- Ей! Людзі! Туда нєльзя, - почули ми з мамою застереження від охоронців десь на манівцях опішнянського музею. Років 15 тому. Те звертання відклалося в моїй голові, щоби знадобитись аж тепер. То вам не "шановні відвідувачі", не "люди добрі", і не звикле з української літератури "людоньки". Далеко йому й до запозиченого в поляків "прошу пана" чи "прошу пані".
Ні, мене не образила ця річ. Запам'яталася суто через те, що було незвично. Навіть російською ж, як правило, кажуть, "господа" чи, якщо вже люди, то й "молодые".
Я трохи поміркував, які звертання є прийнятними в яких випадках.
Російське "молодой человек" українською можна сказати "молодий чоловіче" або звичніше - "чоловіче добрий". Втім, молодого найпростіше покликати просто словом "юначе".
"Люди добрі" вживалося часто, але так більше казали до чужих, коли треба було звернутися до гурту на вулиці, привернути увагу. Також, до того, що "добрі" апелювали, коли намагалися до чогось схилити. В цій же конотації вживалося і "людоньки".
До поважного товариства звичним є звертання "шановні панове". "Шановне панство" частіше кажуть у Львові чи Франківську.
До дитини завше нормально було заговорити: "Привіт, козаче". І зразу зрозуміло, які цінності народ плекає.
Якщо хочеться чи просто потрібно підкреслити, що в жінки ще все належного розміру і стану, можна її назвати молодицею.
У теперішньому війську затверджене звертання: "товариш", але сто років тому до керівного складу звертались і "пане капітан". Свідченням такої традиції є шлягер Раїси Кириченко "Пане полковнику мій синьоокий".
Очевидці підпільної війни з радянськими силами згадують, що перебрані в "упівців" загони НКВС дуже добре володіли говіркою місцевих партизанів, включно зі звертанням "друже".
Ходить версія, що слово "товарищ", яке з російської поширилось на інші слов'янські мови, пішло саме від товару, як би це тривіально не було. Первинно означало напарника в торгових справах.
Досі в Україні трапляються товариші, які вперто не хочуть, аби до їхнього імені додавали приставку "пан", бо, бачте, на панщину нікого вони не женуть. Це справа їхнього розуміння, але завдяки таким хай би відродилося призабуте українське "добродію".
Величання "пан" теж, за однією з версій, не є протослов'янського походження. Прийшло від грецького Фауна - божества пастухів. "Фавн cтояв на двох ратицях, мав роги, хвіст. Страшив пастухів, тому вони віддавали йому жертву й шану. У слов'янські мови "пан" увійшло вже як звертання, наробило своїх похідних, але "пан" і "фауна" є спільнокореневими", - ствреджує український неологіст Юрко Зелений, 41 рік.
"Пане такий-то...", можна сказати кому-небудь, і жодного натяку на підпорядкованість тому пану й не мати на увазі. А от російське звертання "сударь" чи "господин" одразу проводить стіну між тим вельможею і його вірнопідданим. Така ж міжмовна відмінність є у звертанні на прізвище. В українській це цілком прийнятно, містить не зневагу, а часто навіть є ознакою харизми названого за прізвищем. В російській, знову ж таки, воно схильне сприйматися як фамільярність.
Одна з окрас минулого українського президента - слова "любі друзі", якими він звертався до співрозмовників, журналістів, телеглядачів. Згодом цим образом називали членів його оточення, які не переймалися прагненнями правителя, але втерлися в довіру, щоб допасти до державного корита та керма. Це дуже українське словосполучення, бо російське "дорогие" на українську перекладається по-різному - залежно від того, про що саме йдеться: "любі діти, ці речі - дуже дорогі". Не хотілось би, щоб такі словечка відійшли в минуле разом із шановним Віктором Андрійовичем.
Кожен колоритний гравець політичної арени привносить зі собою цілій державі певні висловлювання. Чого варті "кровосісі" Миколи Азарова та спроби "впихнути невпихуєме" Івана Плюща. Не знаю, що прижилось на теренах неньки разом із першим президентом Грушевським, і чи вистачило на те в нього часу правління, але від першого президента теперішньої України "маємо те, що маємо", зокрема - возики "кравчучки". В "кучмізмі" - епосі його наступника - лишилися "кучмовози", львівський мер Василь Куйбіда лишив після себе смітнички "куйбідончики", а вслід за паном Ющенком половина "любих друзів" стали "глибоко переконані", бо ледь не на кожне запитання депутати не зразу починають викладати суть, а з фрази: "Я глибоко переконаний, що... ".
Треба ще трошки почекати й описати запаси словесного багатства наразі чинного президента вже сповна. Але виглядають обґрунтованими припущення, що в його "братві" можуть лунати звертання на зразок "Слиш, пацан", "братуха"... Останньому слову семантично близьке українське "братиско". "Братику" і "братчику" надто сентиментальні на теперішній час, хоч кількасот років тому між собою це слово вживали козаки, а після них так називали членів різних братств.
Словозполучення "шановне товариство" нас заполонило б, якби країну очолив якийсь "свободівець". У них такими словами звертаються на кожному зібранні.
Далеким іноземцям при приїзді в наші краї складно, але важливо зрозуміти такі речі: що "чоловік" - це може бути просто мужчина, а не обов'язково той, з ким одружена, що "жінка" - не обов'язково дружина, і що навіть "дружина" - не обов'язково жінка, а може бути ще набір вояків. Так само й "дядько" та в деяких районах "вуйко" - це той же просто мужчина, а не обов'язково брат когось із батьків. Те саме зі словами "тітка", "тета", "вуйна". Але якщо дитина каже "тітонько" чи "дядечку", то зразу чути, що, скоріш за все, звертається не до своїх родичів, а до когось чужого, хоч і важливого.
Звертаючись одні до одних, українці майже завжди двома способами грішать. Перше - спотворюють імена на російський манір: Пєтя, Льоха, Маша, Ґєля. Такі "клички" українській мові не властиві і в такому варіанті навіть не завжди зрозуміло, про яку стать ідеться, бо Сашами, Славами, Женями можуть бути і хлопці, і дівчата. Натомість українські форми імен гендерно розмежовані - Сашко, Славко, Славчик, Олесь і Слава, Славка, Славця... Друга хвороба українців - що постійно нехтують сьомим відмінком. Кличний відмінок був елементом індо-європейської мовної групи, існував у латинській, старогрецькій, санскриті. Більшість мов його втратили. Зберегли кличний відмінок грецька, албанська, литовська і латиська мови, а також трохи слов'янських. Крім української це: македонська, болгарська, польська, чеська, хорватська, сербська. Мають цю форму і сучасні кельтські мови - гельська в Шотландії та ірландська. Серед романських мов кличний зберігся тільки в румунській. Послуговуються кличним відмінком і в деяких мовах не індо-європейської групи, наприклад - у грузинській.
Якщо хтось із Росії не зразу розуміє застосування кличного відмінка - поясніть, що він не відмер і в особливо поважних словах їхньої мови. Таких, щоправда, тільки три: "Господи", "Боже", "Отче".
8 
35413
Коментарі
23