"Якщо білоруська армія ризикне рушити в Україну – ми перші підемо проти неї. У багатьох є особисті претензії"

Це війна світла з пітьмою. Безглузда з погляду політики та логіки. Це бажання самодура – й усе, – каже медик білоруського батальйону "Волат" Анастасія Махомет

Ви берете участь у війні в Україні проти російської армії. Що спонукало до цього?

– 24 лютого я була під Києвом. Прокинулася від перших вибухів. Мною рухало почуття справедливості, а також небажання тікати вдруге. До цього я вже виїжджала з Білорусі. До того ж я медик. А бути хірургом і виїхати з країни, в якій іде війна, – нечесно. Принаймні для мене.

В Україну переїхала в листопаді 2021-го через загрозу арешту в Білорусі. Не хотіла їхати з дому, та обставини виявилися сильніші. 2020 року, коли по всій країні почалися протести проти режиму Лукашенка, я навчалася на шостому курсі Білоруського державного медичного університету. Могла ризикувати: шестикурсників відраховувати складно – для них уже підготували робочі місця. Через свою протестну діяльність я судилася з університетом, з міністерством охорони здоров'я, збирала підписи. Однокурсники боялися, що мене виженуть із держіспитів. Про всяк випадок носила диктофон. На щастя, викладачі були адекватні – я нормально склала іспити й отримала диплом. Поїхала в інтернатуру до Могильова й там за деякий час зрозуміла, що за мною стежать. Було багато дивних дзвінків. Натякали, що за ними стоїть КГБ. Я вирішила переїхати, щоб нікого не підставляти, бо не знала, чи вистачить мужності нічого не сказати під час катувань. Тоді все кинула й виїхала в Україну. Тут підтвердили мій середній диплом і я отримала дозвіл на роботу – недавно, бо все зависло через активні бойові дії. Українська сторона зробила все, щоб мене легалізувати.

Що відчуваєте, ставши на захист України?

– Україна завжди була близька. Моя бабуся – українка, в дитинстві я багато часу провела в Дніпрі, де народився тато. Ваша країна ніколи не була для мене чужа. Завжди ближча, ніж Росія. І найкращі друзі в мене теж звідси.

Що мотивує білорусів боротися за Україну? Як вони обирають цей шлях?

– Це бажання свободи. У нас немає можливості об'єднатись у власній країні, бо будь-яка активність придушується жорстокими репресіями. Простіше приєднатися до іншої сили, що також бореться за свободу. Нині ваш ворог – наш ворог. Чому б нам не воювати проти нього разом?

 

Ви майже рік прожили в Україні. Які враження?

– Набагато вільніша за Білорусь. Більша частина мого часу в Україні припадає на бойові дії. Важко сказати про враження. Хочу проїхатися всіма українськими містами, в яких я була саме на передовій і бачила їх напівзруйнованими, коли війна закінчиться і вони почнуть відроджуватися. Сумно спостерігати те, що війна коїть з Україною – з людьми та містами.

Чим ця війна відрізняється від інших?

– Я не військова, а цивільний лікар. Вимушено змінила кваліфікацію. Таке відчуття, що це війна світла з пітьмою. Вона безглузда з погляду політики чи навіть логіки. Це чисто бажання самодура – й усе. У цій війні немає нічого, крім ідеології та забаганок певної групи осіб. Я не уявляю жодної вигоди для Росії від цієї війни – вона лише шкодить їй. В Україні відбувається те, що в Білорусі 2020 року, – спротив добрих злим.

Які враження від перебування на передовій?

– Я медик евакуації. Працюю ближче до тилу порівняно з хлопцями, які воюють. Переживаю, знаючи, як сильно вони ризикують і які небезпечні речі роблять. Наші хлопці ходять у розвідку за нуль, готують передові позиції, відправляються на штурми. Ти чекаєш їх, віриш у них, про себе не думаєш цієї миті. Турбуєшся лише, як організувати, щоб усе було готове за будь-якого розвитку подій. Ну і свариш­ся на них, щоб вони точно все врахували й нічого не накоїли ненароком.

Війна сильно зближує з людьми? Виникає відчуття спорідненості, братерства?

– Так. Ми велика родина. Переживаєш за кожного, навіть коли трапляється щось незначне. Всяке буває – люди втомлюються, не витримують нерви. У нас є люди, які звільнилися від перевтоми, поїхали до рідних, але все одно лишилися частиною сім'ї. Є й ті, що звільнилися, поїхали додому, а потім повернулися.

Які випадки лишили особливий слід у пам'яті?

– Є багато невеликих спогадів. Добре запам'яталися наші посиденьки в підвалі у Сіверськодонецьку. Ми щось готували на газовому пальнику. Ваня "Брест" (Іван Марчук, командир батальйону "Волат". – Країна), який уже покійний, казав: "Ви потім згадуватимете ці часи як найкращі в житті". Ми відповідали: "Ваню, ти про що? Ми тут сидимо смердючі, без води, їмо консерви без кінця". Він: "А от побачите". І справді, це теплі спогади. Ми збиралися малими групами, розмовляли, був хоч якийсь відпочинок, весело. Бо чергувати доводилося часто, спали мало. А Ваня загинув у бою під Лисичанськом. Він воював із 2014 року. Служив у Французькому легіоні, потім приїхав в Україну, неодноразово бував у зоні АТО. Він – один із засновників Білоруського полку імені Кастуся Калиновського та батальйону "Волат", де я служу.

Як виник полк Калиновського?

– Із групи білорусів у складі "Азова". Коли війна тільки починалася, не було нормальної структури, білоруси спонтанно зібралися на базі "Азова" під орудою Павла Волата, який також уже загинув. Вони підтягували до себе решту білоруських добровольців. Туди ж долучилися Іван "Брест" Марчук, наш екскомандир, і нинішній командир Ян Мельников. Так виник батальйон імені Кастуся Калиновського, а коли ми почали розростатися, він перетворився на полк. І білоруси стали частиною Збройних сил України за рахунок зв'язків із 2014 року.

Як ставляться українці до білоруських добровольців? Чи відчуваєте підтримку? Все-таки самопроголошений білоруський режим підтримав РФ.

– Ставлення до білорусів змінилося в усьому світі. Я знаю багато історій про наших людей, що мають проблеми за кордоном. Але ніколи не чула, щоб земляки зіштовхувалися з цим в Україні. До тих, хто лишився тут або переїхав сюди, ставлення добре. Так, бувають прецеденти, коли нас із нашими паспортами довго перевіряють на блокпостах. Але це лише втрачені 15 хвилин, після чого нам кажуть: "Дякуємо, що ви з нами". Є деякі труднощі, наприклад, з отриманням нашими військовими посвідки на проживання. Бувають проблеми з наданням медичної допомоги. Однак чисто по-людському українці завжди готові нам допомагати. Ми воюємо на боці України, чимало наших хлопців протягом активної фази вже отримали бойові нагороди.

Чи отримуєте допомогу від волонтерів? Наскільки значною вона є?

– Нам допомагають білоруси з усього світу. Кожна білоруська діаспора прагне щось для нас зробити. Є до кого звернутися. Українські волонтери нам також допомагають. У нашій спільноті багато людей, які тут давно і мають зв'язки. Є люди, які з 2014 року воювали, були в госпітальєрах. Тож, коли з'являється якась потреба, вони негайно обдзвонюють усіх знайомих, і завжди трапляються люди, які допоможуть. Бо волонтери України зацікавлені, щоб військовий підрозділ перебував у бойовій готовності. І те, що ми білоруси, нікого не спантеличує. Особливо, якщо допомога надходить через хлопців, які тут давно і до яких є довіра.

Які ідеї панують серед білоруських добровольців? Чи обговорювали плани перетворення батальйону Калиновського, наприклад, на армію національного визволення Білорусі в майбутньому?

– Є таке. Наше основне гасло – через звільнення України ми звільняємо Білорусь. Кожен із нас мріє про це, але іноді бракує віри, що це реально можна зробити – надто все там складно. Але це наша мрія. Якщо раптом білоруська армія ризикне рушити в Україну – ми точно будемо на її шляху, ми перші підемо проти збройних сил Білорусі. У багатьох із нас особисті претензії до них.

Яка обстановка нині в Білорусі?

– Проста: без дозволу не можна дихати. Практично всі друзі виїхали чи сидять. На волі лише ті, що у глибокому підпіллі й обережно чекає нагоди щось зробити. Об'єднатися для білорусів нереально – на будь-якому старті їх негайно затримають. Соціальна активність уже є приводом для арешту. Усі незалежні організації репресують, закривають та знищують. Незалежних ЗМІ не існує. Виникає запитання: що можуть люди робити? У нас можна сісти за білий браслет або червону стрічку. Вийти з українським прапором – стовідсоткова кримінальна справа. Був прецедент, коли заарештували дівчину, яка співала пісню "Океану Ельзи" в Мінську. Білорусь перетворилася на концтабір – там неприкритий тоталітарний режим.

Як до такого дійшло?

– Там завжди була ностальгія за радянським минулим. Лукашенко й тримався на цих настроях. Але підростає нове покоління, яке не хоче нічого радянського. Ситуація змінилася. 2020 року стало очевидним, що більшість не на боці Лукашенка. Після ситуації з коронавірусом і абсолютно неадекватних рішень уряду колишні прихильники відвернулися від нього. Частина продовжувала підтримувати його за принципом "Хто, коли не він". Адже інших кандидатів немає – їх усіх посадили, крім Тихановської. Коли заявили, що він переміг, отримав 83 відсотки голосів, думала, що це жарт. Але це було "правдою". Народ обурився – і його побили. Цього насильства ніхто не забуде. У нас замала країна, щоб безкарно побити сім тисяч людей і про це ніхто не дізнався.

Якою бачите головну мету теперішньої війни? Що має статися, щоб ви сказали: "Ми перемогли"?

– Ми переможемо за будь-якого розкладу, якщо, пробачте за мат, вони від нас від'ї*уться. Мені пофіг, розпадеться Росія чи ні, лишиться там Путін чи ні, – я хочу, щоб він відчепився від моєї країни. От і все.

Під час війни російські солдати виявляли особливу жорстокість щодо мирного населення. Що перетворило їх на садистів?

– Причина та сама, що й із білоруським ОМОНом, – безкарність. Коли люди думають, що їм усе дозволено, швидко перетворюються на звірів. Тим паче, якщо немає жодних моральних принципів. А звідки вони в людей, що йдуть воювати в чужу країну просто так? Потім починаються жадібність, заздрість, жорстокість.

У вас є друзі чи знайомі в Росії?

– Є, але з більшістю я вже не підтримую зв'язків. Від початку війни деякі фрази дратували, і я вперше в житті почала блокувати людей усюди. Коли мені заявляють: "Ви потерпіть, зараз кого треба поставлять на місце", я не хочу цього розуміти. Краще заблокую цю людину, бо нам явно не по дорозі. Таких було багато. Думаєш, що людина адекватна, а насправді ні. І це лякає. Тепер є лише двоє друзів із Росії, з якими я спілкуюся. Це моя подруга, затята опозиціонерка, яка дивом ще на волі. Вона виходила на антивоєнні акції, підтримує Навального. І ще одна дівчина, не така бойова, але противниця режиму Путіна. Хоче виїхати з Росії, бо не бачить шляхів нормалізації життя.

Чому населення Росії так легко ведеться на путінську пропаганду?

– Не знаю. Мене це теж лякає. Історії, що в Україні нацисти і Зеленський теж такий – це смішно й абсурдно. Це як сказати, що осика – це тополя. Але їх нічого не бентежить. Фраза "А ви що, хочете, як в Україні?" працює багато років. Це й у нас дублювали по телевізору. Росіяни реально вірять телику. Не знаю, як це працює. Мені кажуть, що ситуація змінюється, люди все більше замислюються над тим, що відбувається. Але, мабуть, повільно, бо вже минуло понад пів року, а реальних змін немає. І не думаю, що будуть.

Чи стане Білорусь у майбутньому демократичною країною?

– Я цього хочу, але не віриться з однієї причини – надто мало людей там лишилося, надто багато людей постраждало. Я не бачу подій, які могли б урятувати Білорусь. Можливо, це буде прихід білоруської армії в Україну. Це може запустити громадянську війну, на яку багато хто з нас чекає. Без неї нічого не зміниться. Вона буде кривава, але іншого варіанта я не бачу. Без реальної війни на території Білорусі свободи не буде.

Яким бачите найближче майбутнє України?

– Не думаю, що Росія може перемогти. Але боюся, що війна затягнеться. Насправді ж ситуація покращується, кількість боєприпасів і артилерії зростає, що позначається на проведенні бойових операцій.

Яким бачите своє життя після війни? Чи плануєте залишатися в Україні?

– Так, почуваюся тут як удома. Якщо не зможу повернутись у Білорусь, залишуся. Тому й приїхала в Україну, а не в Польщу чи кудись іще. Я знала, що тут буде комфортно. Якщо ж у майбутньому випаде нагода повернутися додому, зроблю це. А Україна буде другом, товаришем і братом. Їздитиму сюди в гості до друзів, в Одесу – на відпочинок. Влаштую велику екскурсію містами, де побувала. Побачу їх гарними, відбудованими, нарядними. Але все ж хочу додому – своя сорочка ближча до тіла.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×