31 березня: "Останній день Помпеї" чи день політичного шухеру?

На президентський аукціон 31 березня виставлять надважливі для українського народу цінності: держава та її структури, влада, ідеологія, майбутнє країни і нації

Ситуація вкрай серйозна. Момент в українській історії назрів критичний. Народ може бездарно проґавити власну державу. Бо вибори президента, вибори парламентські – це іспит на притомність нації, своєрідний присуд історії, який може бути винесений народові. Якщо той існує.

Іноді є відчуття, що попереду "останній день Помпеї". Усі начебто розуміють: треба щось робити, але ніхто не знає – що саме. Чи не перетвориться 1 квітня з "дня дурнів" на день політичного шухеру? В українському сленгу це слово озна­чає небезпеку, тривогу. А ще крик, сварку, бійку, обшук.

На українських теренах точиться своєрідна "Війна престолів". Із різницею в 30 років вигулькує "синдром Канева" – 2019-го не змогли домовитися Ігор Смешко, Анатолій Гриценко, Роман Безсмертний, Руслан Кошулинський, щоб висунути одного кандидата на вибори президента. Та й чи були спроби порозумітися – достеменно не відомо.

29 січня Петро Порошенко взяв участь у форумі "Від Крут до Брюсселя". У залі на великих екранах безугавно миготів слоган: "Або Порошенко, або Путін". Із цієї сентенції, за законами формальної логіки, по суті випливає, що інші претенденти на найвищу посаду є друзями російського президента.

 

Громадянам показують і нав'язують "лідерів" серед претендентів на найвищий державний пост за допомогою сумнівних рейтингів, фальшивих підказок, нашіптувань, застережень, вигадок. Тож можна почути: "За Кошулинського, Гриценка, Смешка, Безсмертного не голосуватиму, бо вони непрохідні, тож мій голос пропаде".

Але є й інша логіка. Невже не можна зібрати вичерпну інформацію про претендента, ретельно ознайомитися з його програмою? І якщо бекґраунд політика бездоганний, то за та­кого й треба голосувати. Це в ідеалі. Але до нього треба прагнути всупереч перешкодам.

Українцям слід нагадати класичне правило: ворог мого ворога – мій друг. Нині найбільший ворог України – Путін. Його найперший ворог – начебто Порошенко. Разом із тим американський дослідник українського походження Александр Мотиль у своїй статті "Парадокс Порошенка в Україні" пише, що близько половини українців ненавидять Петра Олексійовича, а чверть скоріше обрали б недосвідченого коміка. За логікою американського автора, Порошенко менше зло, ніж Путін. Тож треба голосувати за Порошенка. Але ж і Гриценко, і Смешко, і Безсмертний аж ніяк не друзі Путіна.

Александр Мотиль стверджує, що Порошенко врятував країну від Росії і цим наразився на ворожнечу глави РФ, що чинний президент поставив Україну на шлях прозахідної інтеграції та реформ, що його справедливо критикують, бо не спромігся притягнути до суду жодної з минулих чи нинішніх еліт країни за їхні злочини. При цьому Мотиль робить дещо дивний висновок: хоча шахраї залишаються на волі, президент багато доклався до зменшення інституційних і структурних джерел корупції.

Тим часом Віктор Шишкін, колишній генеральний прокурор і екс-суддя Конституційного суду України, категорично стверджує, що корупція і колаборація – більша загроза для нашої держави, ніж зовнішня.

Часто можна прочитати й почути, що за Володимира Зеленського молодь голосуватиме "по пріколу", що фронтмен "95 кварталу" – це протестний кандидат. Водночас лідера "Вечірнього кварталу" слушно і вмотивовано критикують. Бо йому треба ще довго і багато вчитися на президента. А ще неминуче постає питання його ефективності в імовірній ролі головнокомандувача.

Кажуть і пишуть, що виборцям має бути соромно за такого кандидата. Шоумена тобто. Помовчимо. Соромно насамперед має бути владі, яка в принципі уможливила появу на президентських перегонах геть непідготовленої для високої місії людини в надзвичайно складних для Української держави умовах. Феномен Зеленського став можливий саме через недолугі дії та діяння влади.

Відтак у разі перемоги коміка на виборах матимемо навіть не консервацію стану невизначеності – політичної, економічної соціальної, а реальну небезпеку щезнення держави з політичної мапи світу. Здоровий глузд мав би підказати вибор­цеві відкинути емоції та висловити протест проти діянь влади не "по пріколу", а раціонально. У довжелезному списку кандидатів є цілком достойні претенденти.

30 років тому в інтерв'ю тижневику "Україна" кінорежисер Сергій Параджанов на запитання "Яким вам бачиться майбутнє України?" відповів: "Ніяким не бачиться! Усе, що є сьогодні, буде через сотню років. Нічого відбутися не може".

У цих жорстких словах таки щось є. Україна, схоже, і справді не має майбутнього. Бо, попри загрозу повномасштабної війни, значна кількість обивателів симпатизують шоумену, який, судячи з його недолугих жартів про українців, не надто симпатизує державі, громадянином якої є. Бо, попри викриття й обґрунтовані звинувачення на адресу Юлії Тимошенко у недоброчесності й лицемірстві, її стабільно, інколи до безтямності, підтримують понад 10 відсот­ків виборців.

О, часи, о, звичаї! Народний депутат України Юрій Шухевич у зверненні для українських телеканалів заявляє, що змінювати головнокомандувача зараз неприпустимо.

А колишній дисидент Семен Глузман протилежної думки: "Не голосуватиму за Порошенка. Боюся його і не хочу бачити президентом удруге".

 

Перший генеральний прокурор України, екс-суддя Конституційного суду Віктор Шишкін переконаний, що кримінальну статтю можна знайти на будь-якого політика, в тому числі й на Юлію Тимошенко: "Перший, кого б я заарештував, це Порошенко і компанія. Потім – Гройсмана і компанію, потім – Яценюка і компанію. У Яценюка – замах на зраду Батьківщини. У Порошенка – службова недбалість, як мінімум, невиконання обов'язків. Гройсману, думаю, те ж саме, маніпуляції, фальсифікація документів у Верховній Раді".

Пригадалися рядки, написані колишнім козаком 3-го Гайдамацького куреня армії Української Народної Республіки Володимиром Сосюрою в період НЕПу:

"Я не знаю, хто кого морочить,

але я б нагана в руки взяв,

і стріляв би в кожні жирні очі,

в кожну б шляпку і манто стріляв…"

Дивовижні гримаси демонструє українська історія… З голови не виходить поетове:

"І пішов я тоді до Петлюри,

Як громами в степах загуло.

Скільки нас отаких попід мури

Од червоної кулі лягло…"

Грушевський і Винниченко не сприймали Петлюру як видатну постать й інтелектуала. Не вважав його за політика Павло Скоропадський. Але саме Симон Васильович, як ніхто з тогочасного українського політикуму, розумів величезну небезпеку большевизму для УНР. До своєї трагічної загибелі Петлюра невпинно боровся за самостійність України, припускаючись при цьому помилок і прорахунків. Натомість Грушевський, Винниченко, Скоропадський капітулювали.

То як загалом оцінити життя Петлюри, Грушевського, Винниченка, Скоропадського?

Доля одного американця варта того, щоб спробувати зрозуміти складність і багатогранність життя. 20-річним цей американець втратив роботу, програв на виборах у законодавче зібрання рідного штату. 1833 року збанкрутував. Незабаром померла наречена. 1836-го важко захворів і ледь не збожеволів. Через сім років програв на виборах у палату представників. Двічі – 1854-го і 1858-го – не зміг потрапити в сенат. У 56 років був застрелений кілером. Цим американцем був Авраам Лінкольн, 16-й президент США, який в останні чотири роки свого життя скасував рабство.

Запитую себе й інших: чи було щасливим життя Лінкольна?

Намагаюся зрозуміти: чи щасливе життя Леоніда Кравчука, Лео­ніда Кучми, Віктора Ющенка, Петра Порошенка? Про Віктора Януковича помовчимо.

Чи є і чи буде щасливим життя інших українських політиків, які прагнуть здобути президентську булаву?

Замість післямови

Володимиру Зеленському можна запропонувати дослухатися до порад Шарля де Голля: "У ділових стосунках між державами логіка і почуття важать дуже мало у порівнянні з реальною силою, тут цінують того, хто вміє схопити і втримати захоплене. І якщо Франція бажає посісти гідне її місце в світі, вона має розраховувати тільки на себе". Або: "Наша країна перед лицем інших держав має прагнути великої мети й ні перед ким не схилятися, інакше може опинитись у смертельній небезпеці".

Та чи зможе шоумен усвідомити глибину міркувань французького державотворця, а відтак узятися за їх втілення на прикладі України? Чи для нього звичніше стояти на політичному "шухері" з огидними жартами про Україну?

Чверть століття тому керівник Європейського інформаційного центру, французький публіцист, колишній розвідник П'єр де Вільмарест у розмові з кореспондентом журналу "Універсум" порадив: "Бажаю, щоб Україна порозумілася зі своїми сусідами, аби зменшити небезпеку від Росії. І не тільки в галузі торгівлі й виробництва, а й у дипломатії та розвідці. З другого боку, Україна ­повинна далі утверджувати свою приналежність до Європи. Це порозуміння між державами, між народами. Бо є цінності, спільні для нас усіх".

Хто з українських політиків, які претендують на найвищу державну посаду, найкраще розуміє цю пораду-застереження?

×