Однак існувала певна логіка. Нинішня влада логіки не має. Складається враження, вони не знають, що робити. Для себе влада вирішила: все, що зробили попередники, не працює. І навпомацки намагається шукати інші шляхи. Та системою це назвати важко. Програмою теж. Люди смикаються. Якщо зберемо докупи всі пропозиції, ідеї, які ініціюють або навіть втілюють посадовці й урядовці, не отримаємо чіткої картинки. Немає відповіді, куди рухається країна.
Міхеіл Саакашвілі очолив Нацраду з питань реформ. Він зустрічався з вашою фракцією. Чим може бути корисним для країни?
– Будь-яка людина може бути корисна, якщо знайти місце, де вона максимально реалізує свій потенціал. Чи є Нацрада з реформ місцем, де може будь-хто реалізувати свій потенціал? Ні. Не зрозуміло, навіщо цей орган, чим займатиметься і яка з нього користь. Керівником ради реформ має бути прем'єр. А радою має бути Кабмін. Власне, для цього він і існує. Решта – це надбудови. Існують для того, щоб працевлаштувати конкретних людей. Або щоб перепасувати увагу громадськості й політикуму. Якщо у вас є окремі реформи, то втілюйте. Навіщо створювати раду? Я постійно повторюю це прислів'я: "Якщо зібрати дев'ять вагітних жінок разом, дитина не з'явиться за місяць". Воно найкраще характеризує нашу ситуацію. Колись американці казали: хочете провести реформи швидко, маєте заощадити час на написанні планів і почати робити. Щоб утілювати реформи, треба план і люди, здатні його реалізувати. Судячи з усього, плану нема. І людей, здатних стати локомотивами цих реформ, теж.
Влада сподівається, що таким двигуном стане Саакашвілі?
– Як людина, яка очолює Нацраду реформ, може вплинути на посилення реформ?
Якби Міхеіла Саакашвілі розглядали як прем'єра, було б логічно дискутувати, чи здатний він упроваджувати реформи. Чи його план відповідає українським реаліям. А йдеться про те, що він керуватиме дорадчим органом, який створили ще за Петра Порошенка. І я щось не пам'ятаю, щоб він був неймовірним двигуном перетворень.
Тоді до чого вся ця історія із Саакашвілі?
– Міхеіл Ніколозович категорично відкидає це, але таке враження, що його взяли, аби врівноважував Арсена Авакова. Який на сьогодні є, напевно, найвпливовішою фігурою в уряді. А з другого боку – був подразником для прем'єра. Який трохи млявіший і залежніший, ніж хотілося б президенту Зеленському. Це моє припущення.
Можливо, Зеленському просто симпатичний цей політик і він хоче скористатися ідеями та енергією пана Саакашвілі.
Криза й карантин показали конфлікт між центральною владою й місцевим самоврядуванням. Хто в цьому протистоянні виграє?
– Програє держава. До речі, історія про конфлікт між центральною владою й місцевим самоврядуванням – це найліпша ілюстрація того, що керівництво країни іспит на відповідальність не склало. Чинне законодавство чітко регулює, як має діяти влада в таких ситуаціях. Мав бути створений штаб. Де ключовою повинна бути Державна служба з надзвичайних ситуацій, а не МОЗ. Не Офіс президента мусить займатися масками. Штаб повинен нарізати завдання місцевому самоврядуванню й отримувати запити, інформацію від них. Рішення уряду – обов'язкові для виконання. Цього не було.
Створили дивний офіс, до якого входили дивні люди. Уряд біг навздогін за подіями. Держава вже потерпає від цього непорозуміння. Влада має бути системна. Центр не повинен доїти місцеве самоврядування, як це було багато років. Але він не має права втрачати контроль. А його втрачено. Фактично певні регіони ігнорують центр. Це поганий сигнал. Особливо з огляду на загрози й ризики, з якими вже стикається Україна.
На цьому тлі заговорили про створення партії мерів. Наскільки вона життєздатна?
– Кожні три-чотири роки в нас створюють партію мерів. І виникають питання, наскільки вона змінить політичний рельєф в Україні, чи стане впливовою. Жодна такою не стала. Тому що мери можуть єднатися під прапором боротьби з центром у розв'язанні окремих питань, перед короткою зовнішньою загрозою. Але вони надто різні, щоб заснувати потужну політичну силу. Якщо таку партію створять, вона багатьом політичним гравцям сплутає карти на місцевих виборах. Але говорити про політичну силу, що буде важковаговиком, не можемо.
Чи зважиться влада внести правки у Виборчий кодекс з обмеженнями для невеликих партій і кандидатів на міських голів?
– І партії влади, і переважній більшості великих політичних сил вигідні обмеження для менших гравців. Якщо ці правила запровадять, то великі партії отримають величезну преференцію. Це не в інтересах виборців. Їхні права суттєво звузять. Свої інтереси буде важче відстоювати.
Влада зацікавлена переписати правила гри на свою користь. Ми намагаємося щонайменше добитися зменшення застави. Бо те, що пропонують зараз, нереалістичне. Це означатиме, що на вибори прийдуть лише ті партії, яких підгодовують фінансово-промислові групи. Це загрозливо з погляду розбудови демократії, парламентаризму й місцевого самоврядування.
Поки що в партії влади достатньо впливу, щоб практично одноосібно провести необхідні рішення. Тим більше, вона матиме спільників в особі великих партій – незалежно від їхніх ідеологічних принципів.
Як за дев'ять місяців змінився парламент?
– Велика кількість депутатів без практичного політичного досвіду чогось навчилися. Цей парламент уже краще підготовлений. Він став розважливішим. Налагодилася робота в комітетах. З'являються дискусії, компромісні рішення на користь різних політичних сил, а не лише однієї.
З негативного – люди, які досі не мали уявлення про парламентську роботу, зрозуміли, який зиск можна отримувати. І стикнулися зі спокусами. Не впевнений, що всі витримають. Ідеалістів у Раді все менше, а більше циніків. Якщо їхня кількість стане критичною, цей парламент буде здатний зробити лихого набагато більше.
Чи можливі дострокові парламентські вибори?
– Малоймовірні. Необхідні об'єктивні обставини й підтримка більшості. Все є в Конституції. Не можна просто оголосити вибори. Цього не зрозуміють ні виборці, ні політикум, ні світ, ні Конституційний суд. Мають бути залізобетонні підстави.
Як епідемія змінить українців?
– Споживацтва буде набагато менше в усіх розуміннях цього слова.
7 
35413
Коментарі