Мова – не моє. У Набокова є приблизно така фраза: "Люди часто говорят, что есть вещи, которые словами не описать. Если умеешь писать, можешь описать все". Я – не вмію. Мені ближче мовчати, спостерігати, бігати. Якщо хочеться щось сказати – співаю.
Батьки розлучилися, коли мені було 2,5 року. Мали свої родини. Їздили одне до одного в гості. Жила з бабусею й дідусем. У 10-му класі гостювала в подруги. Дивувалася, що вдома батьки, а бабусь і дідусів – немає.
Усвідомлюю себе з 6 місяців. Ще не ходила. Пам'ятаю, як мама фарбувалася. Раділа її брошці – штучній перлині, видовженій крапелькою, з металевою квіточкою. Перший спогад – у новому бабусиному домі пахне теплом, єврейською їжею. Кімнатка, ліжко, батько притягнув із вулиці кота.
Приїхав батько. Повертаюся з прогулянки, а зошит із російської – з позначками, заголовок обведено червоним. Каже: коли читаєш, запам'ятовуй, як пишуться слова. Навчилася – і в старших класах мала самі п'ятірки. Він добре знав українську й російську. Чудово викладав думки. Писав пародії на вірші.
Танцюю, скільки себе пам'ятаю. Такою народилася, так ходжу. У транспорті тримаюся за поручень, а ноги стоять, як у балерини. Питають – чому? Бо так зручно.
Не мала шансів стати бухгалтером. Батьків тато грав у народному театрі, співав, танцював. Через війну професійним актором не став. Запрошували в оперний, бо мав від природи поставлений баритон. Мама до 17 років співала й танцювала в ансамблі. У 2 роки привела мене на балет. Дідусь грав на балалайці. Коли приїздили у Воронезьку область, збиралася велика родина – розповідали анекдоти, страшні історії. Всі співали. "Нормальною" людиною була лише батькова мама. Мала хорошу просторову уяву, добре шила.
Пантоміма передає щось цілісне й дуже глибоке, що словами не вловиш. Слова не виражають суть, а приховують її. Дуже ймовірно, що їх для цього й вигадали.
Мати батькової дружини була балтійською аристократкою. Приїздила до неї на канікули. Ще одна родина, ще одне виховання. Багато навчилася – бібліотека, етика, естетика, стосунки.
Влаштувалася на першу роботу в 17 років. Доручили накреслити бланк видів деталей для заповнення. Його роздруковували й робили багато копій. Віднесла у відділ ГОСТу. Сувора жінка сказала крізь окуляри: "У ва-а-ас зде-е-есь на по-о-олмиллиметра-а-а бо-о-ольше. Переделать".
Ніколи не мала претензій до батьків. Більше – до бабусі. Переїхала до неї у 7 років. Вони з дідусем жили скромно, але стіл ламався від продуктів із Привозу. Коли бабуся у 18 років переїхала до російськомовної Одеси з Миколаївщини, категорично заявила: "Розмовлятиму українською". Сусідство з німцями, євреями, румунами виробило в неї цікавий суржик. Була авторитарна, її всі поважали. Дуже мене любила, але пестливо ніколи не називала. Все, що вмію, – від бабусі.
Батько був добрий. Ніколи не кричав. А мама могла кілька разів неболяче шльопнути.
Батько працював у проектному інституті інженером. Розповідав про роботу кумедні історії. Всі мали приходити в костюмах. "А влітку?" – питала я. "Ну, позволяли себе ослабить галстук".
Я – дуже непослідовна.
Моє дитинство пофарбоване в жовті сонячні кольори. Хоча не скажу, що воно було щасливе. Тебе не розуміють, не питають твоєї думки. Ти – не вільний.
Свобода – моя внутрішня потреба. Головне – розпоряджатися собою.
Мати мала приховану образу на батька. Була потайна. Ніхто не знав, що їй нелегко. В якийсь момент я знайшла це в собі. Донька у 15 років сказала мені: якщо буду такою потайливою, як ти, колись вибухну.
Коли жили з бабусею та дідусем в однокімнатній хрущовці, думала – ну хто їх вигадав? Як у них можна жити? Згодом дізналася, що є ще менші.
Мама дуже любила молодшого брата. Більше за мене.
Одеситок за кордоном можна розпізнати за яскравістю – фактурні, на каблуках, нафарбовані. А ще – вальяжні, іронічні, м'які.
На першій роботі передруковувала заборонену літературу, яку приносила колега. Вірші Ахматової, Цвєтаєвої, Кольцова, Хлєбнікова. Робила п'ять екземплярів. Віддавала чотири, а собі лишала один. В обід співробітниця розповідала про Цвєтаєву. Урок російської літератури мав би проходити саме так.
Перша любов була в садочку. Вітя мав світлу гривку. Світилася, як на нього дивилася.
В українського кіно є все, крім грошей. Будуть вони – буде й перспектива. Порахуйте наших акторів, які знялися за кордоном і прославилися.
Жінка оцінює, чи підходить їй чоловік, за 1,5 хвилини. Це щось тваринне. Одразу хочеться обійняти, побути поруч. Фізичне бажання приходить пізніше. Сильний чи слабкий – бачиш теж потім.
Мій перший успіх – відчуття, що прийшла робити те, про що завжди мріяла. Не думаєш про славу чи ще щось.
Відчула популярність, коли "Маски" показали по телевізору. Їду на Привоз – у тролейбусі обертаються, обговорюють. Іду з пляжу зі скуйовдженим волоссям, а з кафе через дорогу крик: "Маски, идите к нам бухать!" Була не готова, щоб упізнавали.
Одесу неможливо порівняти з жодним фруктом, навіть найулюбленішим – яблуком чи черешнею. Це – всі фрукти в одному.
Усім своїм образам додумую історію. Улюблена роль – "Маски на кіностудії". Сувора, стримана, холодна і зверхня дама. Делієв мені її описав. Домалювала собі, що за цією маскою є пристрасть.
Світ – чоловічий. Жінка – приставка, ребро. Ми – не слабка стать, у складних ситуаціях стійкіші. Але чоловіки внутрішньо потужніші.
Можу злитися, але недовго.
Щаслива сім'я – це куля. Люди проникають одне в одного, переплітаються гілочками. Завжди пліч-о-пліч, стають рідними. Хто дивиться в різні боки, мучаться разом.
Ідеальний чоловік – із почуттям гумору.
Прожила 15 років у шлюбі. За два роки зрозуміла, що норовиста. Щось не так – розвернулася й пішла геть. Збагнула, що є інший варіант: не вийшло – треба змінити, а не кидати напризволяще.
Чоловік, який хворіє, – це драма. Я йому – чайок, поїсти, а він – проганяє. Хоче бути сильним, а поруч щоб була дурненька, слабша жінка.
Гріх – це невідповідність самому собі. Розплата ловить не колись, а тут і зараз – коли зраджуєш свою природу.
Накопичила багато вправ для підтримання хорошої форми. Корисно трястись, як у східних танцях. Тіло прокидається й оновлюється.
Говориш одне й те ж. А кожен чує те, що хоче почути.
Дуже хотіла зіграти Офелію в "Гамлеті". Придумала собі це, бо не знала, що відповідати журналістам.
Одесити – це почуття гумору. Народжуєшся в цьому. Жартують усі. Хочеш, не хочеш – тут так розмовляють.
Смішно – це коли хочеш ще і ще.
Усе розумію українською, але не розмовляю. Боюся, що не вийде. Є улюблені слова. "Каракатий", наприклад, російською – "кривоногий". Але звучить точніше.
Клоун – смішний на поверхні. На другому плані завжди драма.
Раніше думала, що хочу і можу зіграти все. Гітлера, наприклад. А нещодавно відмовилася від трагічної ролі матері з дитиною. Боюся можливої проекції.
Не маю кумирів.
Якщо знайшли хорошу людину, можна одружуватись. У якому віці – не має значення.
"Маски-шоу" – це шість унікальних людей. Георгій Делієв – двигун-ідеолог. Веде за собою й мобілізує. Михайло Барський – кіт: ліричний, витончений, інтелігентний. Олександр Постоленко – це людина природи, села, риболовлі. Михайло Волошин – клоун. Увесь час жартує, пустує, вигадує на ходу рими. Ігор Малахов – відстороненість і органіка. Я – знак запитання.
Бувало, сварю доньку. А вона дивиться такими очима: "Мамо, ти мене любиш?" Діти сприймають інтонацію, а не суть слів. Усвідомлюєш це, аж коли виростають.
20 років тому були думки переїхати в Москву. Там більше можливостей. Є жарт: живуть в Одесі, навчаються в Пітері, перебираються – в Москву. Відмовилася.
У вільний час гуляю берегом моря, в парку або просто ходжу. Здавалося б, де ноги, а де голова. Але це приводить мозок у порядок.
Коли покидатиму цей світ, хочу, аби на прощанні грало щось веселе. Мені близькі країни, де ховають покійників із радістю. Людина звільнилася, відійшла, щоб відпочити. Навіщо сумувати?
3 
1
Коментарі