Чомусь останнім часом все побачене й почуте свідомо чи мимохіть зводиться до Майдану. Днями повертаюся додому, подумки перебираючи, яке б кіно подивитися. У під'їзді жіноче віче з чотирьох приятельок консьєржки Маші обговорює щось зі свого.
– Дочка живе на Печерську. Так каже, кілька разів дзвонили у двері й просилися: "Тьотю, пустіть. Ми з Майдану. Нам тільки помитися", – розповідає одна. – Дочка не впустила. Іди знай, хто вони.
– Та це з януковицьких. Вони там близько. Наші не могли так ходить, – коментує Маша, яка ще в листопаді запевняла мене, що в Європі нам із голою жопою нема чого робить.
Удома ввімкнув новий фільм голландця Алекса Вармердама "Боргман". Кіно про бездомного, який постукав у двері заможної родини й попросився в душ. Просився дещо настирливо, тому добряче відгріб від господаря. А господиня потайки впустила зайду. Відтоді з шаф почали вилазити всі заховані скелети. Чоловіка звільняють із роботи, дружина закохується в бездомного й у нападі депресії каже благовірному: "У мене відчуття, що маємо розплатитися за свій добробут". Чоловік у відповідь: "Ми живемо на Заході. Тут нормально бути багатим". Але таки розплачуються. Жорстко, як на полотнах Босха. І лише через те, що не впустили незнайомця помитися.
Фільм подивився одразу після тої розмови сусідок. Чи, може, мені так здається, що одразу, бо мірилом простору й часу давно вже став Майдан. І якби не він, то "Боргман" видався б про те, що на кожен затишок завжди знайдуться негаразди, що краплями клопотів можуть сточити камінь добробуту. Але тепер це кіно ставить наші запитання. От чому кияни масово залишають телефони для майданівців, щоб ті могли приїхати помитися чи переночувати? Добробут у нас не голландський? Серед тих незнайомців міг же бути будь-хто і з будь-якими болячками?
Розповів про таку службу родичці, яка живе в Луганській області. Вона не повірила.
– Это вы все придумываете. Если и правда, то я этого просто не понимаю.
1 
1
Коментарі