Україна долетіла до середини річки часу і не знає, чи має сили летіти далі, вважає поет і есеїст Ігор Померанцев
Як ви прийшли до того, що винна культура глибоко укорінилася у вашій свідомості?
– Я народився в Саратові. Це російське місто. Принаймні так я довго думав. Але одного дня під час паспортного контролю в Туреччині тамтешній прикордонник подивився в мій паспорт і сказав: "Welcome, mister Saratov!" Для нього моє прізвище Померанцев було абсолютно чужим. Виявилося, що Саратов – тюркське слово, і означає воно, якщо не помиляюся, "жовта гора". Так я дізнався, що народився на землі, яка має прямий стосунок до татар. Ще я жив на Далекому Сході, в Читі. Вона залишилася в моїй пам'яті сніговою плямою. Чита – теж не російське слово: чи то з мови евенків, чи то нівхів.
А в 5 років я опинився в Чернівцях. У абсолютно іншому світі. Пізніше я запитував батька, військового журналіста: "Тату, а ти бував за кордоном?" Він відповідав: "Ми живемо за кордоном". І справді, Чернівці для моєї імперсько-колоніальної сім'ї були абсолютно іншим світом. Життя хлопчика, а це передусім чуттєве життя, почалося у мене саме в Чернівцях. "Буковинська батарейка" гріє мене досі. Поряд, у саду на вулиці Федьковича, ріс виноград, і я ріс разом із ним. Виноградний сік грав у бутлях, а я грав у свої дитячі ігри в саду. Це був мій чуттєвий світ. Якби я був ескімосом, то розповідав би, як люблю сніг, як розрізняю сніжинки за конфігурацією й вагою. Але я виріс на Буковині, й сонячне щеплення цього краю діє на мене досі.
Які асоціації тоді викликало у вас вино?
– Пам'ятаю, як за вікном ріс білий виноград. Його ягоди здавалися мені краплями. Зеленими соковитими краплями досконалої форми. У Пастернака є вірш, в якому наскрізний рядок – "так начинают жить стихом". Можливо, краплі винограду – це мій перший поетичний образ. Ми жили на старій австрійській віллі. Це було тісне комунальне життя. Разом з іншими дітьми я грав у хованки, у козаків-розбійників. Саме тоді я відкрив усі підвали й горища австрійських вілл. Це були мої перші "острови скарбів". У льохах стояли бутлі, які ще пахли наливками й настоянками, зробленими, мабуть, спочатку австрійцями, а потім – румунами. Ось тому чуттєва аура виноградного світу для мене рідна.
Для мене Буковина – ще й далеке Середземномор'я. Адже межа імперських інтересів римлян пролягала там, де закінчувався виноград. Буковина була околицею римської виноградної ойкумени. Тому, завдяки дитинству й юності в Чернівцях, я почуваюся ще й людиною Середземномор'я. І тому я був готовий прийняти культуру винну. Горілчана ж ніколи не була мені близька. Так я виявився чужаком в російській культурі, яка за своєю природою – горілчана.
Чому російська культура – горілчана?
– Через географію, клімат. У Росії виноград погано приживається, за винятком півдня. Йдеться про всі країни цього кліматичного поясу. У Голландії виноград теж майже не росте – і вони віддають перевагу ялівцевій настоянці. І скандинави виробляють і п'ють міцні спиртні напої. Винна культура Росії чужа. Україні – теж, хоча й не такою мірою. Франція, Італія, Іспанія дають нам урок алкогольної толерантності – не обов'язково одній культурі витісняти іншу. Горілчана й винна культури цілком можуть уживатися. Але в Росії горілка домінує. Винна ж культура там – майже любительська. Французи говорять: "Людина – це те, що вона їсть". Я б додав: ще й те, що вона п'є.
Що горілчана культура означає для Росії?
– Класичний приклад – проза Достоєвського. Він добре описав, як його герої впадають у істерію, як з неї виходять. Це горілчаний синдром. Горілка – функціональний алкоголь, який протягом півгодини вводить у стан сильного збудження. За контрастом, у італійській або французькій винній культурі завжди відбувається, плине повільний діалог із вином, це – процес, а не результат. Не секс, а еротика. Вино відкриває нам свою душу і відкриває наші душі, душі співрозмовників. Ну, а горілка – лінійне збавляння часу, двовимірність замість об'єму. Думаю, вину притаманні деякі людські властивості. Є вина-космополіти – мерло, каберне, шардоне. Вони приживаються в усьому світі. А є вина-патріоти, на які можна натрапити лише в певній місцевості: на Сицилії, в Кахетії, в долині К'янті.
З чого необхідно почати тим, хто не знає про вино нічого, але хоче вивчити його культуру?
– Бажано народитися французом або італійцем. Грузином принаймні. Тоді людина відчуває вино як витвір мистецтва років з 5. Жителі півночі ж народжуються винними дальтоніками. Але є й серед них люди особливої зіркості, чутливості, нюху. Найвидатніший у світі винний критик Г'ю Джонсон – британець. Здавалося б – де вино, а де Британія? Але завдяки винятковому таланту й завзятості ця людина досягла вершин у своїй справі. Нам розуміння вина дається із часом і досвідом. На це іноді потрібно покласти якщо не всю печінку, то хоча б її чверть. До того ж, є багато літератури про вино. Воно є в опері, в живописі, в усіх сферах мистецтва. Грузинський художник-примітивіст Ніко Піросманішвілі зробив вино одним із головних персонажів своїх полотен. Культура вина розвивається повільно. Горілчана – значно простіша. Її можна опанувати без зусиль.
Як формувалися основні традиції подачі страв із вином?
– Традиція подавати червоне вино до м'яса і біле – до риби витворювалася на рівні відчуттів, витончення звичаїв. Очевидно, що червоне вино забиває смак риби, а біле – підкреслює його. Це треба відчувати.
Які країни, маючи високий потенціал, не змогли розвинути свою винну культуру?
– Нацистська ідеологія перешкодила розвитку винної культури в Німеччині на довгі роки. З вина там зробили національний язичницький символ ґрунту й крові. Щось подібне відбувалося в Іспанії при франкізмі. Адже винна культура, як і будь-яка інша, прагне свободи. Тільки свобода дає їй імпульс.
Так само було й у Радянському Союзі. Існувала штучна ієрархія. Грузинське вино вважали найкращим. Ми не могли порівняти його з французьким або італійським. І якби тоді співставили, то зрозуміли б, яке скромне, дуже скромне місце посідали грузинські вина.
Зараз у тих країнах культура вина розвивається?
– Звісно. Вони стали вільними. А все залежить від грошей, відкритості, технологій, зв'язків за кордоном. Угорці запросили австрійських винних експертів і мають великі успіхи. У Грузію приїхали французи – і вже є досягнення, особливо мені подобається нове мукузані.
Після відкриття кордонів із великих міст, зокрема ваших рідних Чернівців, поїхали сотні євреїв, росіян, поляків, українців. Корінні жителі, що залишилися, говорять про зруйновану атмосферу і спустошеність. Повертаючись до Чернівців зараз, ви це відчуваєте?
– Я приїжджаю туди на фестиваль поезії, це пік культурного життя міста. У ці чотири дні воно живе поезією і вином, тож занепаду я не відчуваю. А що стосується результатів міграцій, то це не вперше в історії трапляється. І на Буковині все не так погано. Он Крим після депортації кримських татар був заселений чужими для півострова людьми. І вони досі не можуть прижитися, створити щось путяще. На Буковині ж, разом із німцями, євреями і румунами, завжди жили гуцули. Вони – плоть від плоті цієї землі. На Буковині завжди існувала паралельна українська гуцульська культура. У Чернівцях була перша публікація гуцульського генія Василя Стефаника, тут писала Ольга Кобилянська. Гуцули – люди сильних енергій і амбіцій.
Є й інші важливі чинники – фауна, флора, земля. У американського історика Тімоті Снайдера є книжка "Криваві землі". Це якраз територія України, частково Польщі й Білорусі. Я дослівно розумію назву цієї книжки – щось є в цій землі. Не лише жага крові – а ще якісь елементи, що розвивають у людині індивідуалізм, чуттєвість. Так, багато хто залишив батьківщину. Але, приїжджаючи на поетичний фестиваль Meridian Czernowitz, я бачу сотні студентів із розумними обличчями. Чуйні, освічені, інтелігентні.
То вам тут комфортно?
– Справа не в комфорті. Я їду туди, де відчуваю пульс життя. У непритомні радянські часи він був затухаючий. Сьогодення, звичайно, важке й складне. Але не безнадійне.
Як журналіст, маєте проекти, які хотіли б реалізувати на українському матеріалі? Розповісти про оригінальні громадські, культурні, політичні явища?
– Радше про акустичні. Я – людина радіо, й думаю акустично. У мене кілька разів звучав композитор Валентин Сильвестров – геній акустики. Нещодавно була передача з композитором Леонідом Грабовським, який живе в Нью-Йорку вже багато років. Україна – дуже цікавий акустичний продукт. Це країна багатоголосся – говірок, діалектів і людей, які чудово співають і вигадують надзвичайну музику. Це країна, що говорить поетичною мовою.
Ви сказали про індивідуалістичну жилку в людях. У чому ви її помітили?
– Це стосується конкретно Буковини. Вона, на відміну від Східної України, була в складі Радянського Союзу значно менше. Це означає, що батьки гуцульських хлопчиків і дівчаток, з якими я ріс, захопили краєм життя буржуазний лад. А що це таке? Це ставлення до всього, і до власного життя зокрема, як до індивідуального явища. Ти усвідомлюєш, що це твоя земля, ти – не колгоспник. Коли ти в п'ятому або шостому поколінні раб – це тавро, зіпсутість. А коли твій дідусь був вільною людиною на своїй землі – це зовсім інше. Тому на майбутнє Буковини я дивлюся зі стриманим оптимізмом. Щодо інших земель – не знаю. Україна – величезна країна. Як письменник, я шукаю образ для неї. На думку спадає Микола Гоголь і образ птаха, який долетів до середини Дніпра. От Україна долетіла до середини річки часу – і не знає, чи має сили далі летіти.
Історія України вам, письменникові, який жанр нагадує?
– Якщо ми говоримо про Україну як про державу, то в історичний час вона вступила тільки зараз. Вона новачок, і в цьому надія – що їй усе цікаво і що на наших очах вона може збудувати себе. Іван Бунін колись дивовижно писав про Україну, але як про позачасся. Ковила, степ – і при цьому все чудово й дуже красиво. Та й для символу української філософської думки Григорія Сковороди час – неосяжний простір. У його текстах немає раціонального ставлення до історії, до формування нації. Тому ми стали свідками феноменального явища – виникнення українців як політичної нації. При цьому вони можуть бути греками, українцями, євреями, татарами тощо. На щастя, Україна – це поліфонія, різна кров, різні традиції. У цьому їй дуже поталанило.
Чому? Так цікавіше?
– Звісно! Тільки на перехрестях крові, генів, традицій народжується щось велике. Як Америка, Франція, Англія. Мононації зазвичай замкнуті на собі.
Коли ви випустили книжку "КДБ та інші" – відзначили, що в Росії відгуку майже не було. І пояснили собі тим, що для неї це зовсім недавня історія, яка стосується кожного. Чому там це сприймають так болісно?
– Це болісно для всіх постсоціалістичних держав. Тому й виникає періодично проблема: відкривати архіви чи не відкривати. Десятиліттями половина нації стукала на іншу. Багато хто ще живий. А як вони в очі одне одному дивитимуться? В Україні, здається, понад три мільйони членів Компартії було. Партії людожерів, які не розкаялися. І все це досі не стало історією, це – незагоєна рана. Люди не готові згадувати те, що завдає їм болю. Для цього потрібна особлива інтелектуальна мужність. Що вони скажуть своїм дітям? "Ким я був? Конформістом. Чому? Заради тебе!" – "А я тебе не просив". Це дуже болісний діалог. Але доведеться на це перехворіти.
Чому в Україні презентація відбулася успішніше?
– Тут завжди було на кого звалити провину. Завжди можна було сказати: "Це все росіяни нам улаштували". Імперіаліст завжди винен, а наша хата скраю.
Ну і, все-таки, Україна демократичніша за Росію. У останньої дуже тяжкі традиції пригнічення особи державою.
В України ж узагалі не було державної традиції. Вона – відкритіша, і в неї більше шансів.
2 
1
Коментарі
11