Ексклюзиви
Вівторок, 20 серпня 2019 10:00

"Активної меншості українців достатньо, щоб диктатури падали"

– Найбільша проблема українців – це українці. Як і 100 років тому, є імовірність, що внутрішні проблеми можуть спричинити поразку, – каже історик Олександр Зінченко, 42 роки.

– Підприємець і меценат Євген Чикаленко писав, що українська нація – "недоварена". Його сільський знайомий казав, що сира вода може бути хорошою, але переварена – ще краще. А от коли вода недоварена, можуть бути проблеми. І тоді, й тепер українцям бракує освіти – розуміння суті процесів.

100 років тому така "недовареність" призвела до поразки. Більшовизм був аналогом сучасного крайнього популізму. Протиставити щось більшовицькому популізму було складно, і "недоварена нація" не вистояла перед спокусами, які виявилися фікцією. Винниченку, Грушевському, Скоропадському було непросто обіцяти українцям більше, ніж обіцяли популісти-більшовики.

Зараз найбільшою внутрішньою загрозою для України є крайній популізм і невігластво людей, які на хвилі зміни електоральних настроїв прийшли до влади.

Є ризик, що й у зовнішньополітичній сфері втратимо підтримку. Це означатиме, що Захід потихеньку відходитиме від позицій, які були міцні ще рік чи півтора тому.

Хто або що у справі збереження незалежності наш союзник, а хто – ворог?

– Захід не хоче втручатися у пряму військову конфронтацію. Всі очікують чергову світову фінансову кризу. Тож великим державам буде не до України. Посилення агресії Росії не готові толерувати Велика Британія та США. Європейський Союз останнім часом демонструє менш консолідовану позицію. Тому без боротьби українців, зусиль дипломатії, військових ніхто не перейматиметься нашими проблемами. Маємо розраховувати насамперед на власні сили.

Мусимо переконати партнерів, що російська агресія – це виклик для безпеки усього Заходу. Світ опинився у стані нової холодної війни. Але не всі це зрозуміли. Цього разу Україна – з іншого боку "залізної завіси", й це приємно усвідомлювати. Маємо не дати Росії пересунути цю завісу далі на Захід.

Чи усвідомили українці – після Майдану і російського вторгнення – ціну незалежності?

– Незалежність – цінність, яка об'єднує українців. За найновішим опитуванням Інституту соціології НАНУ – 81,3 відсотка розуміють, що це важливо. Та для близько 4 відсотків незалежність – не цінність взагалі.

Виросло покоління, народжене після 1991 року. Для них нема іншої історії, ніж історія незалежної України. Більшість українців вибирає з усіх варіантів відповідей "я – громадянин України", а не, наприклад, "я – мешканець свого міста чи села". Це зміщення акцентів у питанні ідентичності: ким я є, а ким – ні.

Чому став можливий Майдан? Бо частка тих, хто виріс на нерадянських підручниках, перевалювала за половину дорослої частини популяції. Повернення в орбіту Росії сприймалося як небезпека.

Які риси української нації заважають нам рухатися вперед?

– Невміння радіти успіхам. Українці – найнещасніша нація чотирьох континентів. Нещасливіші тільки в Африці та Азії. Наші сусіди за всесвітнім "рейтингом щастя" – Чад, Ефіопія, Уганда, Того. Ці країни перебувають на першому щаблі економічного розвитку з чотирьох. Ми – на третьому. Це означає, що між Україною і Швейцарією цивілізаційна відстань значно менша, ніж між Україною й Угандою. Ми для них, як для нас – Швейцарія. Але українці не хочуть цього помічати.

За 28 років відбулися фантастичні зміни. 1993‑го інфляція була 10 256 відсотків. Ми подолали цю кризу. З'явилась українська музика, маємо вибух книговидання. Мене розчулюють українські книжки в супермаркетах. У нас з'явилися супермаркети. Раніше було неможливо уявити 50 сортів ковбаси на одному прилавку.

Але найголовніше: ми – вільні. А наші сусіди з РФ чи Білорусі – ні. У нас є демократія. А в них – ні.

Чому ми наступаємо на ті самі граблі?

– Постійно це робимо. Згадаймо 2010 рік. Янукович обіцяв подолати "помаранчеву руїну". І 12,5 мільйона виборців повірили, що живуть в умовах руїни. Між тим роки після помаранчевої революції є часом найдинамічнішого розвитку: кількаразове зростання доходів людей, найшвидше за всю історію підвищувалися пенсії, НБУ накопичив максимальні золотовалютні резерви, і темпи зростання ВВП теж були найвищі за всю історію. Але політики й українське ледвебачення переконало, що це руїна. Бо брак критичного мислення і невміння радіти тому, що маєш.

Зараз історія повторюється. Як і після обрання Януковича, у середньотерміновій перспективі є загроза авторитаризму. В усіх українських президентів найвищий рівень підтримки – день інавгурації. Люди голосують не так за обіцянки кандидата, як за власні очікування. Коли виявляється, що очікування не відповідають реальності, вони ображаються не на себе, а на свого обранця. Є висока імовірність, що динаміка довіри до новообраного президента не буде винятком. Тоді інстинкти політичного самозбереження "слуг народу" підштовхуватимуть їх до пошуків ворогів. А запит на "сильну руку" в суспільстві є – десь 60 відсотків вважають, що вона потрібна "для нормального розвитку країни". Може з'явитися спокуса осідлати цей тренд.

Чого українцям треба навчитися?

– По-перше, критичності мислення. Без нього будуть раз у раз повторювати помилки, не зможуть опиратися популізму.

Друге – навчитися бути щасливими. Це внутрішнє налаштування людини. У Непалі більшість живуть в умовах, які українцям неможливо уявити: землетруси, мусони, бідна кам'яниста земля. Вони вчетверо бідніші, але більше задоволені життям. Там я бачив на паркані напис англійською: "Бути щасливим – це звичка, буди сумним – це звичка. Вибір за тобою".

Яка в України місія?

– Українці – лейкоцити свободи. У XX столітті об нас зламали зуби обидві тоталітарні системи, які намагалися порядкувати на наших землях, – і Третій Рейх, і СРСР. Американський історик Тімоті Снайдер багато разів повторював, що українців загинуло в боротьбі з нацизмом більше, ніж американців, англійців, французів. Я додам сюди ще поляків, але це буде все одно вдвічі менше, ніж українців. Без зусиль наших співвітчизників перемога над нацизмом була б неможливою.

Історик Сергій Плохій пише, що Єльцин хотів стати Горбачовим – отримати всю владу в колишньому СРСР. Але Кравчук зламав ці плани, бо за його спиною був аргумент референдуму про незалежність: "Якби ви були в моїй ситуації, кого ви послухали б – мене, чи свій народ?" – запитав він у Єльцина. Той відповів: "Звісно, що свій народ!" І так виходить, що після 72 років боротьби – у Холодному Ярі, УПА, Норильському та Кенгірському повстаннях, дисидентському русі – українці поставили останню крапку в історії СРСР.

Місія українців: ми захищаємо Європу від диктатури. Але свобода й демократія – це як велосипед: постійно маєш крутити педалі, інакше – впадеш. Історію робить активна меншість. Поки активної меншості українців достатньо, щоб диктатури падали, а свобода відновлювалась. Поки у свободи є вороги – ця місія актуальна.

Автор: фото: УНІАН
  Українські прикордонники встановлюють протитанкові їжаки на острові Тузла. 2003 року росіяни почали споруджувати до нього дамбу – від Таманського півострова у Краснодарському краї. Працювали у три зміни, щодня просувалися на 150 метрів. Після переговорів – зупинили будівництво
Українські прикордонники встановлюють протитанкові їжаки на острові Тузла. 2003 року росіяни почали споруджувати до нього дамбу – від Таманського півострова у Краснодарському краї. Працювали у три зміни, щодня просувалися на 150 метрів. Після переговорів – зупинили будівництво
Зараз ви читаєте новину «"Активної меншості українців достатньо, щоб диктатури падали"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 247
Голосування Чи можливий мир на Донбасі за "формулою Штайнмаєра" (вибори+відведення військ+амністія бойовиків+особливий статус Донбасу)?
  • Так, пора закінчувати війну любими способами
  • Ні, мир буде тільки після перемоги
  • Потрібно далі проводити переговори та залучити до них США
  • Війна в Україні закінчиться тільки після повернення Криму
  • Ваш варіант (у коментарях)
Переглянути
Погода