Жаргон містив переважно побутові поняття. Молилися вони як усі, лише перед кожною молитвою додавали по-своєму: "О Фезъ комуньській, До Тебе кизътаю" ("О Боже ласкавий, до Тебе молюся"). Пісень їхньою мовою теж не було. Деякі "дідівські" пісні вони під веселу хвилю співали по-своєму. "Співають бува по-своєму, аж поки не помітить хтось, що йде пан. I вже тоді або молитву говорять або яку побожну пісню співають". Сторонній людині було важко вловити зміст сказаного "незрячим" епічним співцем по-лебійському, адже лірники і кобзарі: "Переплітаючи ними звичайну бесіду, чинили її незрозумілою сумішкою" – писав Кирило Студинський.
Вивчали свою мову лірники і кобзарі вже з першого року п'ятирічного навчання. Жаргон був ключем порозуміння між членами організації. Знання тієї мови або хоча б її частини було передумовою успішного навчання. До обізнаних встановлювалась довіра і братерські ставлення. Пізнання лебійської мови у повсякденні відбувалося ненав'язливо, примусового завчання слів напам'ять не практикували.
Коли молодий лірник чи кобзар вивчав сліпецький жаргон, то намагався при першій же нагоді довести свою "ученість", що досить часто ставило його в незручну чи кумедну ситуацію. Так, полтавський кобзар Андрій Саранча розповідав історію, яка з ним трапилася, коли він робив свої перші життєві кроки від "лобняка" (підлітка) до "трепелого" (бувалого) парубка. У той час він був у науці в "діда Семена" і ходив із ним по хатах кобзарювати. От одного разу зайшли вони до хати, – а там жила молодиця, така з голосу приємна, "що й меду не треба". "Не втримався я, - згадував кобзар, - і наче ненароком її торкнувся - а вона ж така гарна, така пишна, що грішне лізе в голову! Ось уже й панотець закінчує скантити (співати), - а я, як завжди, кажу подяку: "Дякуємо господиню за добру гостину, за милостиню й за ласку". Та чорт попутав мене вплести здуру по-лебійськи: "I ще хочу вам побажати: "А вгурь маню пошлягавити!" ("Давай переспимо"). А молодиця та в "курсі була" (знала по-нашому), і так тихенько мені на вухо шепоче: "Давай!" Боже милостивий, як я тоді розгубився... Сором залив моє обличчя і піт потік по спині, а тут ще й панотець смикає за руку – мовляв, ходімо звідсіля. "Ні-ні... Вибачте, якось іншим разом...", - забулькотів я і почав задкувати до порога. Але молодиця це зрозуміла, мабуть зовсім інакше, і як засичить мені глумливо: "Я покажу тобі зараз "пошлягавити", литвак солодивий! Не хочеш, не вмієш - то й не балакай!" I по зашийку мене, по зашийку".
Лірники так оберігали свою мову так, що "про її існування навіть із селян рідкий знає", - писав у праці про лірників етнограф Валеріан Боржковський 1889-го. Після довголітньої наполегливої роботи йому таки вдалось укласти невеличкий словник мови епічних співців Поділля. Діди "говорили нею лише тоді, коли нікого нема, або дуже тихо, щоб ніхто сторонній не чув". Попри це, Боржковський записав 403 слова лірницької мови, а також місцеві назви 5 сіл та містечок і 35 числівники.
При зустрічі кобзарі та лірники так вітали один одного:
- Кудень клевий, лебію! (Добрий день, діду!) – говорив один сліпий.
Другий йому відповідав:
- Аби тобі кудень клевитий! (Нехай тобі цей день буде ще кращий!).
Дмитро Яворницький у своїй статті про кобзарство 1920 року відзначив, що після скасування Запорізької Січі кобзарство почало занепадати, а на початку XIX ст. у зв'язку з появою кобзарських цехів, у незрячих співців знову "виробилась і своя особлива мова. Вітер на їх мові дмухей, голова – качава, дід – шкред, копійка – ботуга, нога – ходирка, рука – хирка, чарка – кубарка, табак – мотлох, чоловік – лох".
Багато своїх слів лірники і кобзарі вигадали для визначення людей: авлидник – пастух, анбрус – брат, баштій – батько, маниця – мати, бахтій – тесть, гаврей – інтелігент, каліп – сліпий, карига – дівчина, лобзик – хлопець, накачура – міліціонер, бецак – солдат, раха – стара жінка, наукорник – вчитель, кирака – п'яниця, клевий – добрий. Не нехтували жаргоном і під час вживання їжі: сумера – хліб, ботень – борщ, галусник – оселедець, сталига, кардаса – ковбаса, кріса – сало, кіто – яйце, веслюко – яблуко, троїти – їсти, вовчак – пиво, омера – горілка, кирити – пити.
Велика кількість наведених слів створена за рахунок запозичень з івриту, ідишу, німецької, румунської, російської, польської, тюркської, угорської, циганської, латинської, литовської, скандинавської, староруської мов. Однак, словник сліпецького жаргону формувався за рахунок саме української лексичної основи. З часом вона трансформувалася завдяки використанню приставних складів, суфіксів, звукових переінакшень; "читання назад", метафоричних переосмислень загальнонародних слів та утворення від різних частин мови.
Олександр ГАНДЗІЙ
3 
1264
Коментарі
1