Яка мета Третьої ізраїльсько-ліванської війни

Її особливість – безпосередня участь Ірану

Історія Хезболли – шиїтського парамілітарного й політичного руху – та Ізраїлю корінням сягає в 1982 рік, коли Тель-Авів розпочав Першу ізраїльсько-ліванську війну під виглядом військової операції "Мир для Галилеї". Причина – перебування в Південному Лівані підрозділів Організації визволення Палестини після її поразки в Йорданії у вересні 1970-го. Ці події відомі в історіографії як Чорний вересень. Тоді Ізраїлю вдалося взяти під контроль Південний Ліван і навіть увійти у столицю Бейрут.

 

Результатом першого етапу війни стало рішення про евакуацію підрозділів ОВП з Лівану до Тунісу. Здається, Тель-Авіву вдалося повністю реалізувати мету й завдання, які він ставив на початку операції. Але це не так. Зазначу, що на той час, літо 1982-го, в Лівані вже сім років тривала громадянська війна. Не будемо заглиблюватися в її причини, зазначимо лише деякі з них, а саме: політична та релігійна напруженість, що зростала між християнськими та мусульманськими громадами, а також внутрішні суперечки серед власне мусульманських через несправедливе, на їхню думку, політичне представництво у країні. Вплив зовнішніх сил – Сирія на боці частини сунітів та Ізраїль на боці частини християн активно впливали на баланс сил, та, що не менш важливо, поява в Лівані палестинських військових формувань, які використовували країну як базу для атак на Ізраїль. Останні активно втрутилися в конфлікт на боці сил, які підтримувала Сирія. Шиїти, які становили значну частину ліванського населення, серйозно потерпали від цього. Історично й політично склалося так, що ця етно-конфесійна група була упосліджена з боку інших груп населення і перебувала на маргінальному становищі. Компактно розселені переважно на півдні країни та в долині Бекаа шиїти здавна займалися сільським господарством і, на відміну від християн та мусульман-сунитів, не мали впливових країн-патронів.

Ситуація змінюється, коли в шиїтське середовище проникають ідеї імама Хомейні та інших іранських священнослужителів, які активно протистояли режиму шахиншаха Пехлеві в Ірані. Перша політична організація шиїтів "Амаль", Надія, виникає 1974-го, її засновник – іранський та ліванський шиїтський політичний і духовний лідер, богослов і філософ Муса ас-Садр. Живучи в Лівані з 1959 року він бачив пригнічене соціально-економічне становище шиїтської громади і прагнув його змінити. Цього досягти можна було декількома шляхами – інституалізацією шиїтської громади та розвитком соціальних і освітніх програм для шиїтського населення. Політичне завдання полягало в збільшенні впливу шиїтів на прийняття рішень у ліванському уряді й інших державних інституціях. З цією метою 1967-го була утворена Верховна рада мусульман-шиїтів, що стало важливим кроком у боротьбі за права шиїтів у Лівані. Одночасно політичний рух "Амаль" концентрувався на фізичному захисті шиїтського населення на Півдні Лівану, зокрема від ексцесів з боку палестинців, та боротьбі проти ізраїльської агресії. Власне цим і пояснюються складні відносини між "Амалем" та ОВП, де обидві сторони часто воювали одна проти одної в ліванській громадянській війні. І хоча на час створення організації активних дій між Ізраїлем та Ліваном не було, на думку Муси ас-Садра, Ізраїль продовжував утримувати під своїм контролем частину ліванської території та протидія цьому була справедлива.

Зникнення лідера "Амаля" безвісти 1978-го під час його подорожі до Лівії стало ударом по спроможності цієї організації. Поступово позиції в шиїтському середовищі перехоплюють нові лідери. Цього разу центром формування нової шиїтської політичної організації стала долина Бекаа. Засновниками Хезболли – "Партії Аллаха" – стали два шиїтські богослови Аббас аль-Мусаві та Субхі аль-Туфайлі. Останній зіграв важливу роль у формуванні ідеології та стратегії Хезболли на ранніх її етапах і був її першим генеральним секретарем із 1989-го по 1991 рік. Формально організація виникає 1985-го, коли Ібрагім аль-Амін – ліванський політичний діяч і журналіст, редактор газети "Аль-Ахбар", проголосив маніфест про її створення. Але, спираючись на численні свідчення, можна сказати, що організація під такою назвою починає діяти від початку ізраїльської агресії 1982 року. З політичних причин ліванська армія не чинила спротиву ізраїльським військам, що увійшли до Лівану, і весь тягар опору на півдні країни ліг на плечі палестинців та шиїтів. До того ж присутність у країні французьких та американських військ сприяла зростанню антизахідних, зокрема анти­американських, настроїв. Хезболлі приписують перші теракти, які були здійснені терористами-смертниками.

 

Між 1982-м та 1985 роком загони Хезболли вели партизанську війну проти ізраїльських військ і міську герилью в Бейруті. У цей період зв'язки лідерів Хезболли з Іраном стають ключовими. Підрозділи новоствореного Корпусу вартових ісламської революції безпосередньо залучені в підготовці бойовиків Хезболли, їх оснащенні, амуніції та підготовці терактів. Тісне зближення з Іраном стало причиною розриву відносин Субхі аль-Туфайлі з Хезболлою. Шиїтські військові операції проти ізраїльських військ на Півдні Лівану в так званій зоні безпеки, утвореній 1985-го, стали однією з причин завершення Першої ізраїльсько-ліванської війни й остаточного виходу з Лівану 2000-го. В останній період там діяли так звані сили Армії оборони Південного Лівану, повністю підконтрольні Тель-Авіву, які після завершення окупації були евакуйовані на територію Ізраїлю.

Після вбивства 1992 року Аббаса аль-Мусаві, який на той час був генеральним секретарем Хезболли, цю позицію посів Хасан Насралла. З його ім'ям пов'язаний розквіт цієї організації та суттєве зміцнення її позицій у Лівані. Хезболла як політична партія бере участь у виборах у парламент і поступово збільшує кількість свого представництва від 8 до 13 депутатів (загальна кількість депутатів – 128, шиїтське представництво – 27 місць. – Країна).

Успіх Хезболли 2000 року та у Другій ізраїльсько-ліванській війні 2006-го сприяв зростанню її авторитету в Лівані не лише серед шиїтів, а й серед представників інших конфесій. 2000-го Хезболла офіційно відмовляється від терористичних актів, зокрема з використанням смертників. До цієї заяви з великим сумнівом ставиться більшість дослідників, і організація залишається у списках Держдепу США як терористична. Принаймні обставини вбивства прем'єр-міністра Лівану Рафіка Харірі багато хто пов'язує з Хезболлою, хоча її причетність офіційно не доведено.

Ситуація у ставленні до Хезболли серед інших конфесійних груп стала погіршуватися після того, як Хасан Насралла вирішив долучитися до громадянської війни в Сирії на боці режиму Башара Асада. Прикметно, що на початку сирійського повстання 2012 року Насралла виголосив декілька промов на його підтримку, але згодом, очевидно, під тиском Ірану, змінив точку зору. Бойовий досвід Хезболли в Сирії дав її військам досвід наземних боїв, яким володіє небагато регіо­нальних збройних сил, що змусило їх навчитися проводити наступальні операції та ознайомитися з тактикою, технікою та процедурами російської армії.

Після нападу бойовиків ХАМАСу на ізраїльські військові бази та поселення 7 жовтня 2023 року та початку війни малої інтенсивності з Хезболлою на півночі перед Ізраїлем виникли декілька стратегічних опцій. Станом на початок 2024-го, ще до обміну ракетними ударами між Ізраїлем та Іраном, розглядалися чотири варіанти: продовжувати стратегію стримування, розпочати тотальну війну з Хезболлою, вести обмежену війну задля постійного тиску на цю групу та відтискання її подалі від ізраїльського кордону, застосувати дипломатичні механізми для реалізації резолюції РБ ООН №1701, що передбачає виведення всіх парамілітарних груп на північ від річки Літані.

Після ліквідації керівництва Хезболли на чолі з Хасаном Насраллою, ракетних ударів по складах з озброєнням і ракетами та початку наземної операції ізраїльських військ на Півдні Лівану очевидним є реалізація сценарію тотальної війни. Чому так сталося? На порядку денному ще місяць тому були всі чотири варіанти розвитку подій. Ізраїльські війська завдавали ударів по об'єктах військової інфраструктури Хезболли на Півдні Лівану, їхня авіація била по складах з озброєнням у Сирії та долині Бекаа, а Насралла неодноразово заявляв, що його організація не хоче великої війни і діє так лише до того моменту, як завершиться війна в Газі. Паралельно з цим розроблявся американсько-французький план реалізації резолюції ООН, до якого прихильно ставилися Саудівська Аравія та ліванське керівництво. Причина тут очевидна – війна на півночі, нехай і малої інтенсивності, спричинила евакуацію значної кількості жителів прикордонних ізраїльських поселень. Для ізраїльського прем'єр-міністра така ситуація, яка розвивалася паралельно з війною в Газі, ставала дедалі нестерпнішою з огляду на його мету – утриматися у владі.

Очевидно також, що дипломатичний механізм, викладений у вищезгаданому плані, також розглядався б як недостатній для безпеки населення на Півночі Ізраїлю. Логіка ізраїльського керівництва цілком зрозуміла. Оскільки війна з Хезболлою неминуча, то не варто очікувати раптового удару, як це було з ХАМАСом, а краще завдати нищівного удару тепер. На думку Чака Фрейліха, колишнього заступника ізраїльського радника з питань національної оборони, "якщо війна з Хезболлою неминуча, як багато хто в Ізраїлі вірить, то тепер якнайкращий час для цього". Судячи із заяв ізраїльського керівництва, мета Третьої ізраїльсько-ліванської війни – повна ліквідація політичних та військових структур Хезболли, що дасть змогу в майбутньому суттєво переформувати політичний рельєф Лівану та зруйнувати іранську присутність у цьому регіоні. Про це імпліцитно свідчить і рішення США відкласти дипломатичні ініціативи й повернутися до них уже за результатами цієї війни.

Особливостями цієї війни, на відміну від попередніх, є безпосередня участь Ірану. Принаймні два ракетні удари по території Ізраїлю, яких за­вдав Тегеран, свідчать про можливу зміну іранської стратегії. Якщо раніше іранське керівництво утримувалося від прямого втручання, то тепер, розуміючи загрози, воно змушене діяти проактивно. До певної міри цьому сприяє і зміна поколінь серед командного складу КВІР. Частина високопоставлених командирів корпусу загинула під час ізраїльських бомбардувань Бейрута й ударів по іранських об'єктах у Сирії, частина втратила довіру Верховного лідера через корупцію та підо­зри у співпраці з ізраїльтянами. Нове, четверте від початку ісламської революції, покоління прагне змінити геополітичну ситуацію в регіоні й не допустити поразки.

Усе це свідчить про втягування Ірану у вир Третьої ізраїльсько-­іранської війни, й до її завершення, яке не бачиться як швидке, говорити про підсумки вкрай важко. Також не до кінця зрозуміло, як поводитиметься Росія, яка, з одного боку, все сильніше зближується з Іраном, а з іншого – намагається підтримувати сталу комунікацію з Ізраїлем. Життя в такій розтяжці за умов зростання інтенсивності конфлікту ставатиме все важчим – врешті Кремль буде змушений визначатися.

Передплатити журнал "Країна"

×