Вчителі у школі забороняли ходити до церкви, але я все одно ходив.
Батько був суворою людиною, але доброю. Мама щовечора молилася за своїх дітей. Сама хрестилася, і мене обов'язково перехрестить.
Мамі важко доводилося з п'ятьма мужиками. У мене було "послушаніє" прибирати, допомагати готувати. Інший раз і не хотілося, а мама казала: "Тобі це знадобиться". Ці слова я пригадав у Женеві. Колеги попросили приготувати український борщ, я згадав мамині слова і рецепт.
Не любив математики. І не люблю. Дуже точна наука.
Мені було 6 років. У день Світлого Воскресіння прокинувся в домівці сам. Усі вже були в храмі. Мене пожаліли, не стали будити. Чую – стук у двері, відчиняю: жебрачка по милостиню прийшла. Довелося віддати їй одну з чотирьох пасок. Віддав, але страх як боявся, що мама сваритиме. Вона сказала, що я вчинив по-християнськи.
Була така матінка Архелая, сліпа від народження. 1943 року мама мене відвела перед літургією в її келію. Вона поклала руку мені на голову, сказала, що буду священиком. І це не єдине таке пророцтво. Коли прислужував у храмі в рідному селі, по священика отця Давида приїхали з КДБ. Я саме читав канон преподобного Андрія Критського. Коли батюшку забирали, він сказав: "Дочитуй канон, синку. Ти станеш у церкві великою людиною, а я вже не вернуся". І не вернувся.
Я по натурі – сором'язливий. Але був заводилою в усіх компаніях. Починаючи від весіль і закінчуючи хрестинами.
Після війни всі співали – дівчата, хлопці. Не було ночі, щоб селом не гриміла пісня. Ставали біля чиїхось воріт і співали. А зараз усі затихли. Дуже небезпечно це, бо настала якась розчарованість життєва – народ не співає.
Я ніколи не шукав кар'єри. Бажав бути сільським священиком, щоб у спокої молитися і допомагати людям.
Найважче було сповідати. Іноді після сповіді бував такий стан, ніби мене облили клейкою рідиною. Повертався в келію і був у сум'ятті, тому що багато гріхів, в яких каялися люди, не міг вмістити у своїй свідомості. Просто не знав про них, ніколи у селі навіть не чув нічого подібного.
Ми маємо справу з різними людьми – і духовно сильними, і немічними, і зовсім бездуховними. Священикові личить бути духовно освіченим, бути в курсі всіх подій. Бути готовим "всякому, хто питається, дати вчасно потрібну відповідь".
Розкол українського православ'я – це і моя особиста трагедія, і трагедія церкви, і трагедія суспільства.
Я бажаю стати перед Богом 121-м митрополитом Київським, а не 16-м патріархом Московським.
Віряни тримаються за церковнослов'янську саме як за мову богослужіння, сакральну мову, відмінну від побутової. Як сказала мені одна людина: "Це принаймні мова, в якій матюків немає".
Мріяв про сім'ю, дітей, як і кожна людина. Але прийняв сан. Мама переживала, плакала. І я разом із нею, коли просив благословення на прийняття монашества.
Спілкування буває дуже важке. Особливо з тими, хто відбуває покарання. З чоловіками ще можна говорити, а з жінками дуже складно. Вони всі – у відчаї. "Чому так розпорядився Бог, що ми тут? Усі ж грішать".
Перша зустріч із болем і смертю – це загибель старшого брата. З чотирьох синів його мама любила найбільше. Він загинув на шахті в Німеччині, куди його відвезли на роботу. Вибухнув газ, брат згорів.
Хворобу потрібно розглядати з багатьох позицій. Насамперед, це – кара Божа за гріхи, за неправедне життя. Благочестиві люди, коли довго не хворіють або не страждають, кажуть: забув мене Бог. З другого боку, недуга дається як винагорода. Як маківка – доки не висохне вся, зерна в ній недосконалі. Так і людина дозріває для Царства Божого. Бог винагороджує нас хворобами, щоб ми були більш людяні. Дає урок цінувати життя, не тринькати даремно час. І, дивлячись на чужі страждання, співчувати серцем і душею, бути м'якшим, любовно ставитися одне до одного.
Бог без нас не рятує нас.
Не маю іншої нагороди, як спілкування з людьми.
Коли церква надто близько підходить до політики – це ніколи не приносить користі.
Як їжа без солі не може бути, так і життя – без сліз.
1 
1
Коментарі