Я соціофоб – не люблю брати й давати інтерв'ю.
Маю спогад із раннього дитинства. Мені півроку, максимум. Дітей у педіатрії важили на білих залізних вагах. Пам'ятаю, як мене кладуть на них. Бачу крізь шкалу з гирьками скляну шафку, а в ній – страшні совєцькі іграшки.
Дитячий садок ненавиділа – виховательки були тупими садистками. Така сама класично комуністична школа з павліками морозовими і зоями космодем'янськими. А вдома – мамина гіперопіка. Я мріяла про одне – щоб усі відчепилися. Єдине, що подобалося, – влітку жили на базі відпочинку біля Десни. Багато часу проводила з татом. Ще живі були дідусь із бабусею. Річка, село Євминка, веселки, ластівки. Тато в піщаних кручах вирізав мені індіанські маски.
Вчитися у школі не подобалось. Це тюремна система. Ще вчителька молодших класів вибудовує ієрархію від того, хто чиї батьки. Хто підлизується – отлічніки. Далі трієчники, хорошисти – вигнанці, які потім стають двієчниками. Бо в такій гнітючій ситуації дитина не могла нормально вчитися. Я була серед таких. Інтілігєнткою мене дражнили, бо мала "хамство" ходити до музичної школи, пропускаючи політінформацію.
Телевізора не маю.
Ніч на Майдані на 19 лютого позаторік – найстрашніша в житті. Старший син був під палаючою будівлею Будинку профспілок. Менший – на барикаді в місці, де її таранив БТР. За те, що вони залишилися живі й майже неушкоджені, готова була на день народження подарувати що завгодно. Так у нас з'явився американський пітбуль Тор – мій перший пес у житті.
Найстрашніше і найболючіше – людська уява. На Майдані було не страшно. Бачиш – дієш. Удома перед монітором зривало дах. Коли уявляєш, що син піде на війну, це пережити неможливо. А коли це сталося, розумієш: по-перше, нічого страшного, по-друге, треба бути чеснішим. Бо триндіти про закон карми – це одне, а прийняти – інше. В автокатастрофах гине більше людей, ніж солдатів на війні. Фахових військових гине менше, ніж цивільних. Раніше про це не замислювалася.
Будь-яка дія чи намір має наслідки.
Вчитися в музичній школі змушували батьки. Вчителька била лінійкою по руках, кричала. Я починала ригати, щойно мене садовили за те кляте фортепіано. Пізніше сама пішла на клас гітари. Хотілося грати пісні, які подобаються. Але там виявився той самий совок: нічого не підбирати, без підставки під ногу не грати, бо це типу псує постановку руки, Beatles не можна, сиди лабай усілякі рондо чи етюди Паганіні.
Відкриттям було, наскільки діти функціональніші за нас у житті. Наскільки менше вавок у мізках. Це – еволюційний стрибок. Завдяки цьому поколінню і стався Майдан. І трохи – завдяки нам, сорокалітнім.
Людина читає одне, а бачить – своє. Якщо не вмієш пояснювати свою думку, краще мовчати і не заплутувати людей. Навіть якщо ти Будда або Христос, знайдуться люди, які образяться, зненавидять або скажуть, що ти – ідіот.
Танець – це політ. Навіть у таких танцях, як, скажімо, тибетські – тобто без контакту в парі, коли люди танцюють у колі або чоловіки навпроти жінок – може бути більше еротики, ніж у безпосередній близькості. Але в такому танці почуваєшся краплею в океані, частиною одного цілого.
Буддизм стоїть насамперед на відсутності особистості. Життя не одне. Є багато перероджень, і не лише людиною. Все – ілюзія. Усвідомити це складно. Але мені пощастило – була така з дитинства. Інколи вдень, коли не спала, ввижалося, що все навколо – сон, декорації.
Можна прочитати мільйон книжок про цукор. Можна морду бити, якщо з тобою хтось не погоджується. Але якщо хоч раз покуштуєш – не забудеш навіть під тортурами. Однак пояснити комусь, що таке солодке, не зможеш.
До смерті я поки що не готова. Саме тому – боюся.
Ми майже весь час діємо неусвідомлено, хаотично. Потрібна моральна, інтелектуальна й побутова дисципліна. Можна перевчити розум бути присутнім тут і тепер. Виходить красивіше й акуратніше життя. Бо не робиш зайвих рухів – ментальних і фізичних.
Кохання, закоханість – це емоції. Падає планка, бачиш людину і хочеш її. Як власність. Є такі іспанські пісні, коли покинута жінка проклинає коханого – це такий феєрверк емоцій, пристрасті, а по суті – цілковите затьмарення. Людина в такому стані вважає, що її почуття, її світ – єдина правда. А за якийсь час думає: як я могла? Проблема в тому, що ілюзії й емоції призводять до дій – можуть навіть до вбивства призвести. І це, звісно ж, не любов.
Любов – це насамперед повага, людяність. І найголовніше – співчуття.
Закоханість у творчості – як паливо для космічних кораблів. Не обов'язково писати про кохання, можна й про Чорнобиль. Ця енергія дає стимул. Особливо, коли закоханість платонічна. Так буває, якщо людина розвинена інтелектуально, духовно, етично, естетично. Але більшість роблять одне одному боляче, психують, сваряться, ненавидять. Усі серіали про це. Багато книжок – теж.
3 
1
Коментарі