"Эй, молодые люди!": філолог про труднощі зі звертаннями після СРСР

Про це часто ставлене питання недавно роздумувала кандидат філологічних наук Ксенія Туркова на сторінках тижневика "Новое время" у статті під назвою "Сходіть-но на ви".

"Еее... перепрошую"? Як ви кличете незнайомих людей, коли потрібно запитати дорогу, наприклад, або дізнатися, котра година?

Міськрада Луцька минулого тижня ухвалила важливе рішення: затвердила на офіційному рівні звертання "пан" і "пані". Тепер чиновники, звертаючись до когось, мають додавати до прізвища ці слова. За словами автора ініціативи, депутата Аскольда Пекарського, це "вражаючий приклад того, як із синоніма необмеженої деспотичної влади в більшості слов'янських мов цей термін трансформувався у загальновживане офіційне і шанобливе звертання".

Слова "важливе рішення" - не стьоб. Так, чимало хто іронізує: мовляв, що за Капітан Очевидність, у Луцьку і без спеціальних указів всі так одне одного кличуть.

Але власне поява такої новини та позначення побутового, усталеного звернення як загальновживаної формули здаються мені значущим, ба навіть знаковим.

На пострадянському просторі, як відомо, зі зверненнями проблема. Саме з нейтральними зверненнями. Тими, які потрібні, щоб, наприклад, запитати на вулиці, котра година або як пройти до бібліотеки.

У Росії цього нейтрального звернення так і не з'явилося. Товаришів уже нема, "господа" - занадто книжно, офіційно.

Пам'ятаєте, у мультфільмі "Кошеня з вулиці Лизюкова" кіт, який перетворився на бегемота, запитує, як пройти на ту вулицю, і звертається до лева: "Дівчино, ви не підкажете..." "Ти бачиш, що я не дівчина і що я на полюванні?!" - відповідає розлючений лев. Ця сцена - блискуча ілюстрація того, що сталося у просторі пострадянського мовного етикету. Головний критерій звертання - статево-вікова ознака. Причому вік визначається умовно і навіть знущально: всіх жінок від 16 і до 90 прийнято іменувати "девушками".

Звісно, ви можете сказати, що є тисяча способів якось назвати людину: чоловіче, брате, діду, мадам, панночко, дамо, сеньйорито. Але все це - не нейтральні звертання. Вони або іронічні, або жаргонні, або помилково пишномовні, або застарілі.

Колись нейтральне звернення існувало: це "сударь" і "сударыня". Одна з мереж фастфуду в Росії навіть зобов'язала своїх співробітників саме так звертатися до клієнтів. Але як повсякденні ці слова так і не прижилися, залишившись на рівні цікавої екзотики. У результаті ті, хто серед усього асортименту не знаходить нормальної форми звернення, вимовляють щось на кшталт "Еее... перепрошую", "Пробачте, ви не підкажете...".

У Білорусі, як і в Росії, до речі, така сама проблема. На початку 90‑х там намагалися впровадити варіанти спадар-спадариня, але повсюдно вони не прижилися. По-перше, білоруською у більшості міст і сіл говорять мало. По-друге, багатьом це формулювання просто не сподобалося. А ветерани, наприклад, взагалі зустріли його багнетами: такий варіант побутував під час окупації країни. Словом, нейтрального звернення не вийшло.

Все це - наслідок своєрідної культурної деградації, спадщина радянського простору, в якому не було місця особистості. У результаті вийшло "у світі тварин": вулицями ходять не містери і міс, не мадам і месьє, не герри та фрау, а особини жіночої та чоловічої статі.

Утім, є пострадянські країни, де зі зверненнями все добре. Хоча склалося це не у 90‑ті, а набагато раніше. У Вірменії нейтральні: чоловік - парон, жінка - тікін, дівчина - ореорд. А в селах, як розповіла мені письменниця Наріне Абгарян, можуть просто сказати: "Добра людино, підкажи, котра година". У Грузії до чоловіка звертаються батоно, до жінки - калбатоно. Молдавани використовують форму домнул (пан).

Звісно, спеціальними актами й наказами регламентувати звернення безглуздо. Вони або є, або немає, або склалися, або не склалися. Але історія в Луцьку - це радше спроба позначити, закріпити те, що вже й так прижилося у значній частині країни.

Так, "девушки" невизначеного віку, "мужчини" та знеособлені "е, перепрошую" в українській та взагалі у пострадянському мовному побуті залишаться ще надовго.

Але навіть просто позначити бажання позбутися цієї спадщини - вже крок, який лишає минуле позаду. Комусь проблема звертання може здатися зовсім незначною і дрібною, але це не так. Це важлива частина самоідентифікації - шляху, який проходить зараз Україна. І тієї-таки декомунізації, якщо хочете.

Про свою мотивацію депутат-ініціатор розповідав "ГАЗЕТІ по-українськи".

 

×